Арабське Королівство Сирія: відмінності між версіями

'''Арабське Королівство Сирія'''({{lang-ar|المملكة العربية السورية}}, ''al-Mamlakah al-Sūriyya al-‘Arabīyah'')  — перша арабська держава, створена в [[новітня історія|новітній час]]. І хоча вона офіційно протрималась менше року (8 березня  — 24 липня 1920), її існування має тривалий вплив в арабському світі й до сьогодні.

Після поразки Османської імперії у Сирії, британські війська під командуванням маршала [[Едмунд Генрі Алленбі]] увійшли до [[Дамаск]]у в 1918 у супроводі військ [[арабське повстання|арабського повстання]] на чолі з [[Фейсалом І|Фейсалом]], сином шаріфа Хусейна з Мекки .

Фейсал створив перший арабський уряд в Дамаску в жовтні 1918, і назначив [[Алі Ріда Баша ар-Рікабі]] військовим губернатором.

Нова арабська адміністрація створила місцеві органи влади у великих сирійських містах, і [[Прапор арабського повстання|пан-арабський прапор]] був піднятий по всій Сирії. Араби мали сподівання, що британці виконають власні обіцянки, і нова арабська держава буде включати всі арабські землі від Алеппо на півночі Сирії до [[Аден]]у на півдні [[Ємен]]у .

Але, генерал Алленбі, відповідно до таємних [[угода Сайкса-Піко|угод Сайкс-Піко]] між Великобританією і Францією , відніс до арабської адміністрації тільки внутрішні райони Сирії (східна зона). Палестина (південна зона) була зарезервована для британців і 8 жовтня, французькі війська висадилися в Бейруті і зайняли всі ліванські прибережні райони до [[Накурі]] (західна зона), замінивши британські війська. Франція негайно ліквідувала місцевий арабський уряд в регіоні.

Франція зажадала повного здійснення угод Сайкс-Піко та передачі Сирії під їх протекцію. 26 листопада 1919, британці вивели війська з Дамаску, щоб уникнути конфронтації з Францією.

Фейсал кілька разів подорожував по Європі, починаючи з листопада 1918, намагаючись переконати Париж і Лондон, змінити свою позицію, але без успіху. Після захоплення Францією Сирії генерал [[Анрі Гуро]], було назначено верховним комісаром в Сирії та [[Кілікія|Кілікії]].

На [[Паризька мирна конференція 1919|Паризькій мирній конференції]], Фейсал опинився у ще слабкішій позиції, коли європейські держави вирішили проігнорувати вимоги арабів.

У червні 1919 року, американська [[комісія Кінга-Крейна]] прибула до Сирії, щоб дізнатися про місцеву громадську думку щодо майбутнього країни. Робоча область комісії простягалася від Алеппо до [[Беер-Шева|Беер-Шеви]]. Вони відвідали 36 великих міст, зустрілися з більш ніж 2000 делегаціями у понад 300 селах, і отримали понад 3000 скарг. ЇхЇхні висновки підтвердили позицію сирійців проти мандату на їх країну, а також проти [[Декларація Бальфура 1917 року|декларації Бальфура]], і їх вимогу єдиної [[Велика Сирія|Великої Сирії]] охоплюючу [[Палестина|Палестину]]. Висновки комісії були проігноровані Францією і Англією.

У травні 1919 року були проведені вибори в [[Сирійський Національний конгрес]]. 80% місць отримали консерватори. Меншість отримали арабські націоналісти: Джаміль Марді-Бей , Шукрі аль-Kuwatli , Ахмад аль-Кадрі , Ібрагім Ханан , і Ріяд ас-Солх .

Заворушення спалахнули в Сирії, коли Фейсал дійшов до компромісу з прем'єр-міністром Франції [[Жорж Клемансо|Клемансо]] і [[сіонізм|сіоністським]] лідером [[Вейцман]]ом з питання про єврейську імміграцію до Палестини. Спалахнули анти-хашимітські заворушення мусульманських мешканців [[Ліван (хребет)|Ліванських гір]], що не бажаючихбажали бути включеними в нову, головним чином християнську, державу [[Великий Ліван]].

У березні 1920, Сирійський національний конгрес у Дамаску на чолі з аль-Хашим Атассі, прийняв резолюцію, що скасуючускасувала [[угода Фейсала-Клемансо|угоду Фейсала-Клемансо]]. Конгрес проголосив незалежність Сирії в її природних межах (включаючи Палестину), і проголосив Фейсала королем арабів. Конгрес також проголосив політичний та економічний союз з сусіднім [[Ірак]]ом і зажадав незалежності. Новий уряд очолив [[Алі ар-Ріда Рікабі]] 9 травня 1920.

Ці рішення спровокували негативну реакцію Франції, а також маронітського Патріархату з Гірського Лівану, які засудили рішення як "«державний переворот"». У Бейруті, християнська преса висловила ворожість по відношенню до рішень уряду Фейсала. Ліванські націоналісти отримали вигоду з кризи скликавши Раду християнських лідерів у [[Баабда]] 22 березня 1920, яка проголосила незалежність Лівану .