Відкрити головне меню

Зміни

3 байти додано ,  5 років тому
нема опису редагування
Зрештою грошові труднощі змусили Анрі Пупара кинути навчання і замість ліцею спочатку вступити розсильним в адвокатську контору, а потім підробляти підсобним робітником у торговця вином. Однак кожну вільну хвилину він присвячував заняттям музикою і самоосвіті. Він все сильніше захоплювався читанням літератури, найбільше&nbsp;— латинської та класичної поезії, а випадково почута прелюдія Дебюссі справила на нього настільки сильне враження, що одразу перетворила на захопленого шанувальника цього новаторського композитора. Як пізніше він не раз зізнавався: «Дебюссі став його відправною точкою в музику»<ref name="Шнеерсон-1">{{книга|автор=Шнеерсон Г.|назва= Французская музыка XX века|місце=М.|видавництво=Музыка|рік=1964|сторінки=300-301|}}</ref>. Анрі Пупар загорівся мрією самому складати «так само красиво» і з новими силами деякий час знову взявся брати уроки музичної грамоти у місцевого органіста Ламбера Мушага. Парадоксальним чином сталося так, що Анрі Пупар встиг захопитися напрямком імпресіонізму в музиці значно раніше, ніж познайомився і полюбив традиційну музичну спадщину композиторів XVIII і XIX століть.
 
Першим твором Анрі Пупара стала [[Сюїта]] для [[Орган (музичний інструмент)|органа]], за якою незабаром пішли й фортепіанні мініатюри. Одну п'єс Пупара знайома родини за нагоди показала відомому композитору і збирачеві народних пісень Жозефу Кантелубу ({{lang-fr|Joseph Canteloube}}). Кантелуб був високо освіченим академічним музикантом, учнем [[Венсан д'Енді|Венсана д'Енді]] найперших років існування [[Schola Cantorum]]<ref name="Шнеерсон-1" />. Переглянувши п'єси композитора-початківця, Жозеф Кантелуб щиро зацікавився його творчістю. Мати Анрі Пупара зважилася вирушити в [[Монтобан]], невелике провінційне містечко, де того року жив Жозеф Кантелуб, щоб особисто представити свого сина цьому «справжньому» професійному композиторові. Кантелуб запропонував Анрі Пупару серйозно займатися музикою і зголосився особисто викладати йому всі необхідні дисципліни. На цілий рік Анрі оселився в Монтобані, а щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, за рекомендацією Кантелуба він поступив на роботу писарем в префектуру. Весь вільний час він присвячував заняттям музикою&nbsp;— [[контрапункт]]у, [[фуга|фузі]] і вільному письму. Одночасно Кантелуб намагався розширювати кругозір Анрі Пупара, знайомити з музикою різних провінцій Франції, насамперед&nbsp;— його рідної [[Овернь|Оверні]], збиранню і публікації фольклору, чому вінсам присвятив не один десяток років. Завдяки Кантелубу за рік навчання Пупар познайомився з музикою інших сучасних французьких композиторів, окрім Дебюссі. Особливо його захопила творчість Деода де Северака&nbsp;— оригінального музиканта з Лангедока[[Лангедок]]а, співака природи, котрий прекрасно зображав музичними засобами мелодії співочих птахів.
 
Однак ще більш живо Анрі Пупара цікавили новітні віяння з [[Париж]]а. Його зачарованість творчістю Дебюссі випарувалася майже миттєво після того, як Анрі Пупар зазнав нового потрясіння від маніфесту групи молодих музикантів, репутація яких утвердилася буквально в одну мить. В журналі «Comædia» він із захопленням прочитав статтю [[Анрі Колле]] про [[Французька шістка|«Шістку»]], а потім зачитав до дірок памфлет [[Жан Кокто|Жана Кокто]] «Півень і Арлекін». Його мрією стає якомога швидше поїхати в Париж і зустрітися там з молодими підбурювачами. Залишивши монтобанську префектуру і навчання у Кантелуба, Анрі Пупар повернувся в Бордо і одразу ж спробував сколотити там свою групу молоді ''«Трійку з Бордо»''<ref name="Филенко-1" />. У масштабах провінційного Бордо «Трійка» за задумом Анрі Пупара повинна була зайняти місце якогось авангарду, ''«порушників спокою»'' і сміливих ''«борців за нове мистецтво»''.
Таким чином вже наприкінці 1922 року майже здійснилася недавня мрія жителя Бордо, Анрі Пупара-Соге. І справді, на противагу колишній «Шістці» Ерік Саті (що показово, за ініціативи одного з учасників «Шістки», Даріуса Мійо) створює нову композиторську групу, до якої увійшли майбутній відомий диригент Роже Дезормьєр ({{lang-fr|Roger Désormière}}), майбутній чернець і органіст Максим-Бенжамен Жакоб ({{lang-fr|Maxime-Benjamin Jacob}}), маловідомий композитор Анрі Кліке-Плейєль ({{lang-fr|Henri Cliquet-Pleyel}}) і Жак Бенуа-Мешен ({{lang-fr|Jacques Benoist-Méchin}}), котрий невдовзі залишив групу.
 
{{Цитата|''Ми відкрили їх удвох: ДаріюсДаріус Мійо і я. Сьогодні ми представляємо їх запросто, без зайвих слів, і щасливі, що можемо це зробити … Вони, в певному розумінні, послідовники естетики групи «Шести» (тільки половини з них, не треба змішувати). Назва «Аркейська школа» прийшла до них від Того, кого вони вирішили обрати своїм «фетишем»&nbsp;— свого старого друга, що живе в цьому передмісті. Забавна думка! Цей «фетиш» вже неабияк послужив: адже і «Шістка» теж подібним чином використовувала його кількома роками раніше … Всі вони учні Шарля Кьоклена. Це він викладав їм хитрість музичного ремесла і навчав пастися на зелених і соковитих звукових галявинах …''<ref name="Khanon-2">{{книга|автор=Эрик Сати, Юрий Ханон.|назва=Воспоминания задним числом|місце=СПб.|видавництво=Центр Средней Музыки|рік=2009|сторінки=557-558|}}</ref>|30|Ерік Саті, «Декілька Молодих Музикантів», промова 14 червня 1923 року в [[Коллеж де Франс]], на сьомому сеансі Авангарду''}}
 
На чолі «П'ятірки», котра поступово перетворилася на «Четвірку» і «Трійку», у якості координатора стає, звичайно, сам Анрі Соге<ref name="Satie-2">{{книга|автор=Erik Satie.|назва= Correspondance presque complete|місце=Paris|видавництво= Fayard / Imec|рік=2000|сторінки=765|}}</ref>. Оскільки Еріка Саті в той час глузливо називали «Аркейським метром» ({{lang-fr|le Maître d 'Arcueil}}), Соге запропонував назвати цю нову групу «Аркейською школою» ({{lang-fr|École d'Arcueil}}), створивши таким чином з іронічної словесної формули якусь нову етичну та естетичну модель творчості, прототипом якої був сам Ерік Саті. Штаб-квартира «Аркейської школи» знаходилася спочатку на «11, рю д'Орсель», через рік&nbsp;— «56, рю де Пассі», коротше, всякий разщоразу в тому місці, де Анрі Соге вдавалося зняти кімнату подешевшедешевше. Публічне представлення нової групи «порушників спокою» Ерік Саті здійснив особисто, в червні 1923 року.
 
Незважаючи на випадковий збіг обставин, що спричинив сенсацію французької «Шістки», ця група стала досить помітним явищем в історії нової французької музики. Перш за все це пояснювалося яскравим талантом більшості учасників групи. Кращі твори композиторів «Шістки», створені протягом чотирьох десятиліть, витримали випробування часом і увійшли до золотого фонду французької музики. При цьому формування художніх нахилів і перші успіхи майже всіх учасників групи відбувалися під прямим впливом і особистим прикладом Еріка Саті. Приблизно те саме можна сказати і про «Аркейську школу», названоїназвану на честь робітничого передмістя Парижа, де Саті прожив останні 25 років свого життя. Зрозуміло, ні про яку «школу» в строгому сенсі слова не могло бути й мови<ref name="Шнеерсон-1" />. І першою причиною того був насамперед сам «аркейський учитель». Саті, котрий органічно не виносив жодних бронзових авторитетів у мистецтві і житті, навіть і не подумував про керівництво або виховання нових музичних рекрутів. Замість звичних настанов, він говорив їм так:
 
{{Цитата|''Шукайте завжди самі. Пробуйте і пробуйте ще раз. Робіть все не так, як я, а навпаки, а потім&nbsp;— ще раз навпаки. І головне: ніколи нікого не слухайтеся!''<ref name="Шнеерсон-1" />|30|}}
 
І якщо французька «Шістка» дала як мінімум трьох композиторів першої величини, то з «Аркейської школи» за великим рахунком вийшов тільки один великий композитор: Анрі Соге. З чотирьох соратників по школі особливо близькийблизьким йому був [[Роже ДезормьєрДезорм'єр]], який заразив Соге своїм захопленням французькою музикою XVII–XVIII століть, в першу чергу [[Жан Батіст Люллі|Люллі]] і [[Жан-Філіп Рамо|Рамо]]. Це невдовзі проявилося в складеній Соге Сюїті танців для фортепіано під загальною назвою «ФрансезФрансези» (за аналогією з [[полонез]]ами або [[Алеманда|алемандами]]). Творчість останніх двох років життя Еріка Саті, який раптово повернувся до мелодійної милозвучної музики «а-ля Гуно», також зіграла велику роль у формуванні музичної мови Соге, що залишився осторонь від усілякого жорсткого авангарду і формальних експериментів, характерних для музики XX століття. Можна тільки констатувати, що ніне Саті періоду «Гімнопедій» або балету [[Парад (балет)|«Парад»]] став творчим орієнтиром для Анрі Соге (як це було у випадку «Шістки»), а насамперед Саті часу їх особистого знайомства, 1923–1924 років, коли були написані його останні неокласичні і неоромантичні партитури «Пригоди Меркурія» і [[Франсіс Пікабіа|«Вистава відміняється»]]. Саме до цього часу належать слова Анрі Соге, щокотрі на довгі роки стали своєрідним маніфестом його творчого обличчя:
 
{{Цитата|''Бути сучасним&nbsp;— зовсім не означає імітувати в музиці усілякий [[механізм]] і машинізм нашої [[промисловість|промисловості]] … Ця чисто «зовнішня» сторона нашої [[цивілізація|цивілізації]] зовсім не годиться для музики. Музика повинна прагнути виразити сутність сучасної людини «зсередини» і при цьому простими, скупими і скромними засобами, як це завжди було властиве французькому мистецтву.''<ref name="Dumesnil">{{книга|автор=[[Рене Дюменіль|Dumesnil R.]]|назва=Histoire de la Musique|місце=Paris|том=5 |рік=1967|сторінки=176|}}</ref>|30|Анрі Соге, інтерв'ю журналу «Comædia», листопад 1924 року''}}
Однак зі смертю Еріка Саті навіть його прямий вплив на Соге не припинився. Ще одна вельми показова історія пов'язала Саті, Соге і Кокто вже після смерті «аркейського вчителя». [[Лібрето]] комічної опери «[[Поль і Віржині]]», написане [[Жан Кокто|Жаном Кокто]] і [[Раймон Радіге|Раймоном Радіге]] в 1920 році, було призначене спеціально для Еріка Саті. Проте Жан Кокто мав необережність при роботі над оперою виявитися не дуже обов'язковим і навіть декількома зарозумілими витівками кровно зачепити самолюбство Саті.
 
Спочатку «метр» просто чекав вибачень, потім зажадав сатисфакції і, не отримавши її, надовго запам'ятав завдану образу. В результаті «Поль і Віржині» зникли без найменшого сліду. Композитор майже два роки працював над партитурою опери, але зрештою ніхто так і не побачив жодного рядка. Однак історія на цьому не скінчилася. Після смерті спочатку Раймона Радіге, а потім і Еріка Саті (у липні 1925 року) текст цього лібрето очікувала вельми загадкова доля. Жан Кокто не змирився з тим, що опера так і залишилася ненаписаною і захотів все ж побачити її на сцені. Спочатку він запропонував цю роботу [[Франсіс Пуленк|Пуленку]]<ref name="Satie-4">{{книга|автор=Erik Satie.|назва= Correspondance presque complete|місце=Paris|видавництво= Fayard / Imec|рік=2000|сторінки=661|}}</ref>. Той охоче погодився, протримав у себе лібрето більше року, вибрав собі з нього один вірш Радіге (для якогось романсу) і передав рукопис далі&nbsp;— Анрі Соге. Той у свою чергу, взявши звідти ще один вірш (а саме, «Пісню моряка») віддав рукопис композитору [[Набоков Микола Дмитрович|Миколі Набокову]]. Але в свою чергу і Набоков, через кілька місяців роздумів, відніс лібрето художниці [[Валентина Гюго|Валентині Гюго]] (з якою Саті за життя дружив), а та його, ''ще через рік&nbsp;— загубила''<ref name="Rorem">{{книга|автор=[[Rorem N.]]|назва= [[Жан Кокто|Cocteau]] and music|місце=New York|видавництво= |рік=1984|сторінки=177|}}</ref>. Подальших коментарів ця історія не вимагає.
 
Якщо не вважати такою що не відбулася оперу «Поль і Віржині», в середині і наприкінці тридцятих років Анрі Соге надзвичайно активно працював. Після прем'єри великої опери «Пармський монастир» 11 березня 1939 року, що стала чи не останнім довоєнним спектаклем у Парижі, у нього виникає задум нового балету «Міражі» (призначеного для балетмейстера Сержа Лифаря). Партитура була закінчена вже в 1941 році, але через війну і окупацію постановка була відкладена спочатку до 1944, а потім і до 1947 року. У [[Рух Опору у Франції|русі Опору]] Соге не брав майже ніякої участі, хоча і належав до патріотичного об'єднання під назвою «Музична молодь Франції»<ref name="Шнеерсон-3">{{книга|автор=Шнеерсон Г.|назва= Французская музыка XX века|місце=М.|видавництво=Музыка|рік=1964|сторінки=304-306|}}</ref>. Незважаючи на пригніченість, грошову скруту і злидні військового часу, під час окупації Анрі Соге багато працював й у творчості віднаходив для себе єдиний вихід.