Відкрити головне меню

Зміни

6698 байтів додано ,  5 років тому
 
Якщо не вважати такою що не відбулася оперу «Поль і Віржині», в середині і наприкінці тридцятих років Анрі Соге надзвичайно активно працював. Після прем'єри великої опери «Пармський монастир» 11 березня 1939 року, що стала чи не останнім довоєнним спектаклем у Парижі, у нього виникає задум нового балету «Міражі» (призначеного для балетмейстера Сержа Лифаря). Партитура була закінчена вже в 1941 році, але через війну і окупацію постановка була відкладена спочатку до 1944, а потім і до 1947 року. У [[Рух Опору у Франції|русі Опору]] Соге не брав майже ніякої участі, хоча і належав до патріотичного об'єднання під назвою «Музична молодь Франції». Незважаючи на пригніченість, грошову скруту і злидні військового часу, під час окупації Анрі Соге багато працював й у творчості віднаходив для себе єдиний вихід.
 
Одним з найбільших успіхів цих років для Соге став балет 1945 року «Ярмаркові фіглярі» ({{lang-fr|«Les Forains»}}, іноді перекладається як «Бродячі комедіанти») знову за сценарієм Бориса Кохно у постановці та за участі [[Ролан Петі|Ролана Петі]]. Прем'єра балету відбулася 2 березня 1945 року — і знову в театрі «Єлисейських полів». Вистава стала великою і навіть знаковою культурною подією для Парижа весни 1945 року. Святковий, майже цирковий, дуже цілісний і одночасно поетичний балет видався неправдоподібним ковтком свіжого повітря в обстановці ще закінченої війни. Анрі Соге присвятив свою партитуру Еріку Саті, втім, він міг би цього і не робити, настільки сильно перегукувалася й сама назва, і сюжет спектаклю з легендарним «Парадом» Саті. Правда, естетика «фігляра» була іншою: замість жорсткого і епатажного балету авторства Саті-Пікассо-Мясіна, що став першим в історії зразком [[сюрреалізм]]у, Соге і Петі зробили яскравий, витончений і святковий спектакль, котрий поетизує «низький жанр» бродячого цирку. У «Ярмаркових фіглярах» також відчувається і прямий вплив [[Петрушка (балет)|«Петрушки»]] [[Стравінський Ігор Федорович|Стравінського]]. Але це — безсумнівно французький «Петрушка».
 
Незважаючи незіставність творчої та особистої індивідуальності, яка явно впадала в очі, Анрі Соге завжди самими різними способами демонстрував велику вдячність своєму вчителеві, Еріку Саті, і ніби намагався віддати йому борг, через багато років після його смерті. Своїми статтями, лекціями і численними виступами на радіо і телебаченні Анрі Соге дійсно дуже багато зробив, щоб зберегти й оживити пам'ять про те, хто залишався для нього вічно «таємничим і незрозумілим Еріком Саті». Кілька разів Соге найбільш вражаючим чином виконував головну роль в різних постановках п'єси «Пастка Медузи» (''«авторства пана Еріка Саті з музикою того ж пана»''), де іноді зображав самого автора п'єси. Як вже було сказано вище, в 1945 році він присвятив Саті свій, мабуть, найбільш вдалий і відомий балет «Ярмаркові фіглярі». Ще за життя «Аркейського метра», в 1923 році Соге склав «Музичний букет для Еріка Саті» ({{lang-fr|«Bouquet musical pour Erik Satie»}}), щось на зразок класичного «приношення» вчителю від захопленого учня. У березні 1925 року одну з перших музичних передач про Еріка Саті на паризькому радіо, котре тоді тільки но почало мовлення і називався «TSF», вів також Анрі Соге. Концерт з творів Еріка Саті, виконаних піаністкою Жанною Мортьє і співачкою Жанною Баторі починався з захопленого і вдумливого вступного слова Соге. Перебуваючи у той час при смерті в шпиталі Сен-Жак, Ерік Саті, звісно, його вже не міг чути.
 
Але і в особистому житті Анрі Соге до кінця своїх днів зберіг зворушливу і наївну відданість своєму вчителю. Він обожнював кішок і, постійно тримаючи їх у будинку по декілька штук, назвав двох з них «Саті» і «Сократ» (останнього — на честь найвідомішого твору Еріка Саті, симфонічної драми «Сократ»). В останні роки життя Анрі Соге любив розповідати, що йому багато разів снилося як Саті, перехилившись через край неба, питав його з раю: ''«Невже вони, там внизу, дурні, і правда вірять, що я помер?»''
 
І, мабуть, головне, що зробив Анрі Соге для повернення імені свого вчителя: це під кінець 1950-х років він познайомив [[Джон Кейдж|Джона Кейджа]] з фортепіанною п'єсою Еріка Саті 1883 року «Подразнення» ({{lang-fr|«Vexations»}}) і декількома крихітними партитурами «Музики меблів», рукописи яких він довгі роки дбайливо зберігав у себе, вважаючи їх, однак, містифікаціями і не розуміючи їхнього справжнього сенсу. Саме ця подія і стала відправною точкою для такого знаменитого напряму в мистецтві XX століття, як музичний мінімалізм і повернула в концертну практику майже втрачені авангардні шедеври Саті.
 
== Останні роки ==