Герцен Олександр Іванович: відмінності між версіями

| Місце народження = [[Москва]],<br />[[Російська імперія]]

'''Олекса́ндр Іва́нович Ге́рцен''' (*&nbsp;{{н}} {{ДН|6|4|1812|25|3}}, [[Москва]]&nbsp;— {{†&nbsp;}} {{ДС|21|1|1870|9}}, [[Париж]], поховано в [[Ніцца|Ніцці]])&nbsp;— російський [[письменник]], [[публіцист]], [[літературний критик]], [[філософ]], революціонер-демократ. Псевдонім&nbsp;— '''Іскандер'''.

Олександр Іванович Герцен народився 6 квітня (25 березня за старим стилем) 1812 року в Москві в родині багатого російського поміщика Івана Яковлєва та німкені Луїзи Гааг. Шлюб батьків не був офіційно зареєстрований, тому хлопчик був незаконнонародженим і вважався вихованцем свого батька, який дав йому прізвище ''Герцен'' від німецького слова Herz, тобто "«дитя серця"».

Дитинство майбутнього письменника минуло в будинку дядька, Олександра Яковлєва, на Тверському бульварі (нині будинок 25, в якому розташовується Літературний інститут імені Горького). З дитинства Герцен не був обділений увагою, але становище незаконнонародженого викликало в ньому відчуття сирітства.

З раннього віку Олександр Герцен зачитувався творами філософа [[Вольтер]]а, драматурга [[Бомарше]], поета [[Йоганн Вольфганг фон Ґете|Ґете]] і романіста [[Август фон Коцебу|Коцебу]], тому він рано засвоїв вольномисленний [[скептицизм]], який зберіг до кінця життя.

У 1829 році Герцен вступив на фізико-математичне відділення [[Московський університет|Московського університету]], де незабаром разом з [[Огарьов Микола Платонович|Миколою Огарьовим]] (вступив роком пізніше) утворив гурток однодумців, серед яких найвідомішими були майбутній письменник, історик і етнограф [[Вадим Пассек]], перекладач [[Микола Кетчер]]. Молоді люди обговорювали суспільно-політичні проблеми сучасності &nbsp;— [[Липнева революція|Французьку революцію 1830 року]], [[Листопадове повстання 1830—1831|Польське повстання (1830-18311830–1831)]], захоплювалися ідеями сенсимонизма (вчення французького філософа [[Клод Анрі де Сен-Сімон|Сен-Симона]] &nbsp;— побудова ідеального суспільства за допомогою знищення [[приватна власність|приватної власності]], [[спадкування]], станів, рівноправності чоловіків і жінок).

У 1833 році Герцен зі срібною медаллю закінчив університет і вступив на роботу в Московську експедицію Кремлівської будови. Служба залишала йому досить вільного часу для занять творчістю. Герцен збирався видавати журнал, який мав об'єднати [[література|літературу]], соціальні питання і [[природознавство]] ідеєю сенсимонізма, але в липні 1834 року він був заарештований за те, що виспівував пісні, що порочать царську родину, на вечірці, де був розбитий бюст [[Микола I (імператор Росії)|імператора Миколи Павловича]]. В ході допитів Слідча комісія, не довівши прямої провини Герцена, визнала, що його переконання становлять небезпеку для держави. У квітні 1835 року Герцен був висланий спочатку до [[Перм]]і, потім у [[Кіров (місто)|В'ятку]] із зобов'язанням перебувати на державній службі під наглядом місцевого начальства.

З 1836 року Герцен друкувався під псевдонімом ''Іскандер''.

В кінці 1837 року він був переведений у [[Владимир]] і отримав можливість відвідувати [[Москва|Москву]] і [[Петербург]], де був прийнятий в коло критика [[Віссаріон Бєлінський|Віссаріона Бєлінського]], історика [[Тимофій Грановський|Тимофія Грановського]] і белетриста [[Іван Панаєв|Івана Панаєва]].

У 1840 році жандармерією перехопила лист Герцена до батька, де він писав про душогубство петербурзького будочника, вуличного постового, який вбив перехожого. За поширення безпідставних чуток він був висланий у [[Новгород]] без права в'їзду в столиці. Міністр внутрішніх справ [[Строганов Олександр Григорович|Строганов]] призначив Герцена радником губернського правління, що було службовим підвищенням.

У липні 1842 року, вийшовши у відставку в чині надвірного радника, після клопотання друзів Герцен повернувся в Москву. У 1843-18461843–1846 роках він жив у провулку [[Сивцев Вражек]] (нині філія Літературного музею &nbsp;— Музей Герцена), де ним були написані повісті "«Сорока-злодійка"», "«Доктор Крупов"», роман "«Хто винен?"», Статті "«Дилетантизм в науці" », "«Листи про вивчення природи"», політичні фейлетони "«Москва і Петербург"» та інші твори. Тут Герцена, який очолював ліве крило [[західники|західників]], відвідували професор історії [[Тимофій Грановський]], критик [[Павло Анненков]], артисти [[Михайло Щепкін]], [[Пров Садовський]], мемуарист [[Василь Боткін]], журналіст [[Євген Корш]], критик [[Віссаріон Бєлінський]], поет [[Микола Некрасов]], письменник [[Іван Тургенєв]], утворюючи московський епіцентр полеміки [[слов'янофіл]]ів і західників. Бував Герцен в московських літературних салонах Авдотьї Єлагіної, Кароліни Павлової, Дмитра Свербєєва, [[Петро Чаадаєв|Петра Чаадаєва]].

У травні 1846 року помер батько Герцена, і письменник став багатим спадкоємцем, що дало змогу поїхати за кордон. У 1847 році Герцен залишив Росію і почав свою багаторічну подорож Європою. Спостерігаючи життя західних країн, він перемежовував особисті враження з історико-філософськими дослідженнями, з них найвідоміші "«Листи з Франції та Італії"» (1847-18521847–1852), "«З того берега"» (1847-18501847–1850). Після поразки європейських революцій (1848-18491848–1849) Герцен розчарувався у революційних можливостях Заходу і розробив теорію "«російського соціалізму"», ставши одним з основоположників [[народництво|народництва]].

У 1852 році Олександр Герцен оселився в [[Лондон]]і. До того часу його сприймали як першу фігуру російської еміграції. У 1853 році він заснував в Лондоні "«Вільну російську друкарню"». Спільно з Огарьовим видавав революційні видання &nbsp;— альманах "«Полярна зірка"» (1855-18681855–1868) і газету "«Дзвін"» (1857-18671857–1867). Девізом газети був початок епіграфу до "«Дзвону"» німецького поета [[Йоганн-Фрідріх Шиллер|Шиллера]] "«Vivos voco!" » (Кличу живих!). Програма "«Дзвону"» на першому етапі містила демократичні вимоги: звільнення селян від [[кріпацтво|кріпацтва]], скасування [[цензура|цензури]], тілесних покарань. В її основі лежала розроблена Олександром Герценом теорія російського селянського соціалізму. Крім статей Герцена і Огарьова, "«Дзвін"» поміщав різноманітні матеріали про становище народу, суспільної боротьби в Росії, відомості про зловживання і секретні плани влади. В якості додатків до "«Дзвону"» виходили газети "«Під суд"» (1859-18621859–1862) і "«Загальне віче"» (1862-18641862–1864). Надруковані на тонкому папері аркуші "«Дзвону"» нелегально перевозилися в Росію через кордон. Співробітниками "«Дзвону"» в перший час були письменник [[Іван Тургенєв]] і [[декабрист]] [[Микола Тургенєв]], історик і публіцист [[Костянтин Кавелін]], публіцист і поет [[Іван Аксаков]], філософ [[Юрій Самарін]], [[Олександр Кошелєв]], письменник [[Василь Боткін]] та інші. Після [[Селянська реформа 1861|реформи 1861 року]] в газеті з'явилися статті, що різко засуджували реформу, тексти прокламацій. Зв'язок з редакцією "«Дзвону"» сприяв утворенню революційної організації "«[[Земля і воля]]"» в Росії. Для зміцнення зв'язків з "«молодою еміграцією"», що зосередилася в [[Швейцарія|Швейцарії]], видання "«Дзвону"» в 1865 році було перенесено до [[Женева|Женеви]], а в 1867 році практично припинило своє існування.

У 1850-і роки Герцен почав писати головну працю свого життя "«Минуле і думи"» (1852-18681852–1868) &nbsp;— синтез [[мемуари|мемуарів]], [[публіцистика|публіцистики]], [[літературний портрет|літературних портретів]], автобіографічного роману, історичної хроніки, [[новела|новел]]. Сам автор називав цю книгу сповіддю, "«з приводу якої зібралися там-сям зупинені думки з дум"».

У 1865 році Герцен покинув [[Англія|Англію]] і відправився в тривалу подорож по Європі. В цей час він віддалився від революціонерів, особливо від російських радикалів.

Восени 1869 року він оселився в [[Париж]]і з новими планами літературно-видавничої діяльності. У Парижі Олександр Герцен і помер 21 (9 за старим стилем) січня 1870 року

Герцен був одружений на своїй [[кузина|кузині]] Наталі Захар'їній, незаконнонародженій дочці його дядька Олександра Яковлєва, з якою повінчався в травні 1838 року, забравши таємно з Москви. У подружжя народжувалося багато дітей, але в живих залишилося троє &nbsp;— старший син Олександр, який став професором фізіології, дочки Наталія та Ольга.

Онук Олександра Герцена Петро Олександрович Герцен був відомим ученим-хірургом, засновником Московської школи [[онкологія|онкологів]], директором московського Інституту для лікування пухлин, який в наш час носить його ім'я (Московський науково-дослідний онкологічний інститут імені П.&nbsp;О.&nbsp;Герцена).

Після смерті Наталії Захар'їної в 1852 році Олександр Герцен з 1857 року був одружений цивільним шлюбом з Наталією Тучковою-Огарьовою, офіційною дружиною Миколи Огарьова. Відносини доводилося тримати в таємниці від сім'ї. Діти Тучкової і Герцена &nbsp;— Ліза, покінчила життя самогубством в 17 років, близнята Олена та Олексій, померлі в малолітньому віці, вважалися дітьми Огарьова.

Тучкова-Огарьова вела коректуру "«Дзвону" », а після смерті Герцена займалася виданням його творів за кордоном. З кінця 1870-х років писала "«Спогади"» (вийшли окремим виданням в 1903 році).

* Собрание сочинений.&nbsp;— Т.&nbsp;1—30.&nbsp;— Москва, 1954—19661954–1966.

* Вибрані філософські твори.&nbsp;— Т.&nbsp;1—2.&nbsp;— Київ, 1949—19511949–1951.

* [http://ria.ru/spravka/20120406/617965526.html Александр Иванович Герцен. Биографическая справка]

* [[3052 Герцен]] -&nbsp;— астероїд, названий на честь цього чоловіка.