Росохач (Коломийський район): відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 57:
Після війни із Обертина прибув священик Рогожинський. Помер у 1956 році, похований на сільському цвинтарі.
Всі священики, які служили у наших парафіях проживали у своїй резиденції, яка була споруджена одночасно із церквою і знаходилась на цьому місці де тепер шкільна кочегарка. Резиденція мала 4 кімнати, біля резиденції знаходилась присадиба біля 0,60 га. з правої сторони велике дерев’яне приміщення для худоби і коней а поряд велика криниця. З лівої сторони росли дві великі сосни а під самим вікном вишня. Пізніше священика було виселено, а в приміщенні відкрили другий корпус школи, а в одній з кімнаток проживав директор школи. Сосни зрубали і забрали в колгосп, підсобне приміщення розібрали. У 1975 р. під час будівництва школи резиденцію розібрали, а криницю засипали землею, що і погано зробили, бо вона була чистою і багатоводною і могла згодитись сьогодні.
== ВІДНОВЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ РОСОХАЦЬКОГО ХРАМУ ==
Релігійне відродження торкнулося і нашого рідного села Росохач та школи. Не осторонь своєї долі та долі майбутніх поколінь, боротьби за відновлення діяльності нашої церкви стояли росохачани. Посильну допомогу і підтримку вони одержували від парафіян дочірньої церкви с. Прикмище. Зачинателями даного руху у 1989 році виступили пенсіонери, учасники Великої Вітчизняної війни, інваліди, яким у ті ще не до кінця певні часи, нічого не загрожувало. Це інвалід І групи, учасник війни Федорів Василь Андрійович, інвалід ІІ групи, учасник війни Фурик Василь Петрович.
Почались консультації куди і що писати. По даному питання напівлегальну допомогу надала сільська інтелігенція. Зокрема не оди раз за порадою зверталася 76-річна пенсіонерка, нині уже покійна Бриндзак Параска Дмитрівна, до свого племінника, вчителя історії Федюка Василя Васильовича, який безпосередньо накидав чорновики листів, які відправлялися у вищі інстанції за підписами жителів села Росохач.
У цей час виникає проблема; хтось один взяти на себе цю велику ношу. Ініціатором у цьому русі виступила жителька нашого села Палагіцька Гафія Дмитрівна 1936 року народження. Ведучи бесіду із нею, на запитання; „що заставило Вас взятися за цю складну справу?”, поступила відповідь: „Так Бог хотів. 10 червня 1988 р. збираючись до церкви, я почула виступ по радіо, в якому йшлося про такі церкви як наша, і що вони домоглися дозволу на реставрацію. Це і наштовхнуло мене до пошуку правди. Тоді я пишу листа в Київ, іду до сусідів, щоб підписалися під листом. Люди боялися, відповідаючи: „Хочеш, щоб на старість посадили в тюрму”. Пізньої осені приходить відповідь, з текстом листа ознайомила сусідів. Я раділа що початок є”.
Звертаючись по допомогу до сільської влади, Гафія Дмитрівна не одержала відчутної допомоги, на оборот її відповіли, що нічого з цього не вийде, бо на території сільської Ради є одна діюча церква. Вийшовши на вулицю, по дорозі зустрічає Фурика В. П., Андрейчука А. Ф., Фурика В. В. і ряд інших, вони висловили думку збирати людей і їхати в Городенку. Бриндзак П. Д. Звернулася до Федорова В. А. щоб той відвіз машиною, а інші поїдуть автобусом. В Городенці у райвиконком до Лукашова Петра Михайловича зайшли інваліди Федорів В. А., Никипанчук Петро Михайлович, Бахматюк Петро Миколайович, ну і відповідно Палагіцька Г. Д. У відповідь почули те саме, що і у сільській раді, що ви маєте діючу церкву у с. Прикмище. Наша делегація не вступалась з кабінету. Він перепрошував нас, щоб ми вийшли, говорить: „Мені ця жінка уже мозок видзьобала”.
Вийшовши з кабінету, секретарка поцікавилася, з якою вони прибули. Сказавши, що за церкви, вона перепиталася „за церкви?”, відповіли „так”. Тді вона порадила і підказала: „За церкви приходить громада просити і добиватися”. „Ми відповіли, як прийде Лукашов, то на збір громади буде скликати дзвін”.
Районне начальство не квапилося їхати в село. Голова сільської ради Михайлик С. М. при розмові в кабінеті з людьми бив кулаком об стіл, говорячи, що з цього нічого не вийде, хоча він і сам був глибоко віруючою людиною. Ще відбулось декілька поїздок до райвиконкому, потім туди же полинули дзвінки. Надоїли, і одного разу секретарка відповіла, що Лукашов поїхав у Росохач. Федорів М. С. Била у дзвони, скликаючи нарід. Дзвін не замовкав. Про це спішно було повідомлено про кутках. Людей біля церкви насходилось море.
Тим часом Лукашов заходить в сільську Раду, люди, які зібрались тут, за ним, звідти поїхали до церкви, люди за ним. Походив-походив він по заростях, мовчить. Люди теж мовчать, бо бояться. Я говорю: „Люди не мовчіть, кажіть, чого ми сюди зібралися, хто нас сюди закликав”.
Потім поїхали на Прикмище в церкву. Повернувшись звідти, говорить: „Вам один кілометр до Прикмищ, навіщо вам прикладати такий великий труд, щоб відремонтувати свою церкву”. Народ в один голос: „Ви нам кілометри не міряйте, ми їх міряли двадцять сім років”, а Наталія Степанівна Фурик (Файдаш) говорить: „Дайте нам дозвіл на ремонт нашої церкви”.
Гафія Дмитрівна: „Молюся і благаю Господа Бога і всіх святих допомогти нам у задуманій нами справі”. Бог послухав і наші молитви. Дано було дозвіл секретарю райвиконкому друкувати прохання на дозвіл у Івано-Франківськ, через місяць у Київ і Москву.
Секретарка молоденька, звали Галина (прізвища не пам’ятають) давала цінні поради, але щоб ніхто не знав. Сказала, щоб ми обрали церковну двадцятку, список якої необхідно вислати у Івано-Франківськ. Головою було обрано Федорова В. А., трьох членів ревізійної комісії на чолі із Коробчуком С., секретарем Ферлей Г. С.
Ведучи розмову із Гафією Дмитрівною, дивуєшся, жінка пам’ятала не те числа, місяці, а дні тижня коли, що робила, куди їздила, у кого шукала допомоги і порятунку. Так, зокрема побувала у селі Вербівці, куди вона їздила з Федоровим В. А., дізналася, що коли вони добивались відкриття своєї церкви, то було 100 людино-виїздів у різні інстанції, включаючи Москву. Тут вона і задумалась, а з ким я маю поїхати до столиці, коли люди залякані. На щастя, не довелося нашим односельчанам їхати так далеко. Незабаром в райвиконкомі прийняли рішення на подальші дії по виготовленні дозволу для реставрації і відкриття церкви. Викликавши Палагіцьку Г. Д. в Городенку, секретарка сказала: „Нікуди не будете їхати, через три місяці будуть документи готові. Справді буде розглядатися по місяцю в кожній інстанції, Івано-Франківську, Києві, Москві”.
Вся документація, листи адресувалися і виготовлялись під прізвищем старшої сестриці Федорів Наталі Григорівни. Прізвище Палагіцької ні де не звучало з однієї причини. Її зять Михайлюк С. С. в той час працював у ОБХСС це тому-то прискореним і легшим шляхом вдалось добитися дозволу. Його слово у районі було не останнім, воно мало вагу. Документи дістали „Зелену вулицю”, як висловилася в той час секретарка райвиконкому.
Весною 1989 року люди взялися за роботу. Сусід Фурик Петро Михайлович через вікно у паламарні заліз всередину церкви відкрив двері. У середині жінки побачили купи сміття, щури поробили дирок і понаривали, через побиті віконця залітали птахи накапарили і т. д. Жінки взялися за наведення порядку в середині храму, а чоловіки на подвір’ї рубали і корчували пні багаторічних дерев.
Щоб рубати і корчувати багаторічні дерева біля церкви, треба було дозволу з району. Такий дозвіл було отримано від Лукашова П. М. Але щоб виконувати цю роботу, люди боялися голови колгоспу Андрейка В. М. бо дерева брали до колгоспу. На той час голови не було в господарстві, то дозволив заступник Качан В. Г., але сказавши, робіть так, щоб не було крайнього.
Почався збір пожертвувань на ремонт церкви. Село поділили на п’ять частин, від двора збирали 200 крб. Місію збору коштів виконували наступні люди: на Красниці – Бахматюк Ганна і Фурик Галина, від Винограда – Никипанчук Ганна і Файдаш Марія, на Ставищах – Смульська Гафія і Михайлюк Ганна.
Гроші зносили до секретарки Файдаш Г. С. Скільки зібрано було всіх грошей невідомо.
На Великдень ще при закритій церкві, біля якої вже було наведено порядок, люди насходилися і гралися жучини. Як весело лунав спів на ціле село. А людей зійшлося так багато, що й не перелічити. Бесіда була в усіх одна: „Таки добилися свого”.
Тепер треба було шукати спеціаліста, який би міг би взятися за реставрацію церкви. Адже треба було людей-практиків, які б могли взятися за цю нелегку справу. Бо за 27 років до стін церкви не торкалась людська рука. В деяких місцях на них появились тріщини, а захрестя і паламарня взагалі відкололися від задньої стіни храму і залізли в землю. Їх треба було розбирати повністю. Архітектором по ремонту церкви був Аннюк Іван Михайлович, родом із Сороків. З чоловіків в муруванні, щикатурці надавали допомогу Браєк І. М., Фурик М. І., Бриндзак В. М., Равлюк С. Ф.
На різних підсобних роботах дуже багато допомагали Федорчак М. І., Фурик В. П., Слободян В. А., Ярошенко М. П., Хмуляк П. В. Два останніх дуже налазились по деревах щоб порубати гілля.
Серед жінок всіх і не перерахувати. Але особливо хочеться назвати прізвища таких людей. У сусідки поряд з церквою Фурик Марії Степанівни було організовано кухню, на якій Косташ Ганна Миколаївна – кухарка, Павлюк Катерина Михайлівна – помічниця. Варили смачну їжу для працюючих та робочих.
З цілого села люди по черзі приходили і надавали допомогу в ремонті храму. Їх було так багато, що просто поіменно не порахувати Хвала Божа всім-всім, хто згаданий і хто не згаданий, але брав участь у реставрації нашої святині.
Освітлення церкви проводив Слободян С. В. Реставрацію ікон, стін, стелі робили художники з Івано-Франківська під керівництвом нашого односельчанина Фурика П. С.
Будівельники та інші майстри ночували по хатах наших людей. Їм надавали відповідні умови для нормального відпочинку, щоб наступного дня із свіжими силами взятися за роботу.
Реставрація та ремонтні роботи проходили під час жнив. Односельчани мали сплановувати свою роботу і свій час, щоб не було затримки в роботі. Скажімо, поки йшли на жнива, то до цієї години, піднявшись вдосвіта, об риштування для кладки цегли чи штукатурних робіт було готове. З Божою допомогою збирався врожай і проводився ремонт храму.
Допомагали у придбанні матеріалів хто чим міг. Так зокрема Івасюк В. В. цемент, дерево, 665 листів оцинкованої бляхи по 10 крб. За один лист. Звичайно, з бляхою прийшлося кружити, сказали, що взяли в Чернівцях, фактично її „зробив” Палагіцький Д. І., який в той час працював на складі у селищі Гвіздець, тоді доводилось перевозити вночі. Цеглу закупили по 35 тис. штук у Торговиці та Белелуї. Правда, були труднощі у її перевезенні. З колгоспу дістати тоді транспорт було неможливо, од же йшли жнива, то машини взяли із Гвіздецької сільгосптехніки.
Під час реставраційних робіт священиком на нашій парафії був патріот духовного відродження отець Василь Захарук родом з села [[Задубрівці]], Снятинського району.
Старий верх церкви був католицького типу. Переробляючи по-новому, на передній стіні храму вимурувана дуга, на якій зверху і по боках встановлено хрести, таким чином під лаштували під православний стиль.
Закінчивши внутрішні і зовнішні громіздкі роботи виникла потреба в оформленні її в середині. Ряд наших односельчан із щирістю душі почали приносити речі, необхідні для церкви. В першу чергу необхідно було відшукати в кого знаходяться церковні чаші, а їх за розповіддю отця Івана Михайловича Фурика у нашому храмі було п’ять. Одна з них, яку називали „дорна” з чистого золота вагою 7 кг. 100 гр., чотири інші позолочені. Хто їх забрав, у кого вони збереглися так по сьогоднішній день не вдалося встановити. Різні були чутки, серед народу називали два прізвища, звичайно я немаю на це права назвати їх, бо з моєї сторони буде грубе порушення закону, яке можна оскаржити перед відповіднім державним органом. Нехай залишається це на їхній совісті у потойбічному житті, бо обидва вони вже перед Богом на сповіді. Одну із п’яти чаш вдалося забрати отцю Івану. Він згадує: „Вона була забрудненою, у порохах, я взяв гарно почистив і зберігав у надійному стані, очікуючи моменту, коли можна буде знову її повернути власнику-храму”. З відкриттям і освяченням вдруге церкви вона зайняла своє почесне попереднє місце.
Старе Євангеліє так і не було повернуто, правда інше було принесене. Ряд інших коштовностей та реліквій так і зникли із храму. Хтось на них, можливо, добре нагрів руки або використовує у своїй роботі. Звинувачувати тепер немає кого, сама громад ата влада села поступили не правильно. Для цього потрібно було створити комісію з членів церковного комітету та сільської Ради, зробити опис всіх наявних церковних речей, забрати і зберігати їх у сейфі або передати під розписку для охорони відповідним державним установам. У спас підписи людей могли дати нам привід пошуку церковної атрибутики.
Ключ від вхідних дверей та одна церковна книга збереглась у сільській Раді, які пізніше при потребі були передані у церкву. Кадилом у час недіючої церкви опікувався і зберігав у себе тодішній паламар Марценюк Петро. Зараз воно знов продовжує служити нашому храму.
Ряд наших односельців, та вихідців зі села щедро „обдарували” храм Божий. Так Косташ (Мельнищук) Ганна Миколаївна та Никипанчук (Кіщук) Марія Василівна (проживає в Коломиї) подарували кожна із них по світильнику, що звисають зі стелі храму.
Коли було завершено внутрішнє оздоблення церкви, прискорено прибрано її як Великодну писанку, визначено дату відкриття, церковна громада на чолі зі своїм пастором Василем Захаруком, головою церковного комітету Федоровим В. А., старшою сестрицею Федорів Н. Г. З тривогою очікували того очікуваного так довго дня 19 листопада 1990 р. та зустрічі гостей звідусіль. Пам’ятаю, то був морозний день, однак це не завадило людям зійтися на освячення і відкриття нашого Росохацького храму після двадцятисемилітнього закриття. Народу було море. Прийшли розділити радість наших односельчан парафіяни із сусідніх сіл: Прикмища, Джуркова, Винограда, Хвалибоги і ін. З’їхались односельці і з Коломиї, Снятина, Чернівців, Івано-Франківська та іншої віддаленої місцевості. З очей присутніх котилися сльози радості, коли весело зазвучала мелодія усіх трьох церковних дзвонів, зустрічаючи процесію з людьми із сіл Прикмище, Джуркова, яку очолював наш односельчанин отець Іван Фурик, Винограда – Яримчук, які прибули на відправу Служби Божої з нагоди великої урочистої події. Вдруге народилася наша святиня після довгого свого мовчання і закриття. Із ще вчорашнього складу, в який вона була перетворена комуністичними районними безбожниками, вона перебувала першо-початковий святковий вигляд.
Під час відправи із уст священика Василя лунали слова щирої подяки колишнім будівничим нашого храму, всім тим, хто приклав свою силу і старання у відновлення діяльності святині. А це переважно були пожилі старенькі наші пенсіонери, яким Бог дав силу відновити молитовний дім. Знову в ньому почалося охрещення новонароджених, вінчання молодих пар та відправа по тих, хто відходив від нас у вічність. Цим самим відпала необхідність ходити та їздити по інших селах, щоб здійснити ці церковні обряди.
Надходив 2000-й рік, річниця народження Ісуса Христа, якому сповнилося дві тисячі років. це величне християнське свято, яке окрилило, пожвавило і зблизило людей з Богом. В цей час особливо пожвавилося українське православ’я, зросла динаміка релігійних процесів.
Протягом 1992-1994 рр. симпатії української влади знаходились на боці УПЦ-КП, яка розглядалась як церква, що сприяє реалізації державотворчої ідеї. При цьому враховувалось і те, що значна частина громад (парафій) України підпорядковувалась УПЦ Московського патріархату. Московський патріарх постійно заявляв про виключну канонічність саме її громад, а УПЦ-КП оголошував не канонічною. Напередодні виборів 1991 р. Л. Кравчук зустрівся з митрополитом УПЦ-КП Володимиром (Сабаном), що означало певне вирівнювання влади до різних православних конфесій.
Прихід до влади нового політичного керівництва на чолі з Л. Кравчуком певною мірою змінила акцент державно-церковних відносин. Його симпатії та цільові установки були ближчими до УПЦ-КП. Особливо це проявилося під час похорону у липні 1995 р. патріарха Київського і всієї Русі-України Володимира (Романюка). Влада, незважаючи на прохання церкви, авторитетних політиків та громадських діячів, не дозволила поховати патріарха на території Софійського собору. Натомість було запропоновано поховання у Володимирському соборі, Видубецькому монастирі чи на Байковому кладовищі, а це не влаштовувало керівництво церкви.
Під час самовільного поховання патріарха загони міліції зупинили просування процесії не допустили її на територію Св. Софії. На Софіївському майдані Києва відбулися сутички членів похоронної процесії з міліцією. В результаті патріарха було поховано біля брами дзвіниці Св. Софії.
Цей інцидент дістав негативну оцінку громадськості всього світу. Прихильники української церкви звинуватили владу у потуранні промосковським силам, назвали погром погребальної процесії „Чорний вівторок”.
У свою чергу Президент України Л. Кучма відзначив, що конфлікт фактично було спровоковано, з одного боку тим, хто хотів поховати патріарха на території Софіївського собору, не маючи на те офіційного дозволу, а з іншого – тими владними структурами, які застосовували силу проти похоронної процесії. Патріархом УПЦ-КП було обрано митрополита Філарета (Денисенка).
Ось як констатувала факти про ті події стаття „Конфронтація біля Св. Софії”
Серпень 1995 р.
Інформація про події 18 липня на Софіївському майдані в Києві облетіла весь світ. Національно-демократична преса прозвала цей день „Чорним вівторком” і з шаленою активністю на своїх сторінках закликає покарати, проклясти винних, а деякі вже галасують про необхідність зміщення „не управляючого атеїстичного президента”. Наслідки події дійсно вражаючі. Десятки жахливо побитих мирних людей. Імідж України як найспокійнішої держави серед всіх постсовєтських значно зменшився. Позиції деструктивних сил зміцнилися.
Софійський собор вже не перший раз стає епіцентром міжконфесійної ворожнечі та „військових дій” між владними і релігійними структурами. Позиція влади, що цей собор є дійсно національним надбанням, до того ж світового значення, і на цей час має охоронятися державою, а не бути переданим одній з українських церков, котрі плодяться і змінюються мало не щороку, є дуже мудрою Свята Софія будувалася в часи існування єдиної Української Церкви... Сьогодні ми маємо чотирьох нащадків тієї церкви, розділених адміністративних підпорядкування і політичної орієнтації: Українська православна церква (найбільша на Сході і в Центрі України), Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква і Українська католицька церква... І влада, і ті, хто спровокував зіткнення, мають вибачитися перед невинними людьми, які постраждали, перед тими, хто був поранений під час виконання службових обов’язків... Певні кола свідомо пішли на конфлікт. При цьому на другий план були відсунуті повага та щире піклування про померлого, істинні інтереси церкви. Вони добре розуміли, що своїми вимогами ставлять владу в ситуацію, коли в неї не залишиться вибору, який би не був пов’язаний із серйозними морально-політичними втратами...
В Західних областях України зростав вплив Греко-католицької церкви. Саме в цей час переважно без застосування сили було вирішено питання щодо повернення їй відповідних приміщень. Більш активною стала діяльність автокефалістів.
У другій половині 90-х років, особливо у зв’язку з підготовкою до святкування 2000-річчя від Різдва Христового, в суспільстві набули поширеної ідеї щодо об’єднання різних гілок християнства в єдину українську церкву. Однак даний процес, в якому, безперечно, зацікавлене суспільство, гальмується цілою низкою внутрішніх і зовнішніх чинників.
На 2000 р. Українська православна церква Московського патріархату нараховувала 8,5 тисяч парафій, що складало 70% загальної чисельності православних громад. УПЦ Київського патріархату нараховувала 2,5 тис. громад. Українська автокефальна православна церква нараховувала близько 1000 парафій, з яких 299 зареєстрованих в Івано-Франківській обл.
Українська греко-католицька церква мала на рубежі тисячоліття 3,2 тис релігійних громад, які майже всі розміщенні у Галичині та Закарпатті. В 2000 р. пішов із життя її багаторічний керівник Мирослав-Іван кардинал Любачівський. На початку 2001 р. на цю посаду було обрано Любомира Гузара.
Римсько-католицька церква в Україні нараховує більше 770 громад, причому з даного регіону її вплив все більше поширюється на центральні та східні області України.
Новий імпульс розвитку Греко-католицької та Римо-католицької церков дав у червні 2001 р. перший за всю історію візит до України папи римського Іоанна Павла ІІ. Його відвідини Києва та Львова зробили величезний відгук серед українського народу. Виступ його на українській мові, прощення за скоєні та допущені гріхи церквою та її служителями в епоху середньовіччя.
Міжконфесійні суперечності традиційних для України церков, консерватизм існуючих у них обрядів стали важливими чинниками поширення протестантизму. Окремі його течії (Євангельські християни-баптисти, п’ятидесятники, адвентисти сьомого дня) значно посилились, що створили умови для переходу від окремих сект до розгалуженої організації, тобто набуття церковного статусу.
== Посилання ==
| |||