Українські німці: відмінності між версіями

Після Маніфесту [[Олександр I (російський імператор)|Олександра І]] від 20 лютого 1804 року на [[Південна Україна|південь України]] прибувають вихідці з [[Баден]]а, [[Вюртемберг]]а, [[Ельзас]]у, [[Пфальц]]а, Прирейня, а також із [[Західна Пруссія|Західної Прусії]]. Німцям-колоністам надавалися певні пільги. Вони на 30 років звільнялися від будь-яких [[податки|податків]], мали право відкривати промисли з припискою до них [[Кріпосне право|кріпосних]] селян. Тільки протягом перших двадцяти років XIX ст. 50-ти німецьким колоніям наділено 214 тисяч десятин землі в [[Бердянський повіт|Бердянському]] й [[Мелітопольський повіт|Мелітопольському]] повітах. Після завоювання [[Бессарабія|Бессарабії]] сюди також спрямовується потік німців-переселенців. Перепис 1897 року свідчить, що на півдні України (в Бессарабській, [[Херсонська губернія|Херсонській]], [[Катеринославська губернія|Катеринославській]] і [[Таврійська губернія|Таврійській]] [[губернія]]х) проживали 345 тисяч німців, що складалостановило 4,2 відсотка від усього населення. Особливим регіоном компактного проживання німців в Україні стала [[Волинь]]. Якщо в 60-х роках XIX ст. їх налічувалося тут тільки до 5 тисяч, то, починаючи з 1883 року, приплив цього [[Етнічна група|етнос]]у сюди значно посилюється; за переписом 1897 року волинських німців було вже 171 тисяча.