Український державний банк: відмінності між версіями

Директора Державного банку призначав [[Гетьман]] за поданням [[Список міністрів фінансів України|міністра фінансів]]. Таким самим чином призначався товариш (заступник) та управитель його Київської контори<ref name="Статут банку"/>. [[23 серпня]] 1918 року Гетьман наказом №&nbsp;4 ухвалив доповідну міністра фінансів, згідно з якою з [[1 червня]] 1918 року товаришем директора Державного банку призначався М. Костецький, а управителем його Київської контори&nbsp;— В. Ігнатович<ref>Державний Вістник.&nbsp;— 1918.&nbsp;— 10 вересня.</ref>.

 

 

Ставки решти банківських працівників визначав Закон ''«Про встановлення роспису платні службовцям в конторах і відділах Державного банку»'' від [[6 серпня]] 1918 року. Закон набув чинності з 1 червня 1918&nbsp;р. У доданому до нього ''«Росписі платні службовцям контор Державного банку»'' робітники Київської контори були виокремлені в окрему штатну підбірку як більш високооплачувані, на відміну від працівників інших контор&nbsp;— Харківської та Одеської. Місцеві відділи Державного банку поділялися на три розряди в залежності від класифікації місцевості, що, в свою чергу, впливало на розмір зарплатні працівників<ref name="Гай-Нижник"/>.

Вже після трьох засідань комісією було вироблено основні постанови по кредитуванні Державним банком кооперації, які було затверджено його Радою з незначними поправками. Постанови ці зводилися до таких правил: ''«Державний Банк кредитує кооперацію через посередництво союзів і&nbsp;— лише як виїмок з тої засади&nbsp;— окремі кооперативи, як-що вони належать до ревізійного союза»''. Таке рішення було прийнято тому, що на той час виникла ситуація, коли, з одного боку, кредитова кооперація України складалася з великої кількості невеликих позичково-ощадних товариств, а з другого, коли майже вся вона була об'єднана в економічні союзи. Саме тому й Державному банкові було б обтяжливо обслуговувати окремо численні кооперативи, та й потреби у цьому практично не було. Продуктивніше як для Державного банку, так і для самого кооперативного руху було зосередити державну допомогу саме на кооперативних спілках (союзах). Що ж стосувалося тих кооперативів, які не були складовими економічних союзів, ''«то для заховання<ref name="Гай-Нижник"/> права користуватися кредитом в Державнім Банку вони повинні вступити до ревізійного союзу і тим звільнити Державний Банк від безпосереднього догляду за їхньою діяльністю. Ті товариства, що не захочуть належати ані до економічного, ані до ревізійного союза, або, противно, яких ті союзи не захочуть приняти, позбавлені будуть помочи Державного Банку»''. Крім того, Держбанк зобов'язався надавати кооперації короткотермінові (до 12 місяців) позики. При цьому зазначалося, що у комісії розглядалося питання і про довготермінові позики кооперативам і що було визнано про необхідність вироблення додаткових умов про надання таких кредитів з коштів Державної скарбниці та державних ощадних кас.

 

 

Кредитова кооперація в Україні 1918&nbsp;року набула широкого розвитку. Достатньо сказати, що з 253 кооперативних спілок (союзів), що тоді існували, 43 були кредитовими, основний капітал яких становив 8&nbsp;млн 500 тис. крб, а балансова сума&nbsp;— понад 185&nbsp;млн 500 тис. карбованців.