Економіка Гетьманщини: відмінності між версіями

Протягом усього періоду існування (1649 — 1764 1649–1764 рр.) [[Гетьманщина|Козацько-гетьманської держави]], її економіка залишалася переважно [[феодалізм|аграрно-феодальною]], хоча були помітними загальноєвропейські тенденції по збільшенню кількості мануфактур та частки промисловості у галузевій структурі [[ВВП]].

Як вже було зазначено, сільське господарство залишалося основною галуззю української економіки. Однією з основних причин [[Хмельниччина|Хмельниччини]] була антифеодальна боротьба вітчизняного селянства. Тому відразу ж після утворення власної держави, уся власність старої польської магнатської шляхти була [[експропріація|експропрійована]] народом. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом [[займанщина|займанщини]] перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство [[Річ Посполита|Речі Посполитої]] втратило силу і селяни стали вільними <ref name="лановик">[http://in1.com.ua/book/12091/ Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. / К.: Вікар, 1999 «Економічна історія України і світу»]</ref>. Тимчасове часткове повернення до старих феодальних норм після [[Битва під Берестечком|поразки 1651 &nbsp;р.]] під Берестечком та [[Білоцерківська угода|Білоцерківської угоди]] тільки підсилило спротив селянства "«дідичним панам"». Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність [[королівщина|королівщини]], польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в [[Битва під Батогом|Батозькій битві]] (1652 p.).

Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква &nbsp;— 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького &nbsp;— складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Особисто вільні селяни мали сплачувати казні податок у вигляді грошового [[чинш]]у. Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку обробляли, своєю власністю. В другій половині XVII &nbsp;— на початку XVIII &nbsp;ст. її вільно [[спадкування|передавали у спадок]], [[Дарування|дарували]], [[купівля-продаж|продавали, купували]]. В приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з наявними примусами на користь власників землі.

Після Визвольної війни, 80—90 % селян мали землю. За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765—17691765–1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентрували значну частину надільної землі та худоби. Безземельні посполиті або займалися землеробством на старшинській, монастирській, казенній землі, що виділялась їм у тимчасове користування, або жили за рахунок продажу робочої сили.

Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до 30—40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, 30—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини або "«на пропитання"», або за річну плату (2—10 крб.).

Із самого початку існування держави, [[Козацька старшина|старшинське]] землеволодіння існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у [[Богдан Хмельницький|Б. Хмельницького]], який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на "«ранг"» (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського [[бенефіцій|бенефіція]].

Пізніше, гетьмани активно включилися у поступовий розподіл державних земель між своїми прибічниками. Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII &nbsp;— на початку XVIII &nbsp;ст. свідчать дані "«Генерального слідства про маєтності"», проведеного в 1729— 17301729–1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у [[Чернігівський полк|Чернігівському]], [[Стародубський полк|Стародубському]], [[Ніжинський полк|Ніжинському]], [[Переяславський полк|Переяславському]], [[Лубенський полк|Лубенському]] полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів.

У 30-х роках XVIII &nbsp;ст. вже понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини. Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду "«за службу великому государю"» з фонду вільних військових маєтностей. За гетьмана [[Данило Апостол|Данила Апостола]] основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.

Протягом другої половини XVII &nbsp;— першої чверті XVIII &nbsp;ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними "«Генерального слідства про маєтності"», в 1729—17301729–1730 pp. у 9 полках (крім Стародубського) монастирям належало 305 маєтків i 11 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір'їв.

XVII—XVIII XVII–XVIII&nbsp;ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст [[Західна Європа|Західної Європи]] вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими. Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII &nbsp;ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові &nbsp;— 4,5 %, у Гадячі &nbsp;— 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин &nbsp;— 42,3 % дворів ремісників, Стародуб &nbsp;— 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. <ref name="лановик">[http://in1.com.ua/book/12091/ Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. / К.: Вікар, 1999 «Економічна історія України і світу»]</ref>

У 20-х роках XVIII &nbsp;ст. в Гетьманщині під впливом перетворень [[Петро І|Петра І]] почалося будівництво великих централізованих [[мануфактура|мануфактур]]. Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

Розвивалося [[алкоголізм|винокуріння]] (ґуральництво, [[броварство]], медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII &nbsp;ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень.

У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII &nbsp;ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У XVIII &nbsp;ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб. Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію &nbsp;— в шинках уроздріб, збували оптом. Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні промисли.

Особливе місце в промисловості належало виробництву [[селітра|селітри]]. Осередком цього промислу були басейни річок [[Псел|Псла]], [[Ворскла|Ворскли]], [[Орель|Орелі]], нижнього [[Дніпро|Дніпра]] та [[Буг]]у, райони поблизу [[Чугуєв]]а і [[Путивль|Путивля]]. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом Польщі. Під час Визвольної війни середини XVII &nbsp;ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII &nbsp;ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам. Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII &nbsp;ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селітри. З кінця 30-х років XVIII &nbsp;ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. [[Опішня|Опішні]]), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін. Основним покупцем української селітри в XVIII &nbsp;ст. була Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII &nbsp;ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння.

В писемних джерелах існують певні згадки спроби карбування власної монети в Україні в XVII столітті. Логічно припустити, що в ході визвольної боротьби українського народу виникли всі передумови для карбування монет. В 1649 &nbsp;р. російський посол Григорій Кунаков передає в Москву свідчення, що ''«в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мынзу и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне мечь, а на другой стороне его Богданово имя»''. Схожі послання польському королю Яну Казиміру надіслав 29 жовтня 1652 &nbsp;р. [[Станіслав Потоцький]]: ''«Хмельницкий вмешивается в дела вашей королевской милости: чеканит деньги»''. Французька газета «Gazette de France» від 21 грудня 1652 &nbsp;р. також повідомляє, що ''«казацкий гетман начал чеканить на Украине монету на свой лад, чем вызвал протест польского короля»'' <ref name="монети">Монеты Богдана Хмельницкого: правда или вымысел? // Украина incognita. -&nbsp;— 2005 p. -&nbsp;— № &nbsp;9 (138)</ref>. Найвірогіднішою видається гіпотеза, що було викарбовано для проби невелику кількість монет, але через низку причин українська національна валюта в середині XVII &nbsp;ст. так і не з’явиласяз'явилася. Принаймні, досі таких монет не знайдено чи вони не виділені серед величезного комплексу нумізматичного матеріалу XVII століття. Існує припущення, що на рішення гетьмана карбувати власну монету вплинули [[Переяславська угода|Переяславські переговори]] із Росією <ref name="монети">Монеты Богдана Хмельницкого: правда или вымысел? // Украина incognita. -&nbsp;— 2005 p. -&nbsp;— № &nbsp;9 (138)</ref>.

Наступна спроба карбувати власну монету була здійснена через 20 років. За пропозицією гетьмана [[Іван Самойлович|Івана Самойловича]], в 1675 році московський уряд з метою вилучення іноземної монети дозволяє випуск особливої монети для України. Монети повинні карбуватися на зразок польського півторака-[[чех]]а у м. [[Путивль|Путивлі]]. Однак тоді до виробництва монет не дійшло. І лише в 1686-16871686–1687 роках чехи були викарбувані на монетному дворі у м.[[Севськ]]у ([[Орловська область]]) <ref>Косенко Л.&nbsp;О. &nbsp;Козаки: лицарський орден України: факти, міфи, коментарі. -&nbsp;— Харків, 2007</ref>.

Замість щита з польсько-литовськими гербами, [[Севський чех|севські чехи]] містять московського [[Російський герб|двоглавого орла]], навкруги ініціали (латиною) імен і титулів царів [[Іван V|Івана]] і [[Петро І|Петра Олексійовичів]]. На зворотному боці, як і на польських чехах-півтораках, -&nbsp;— держава, навкруги якої легенда з позначенням міста карбування –&nbsp;— Севська і року. Севські чехи призначалися для обігу в Україні. Але, зважаючи на їхню дуже низьку якість, вони були майже мідними, населення відмовлялося їх приймати. У різних місцях виникли небезпечні заворушення, і московський уряд був змушений у 1687 році видати указ про заборону і вилучення севських чехів. Зараз севські чехи становлять величезну рідкість <ref>Шуст Р.&nbsp;М. &nbsp;Нумізматика: історія грошового обігу та монетної справи в Україні. -&nbsp;— Київ, 2007</ref>.

Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кількість їхня постійно зростала. На кінець XVIII &nbsp;ст. на території Лівобережної України &nbsp;— щорічно діяло 8680 базарів та торгів.