Старообрядництво: відмінності між версіями

Старообрядці виступили проти офіційної [[Російська православна церква|Православної Церкви]], у якій [[Нікон (московський патріарх)|Московський патріарх Нікон]] ([[1652]]—[[1667]]) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно до книг, що друкувалися у католицькій [[Венеція|Венеції]] (у цьому допомагали українські вчені [[Єпіфаній Славинецький]], [[Сатановський Арсеній|Арсеній Сатановський]], [[Софонович Теодосій|Теодосій Сафонович]] та інші). Основною причиною протесту стала безглуздість змін<ref>наприклад, у новому тексті [[ірмос]]а першої пісні недільного [[канон (пісня)|канон]]а говориться, що євреї перейшли через «червону пучину моря», а [[Мойсей]] мав хрестоподібні руки, хоча в старому тексті фігурує Червоне море та хрестоподібний жест</ref> чи внесення подвійного змісту<ref>у новому тексті [[Символ віри|Символа віри]] вже нема вказівки на те, що Царство Христове настало</ref>. Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих книг, проти офіційного православ'я, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були [[протопоп]]и [[Аввакум Петрович]], [[Іван Неронов]] й ін., набрав масового характеру після православного собору [[1666]]—[[1667]] років, на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів (тобто разом із давно спочилими святими) піддано [[анафема|анафемі]], а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом [[Степан Разін|Степана Разіна]] ([[1670]]—[[1671]]), у обороні [[Соловецький монастир|Соловецького монастиря]] ([[1668]]—[[1676]]) та Московському повстанні [[1682]] року тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами&nbsp;— на [[Гетьманщина|Гетьманщині]], [[Білорусь|Білорусі]] ([[Вітка]] на Гомельщині), Правобережній Україні, [[Молдавія|Молдавії]], в [[Османська імперія|Османській імперії]] тощо. Внаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на поміркованіших&nbsp;— попівців (вони мали священників, а з 19 ст.&nbsp;— [[єпископ]]ів, визнавали [[таїнство|таїнства]]), і радикальніших&nbsp;— безпопівців (у них богослуження і треби виконували миряни), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за [[Катерина II|Катерини II]] і пізніше), подекуди припинилися, а закон [[1883]] року і зокрема толерантний едикт [[17 квітня]] [[1905]] року приніс їм повну віросповідну свободу. З початку 19 ст. частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної Церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги й обряди, але визнала зверхність [[Синод]]у. З середини 19 ст. попівці мали єпископів із [[митрополит]]ом на чолі. [[1914]] року старообрядців нараховувалось близько 2 млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як [[Старообрядницька Білокриницька архієпископія Московщини й усієї Русі]], що репрезентує попівців, і [[Вища Старообрядницька Рада]] у Литві; приблизне число старообрядців нині 1&nbsp;млн.