Вікіпедія

Одоакр: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[неперевірена версія][неперевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Докладна біографія князя Отка (Одоакра)
м Відкинути редагування 109.201.247.76 до зробленого Бучач-Львів
Рядок 1:
{{король
#
| ім'я = Одоакр
== Життя ==
| титул = Rex Rhutenorum, Geppidi, Gothi, Ungari et Heruli
'''Отко (Одоакр) '''
| зображення = [[Файл:Odovacar Ravenna 477.jpg|250px]]
| зображення_підпис = ''Одоакр'' на монеті
| правління = [[476]]—[[493]]
| коронація = 476
| ім'я_при_народженні = Одонацер
| інші_титули = [[Список королів Італії|Король Італії]], [[король]] [[ругії]]в
| хрещення = 444
| дата_народження = 433
| місце_народження = Равенна
| дата_смерті = 493
| місце_смерті = [[Равенна]]
| місце_поховання = Рим
| попередник = [[Ромул Август]]
| діти = [[Теласій]],[[Юлиан Авреолін]]
| наступник = [[Теодоріх Великий]]
| дружина = Сванігільда
| другий_шлюб =
| третій_шлюб =
| династія = [[Оганіди]]
| батько = [[Едіка]]
| мати = [[Малгирда]]
| герб =
}}
 
'''Одоакр''' ({{lang-la|Odoacer}}, укр. — Одонацер, {{н}} {{ДН|||433}} — {{†}} {{ДС|15|3|493}}) — слов'янський полководець та [[цар Венетський]] на римський службі. Після 476 року — перший правитель [[Італія|Італії]] слов'янського походження. Походив із племені [[ругії]]в.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 
== Життя ==
'''Отко''' (лат.
Одоакр (Odoacer),
Оттокар (Ottocar), Одонацер (Odonacer), р.н. 433 — † 15 березня 493 р.) — геніальний державний
діяч і полководець давніх русинів-українців, князь, засновник першої
давньоруської держави (Руське королівство), правитель (476-493) Італії,
Далмації, Норіка, Іллірії та Паннонії, реформатор західного світу.
 
'''Зміст  
'''
 
Походження Отка
 
Дитинство і молоді роки
 
Падіння Західної Римської імперії
 
Утворення Руського королівства (Королівства Одоакра)
 
Реформатор західного світу
 
Останні роки життя
 
Отко (Одоакр) і Україна
 
Примітки
 
Література
 
'''Походження Отка     ''' 
 
Князь
Отко походив з одного з найбільш чисельних союзів давньоруських племен відомих тепер
під назвою білих хорватів (в той час карпатів
або, більш скорочено, карпів). До якого
конкретного хорватського племені належали його предки сьогодні встановити
важко, так як  різні джерела називають
його то скіром, то ругом (скоріше за все в цьому не має бути жодного
протиріччя: адже скіри, гепіди, герули, гачани – це лише якесь одне з
конкретних хорватських племен, а загальною назвою усіх давніх русинів в той час
(в залежності від специфіки вимови тих чи інших їх сусідів) було руги, рутени, русини, руси, роси). (див. Сюсько К. Готи на території України. Ужгород
2008).
 
Прабатьківщиною карпатів (хорватів), як і усіх інших давньоруських
племен, був Карпатський регіон, там де за літописом Нестора «нині є земля
Угорська і Болгарська» (в ІХ-ХІ ст. північно-східні землі Угорщини, а також
західна частина сучасної Румунії були завойовані болгарами і тому Нестор
називає цю давньоруську землю Болгарською). Спочатку карпати займали лише
територію сучасної Марморощини на півночі Дакії, але, після того як Рим винищив
даків, вони опанували практично усю територію колишньої Дакії і вступили у
боротьбу з Римською імперією. У 251 р. карпати
напали на Нижню Мезію та Фракію і в битві при Абрітто римська армія була вщент
розбита князем Книвом, а сам імператор разом
із своїм сином загинули під час цього кривавого бою (див. Луций Лактанций, «О смерти гонителей», 4.3). В ситуації, що склалася, щоб послабити натиск на Рим
шляхом протиставлення одних „варварських” племен іншим, Рим почав приймати
деякі з них до складу своєї імперії і, зі свідчень Евсевія,
нам відомо, що у 305 р., імператор Галерій
прийняв рішення переселити частину цих карпів-хорватів до Паннонії. '''(1)
'''Слід
звернути увагу на те, що Євсевій Кесарійський  у своїй «Церковній історії» Галерія називає «великим переможцем карпатів» '''(2),''' тобто їх етнічне ім’я  таким чином поступово трансформувалося в
харпатів, а потім і хорватів'''. (3)''' 
В Паннонії їх практично ніколи вже не називали карпатами (карпами), а переважно
хорватами, або під більш загальною для усіх давньоруських племен назвою –
ругами, чи то в латинській версії - рутенами  (у Веронському
документі як римські федерати на протязі 307 – 314 рр. ці переселенці
згадуються саме як руги). Саме так Паннонія, а точніше її північно-західний кут, який
включав тоді східну частину сучасної Австрії,
стала батьківщиною Отка (Одоакра) і вихідною точкою усіх його завоювань. З Римської
історії Павла Диякона та інших джерел відомо,
що Отко набирав собі воїнів для походу на Рим і Зальцбург у «найбільш
віддалених від Італії кутках Паннонії» '''(4),'''
а це могло бути лише у тому випадку, якщо він був своєю людиною саме у цьому
регіоні і його рід займав тут досить високе становище, тобто був князівським (варто
знати, що карпати (хорвати) живуть тут по сьогоднішній день і саме з цих земель
походить видатний австрійський письменник Хорват
і геніальний композитор Гайдн (Гайдин))
 
Без
жодних на це підстав, спираючись лише на той факт, що Отко (Одоакр) певний час
був командиром загону римських найманців, який складався переважно з германців,
німецька, британська і російська версії Вікіпедії вперто називають його готом чи то навіть гуном.
Щоб остаточно поставити крапку в проблемі походження Отка (Одоакра), насамперед
слід звернутися до першоджерел. З них стає зрозуміло, що  Отко усе своє життя присвятив боротьбі з
готами, загинув через них і тому в жодному разі не міг бути германцем. Йордан свідчить, що десь у ІІ пол. ІV ст. готи підкорили на території Паннонії венедів, які разом із Германаріхом
брали участь у штурмі Риму, але плем’я росомонів все ж таки потрафило тоді вийти з – під їх
порядкування. Крім того, Пріск Понійський вважає батька Отка скіфом
(русини в часи середньовіччя західна історіографія традиційно називала
скіфами), а Йордан у своїй праці (Иордан. Romana. 344) називає князя
ругом, причому в переліку інших «варварських» племен він чітко виділяє
ругів від германців і повідомляє, що вони (руги) в усьому переважають германців і на відміну від них завжди б’ються з
неймовірною лютістю. '''(5)''' Варто при
цьому завжди пам’ятати, що давні джерела, зокрема «Житіє
Оттона Бамбергського», постійно наголошують на тому, що руги і руси – це
одне і теж саме, а княгиню Ольгу Продовжувач
Регінона та візантійські джерела навіть в Х ст. усе ще називають „королевою
ругів”. '''(6)''' Поза усяким сумнівом
відомості про Отка (Одоакра) саме як про давньоруського князя були в Первинному літописі, але, щоб не наражати Русь і Рюриковічів
на династичні претензії з боку Вельфів, які
вважали себе єдиними спадкоємцями Одоакра, а отже і усіх руських земель, Нестор не включив цю розповідь до свого літопису
(як тільки Петро І довідався про цей
історичний факт, щоб легітимізувати свої права на цілу Русь, він негайно одружив
свого сина Олександра на одній з
представниць роду Вельфів). Однак списки Первинного літопису були не тільки в
Київській Русі, а й на території Польщі, Угорщини та, цілком можливо, Чехії.
Практично усі вони були згодом знищені католиками, але історики чітко
встановили, що принаймні Длугош і Даліміл мали їх у своєму розпорядженні, а так як
перед Рюриковичами у них жодних зобов’язань не було, то у своїх працях вони відверто
розповіли про часи правління Одоакра і Самослава.  Длугош наприклад присвятив Одоакру цілу главу
своєї фундаментальної праці, цілком справедливо вважаючи його при цьому батьком
цілої Русі і руської державності'''. (7) '''Русином
вважали Отка також Мартин з Опави, Готфрід із Вінтербо, Мавро
Орбіні, Лейбніц та Мартин Бєльський. '''(8)''' Про що врешті-решт вести мову, якщо в катакомбах перших християн при храмі св. Петра під Зальцбургом до наших днів збереглася мармурова плита з латинським
написом, яка повідомляє:
 
{|
|
<strong>«Року Божого 477
Одоакер, король рутенів (“Odoacer Rex Rhutenorum”), а також гепідів, готів, унгарів і
герулів,
виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що
молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто
вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем
спустошивши » (9) </strong>
|}
 
Варто
звернути увагу також на той факт, що пам'ять про Отка (Одоакра) тривалий час
зберігали лише русини-українці, в той час як в німецькому, французькому чи
будь-якому іншому народному  середовищі
це ім’я ніколи не викликало жодних емоцій (див. розділ Отко і Україна).
 
'''Дитинство і молоді роки князя'''
 
Судячи
з величезної концентрації давньоруських топонімів та гідронімів (Болотон, Тихани,
Лела, Острий Холм, Крес, Батяри, Руський Лан, Паннонський Холм, Відень, Руський Замок та ін.) імператор Галерій
оселив давньоруських карпатів-хорватів дещо далі на північний захід  від озера Болотон, переважно в Баконських горах (дуже сумнівно, щоб хорвати
погодилися жити в болотах на півдні від цього озера), тобто на кордоні сучасної
Австрії та Угорщини. Одночасно вони зайняли
також північно-східну частину провінції Норік,
так як новітні дослідження  вчених,
зокрема М. Бора, виявили безліч фактів на підтвердження тези Нестора –
літописця про те, що “Нориці – суть слов’яни”. '''(10)''' Саме тут у 433 р. і народився майбутній підкорювач Риму, який
здійснив те, чого не вдалося зробити навіть Аттілі.
Як одностайно твердять історичні джерела він дуже добре знав цей регіон (тому
згодом набирав своїх воїнів для походу на Рим
саме тут) і перші 16 років свого життя поза усяким сумнівом провів в Паннонії.
Однак, часи його юності припали на період найбільшої потуги і величі гунського
вождя Аттіли, який у 445 р. після вбивства свого брата Бледа
„соединил
под своей властью все племя целиком и, собрав множество других племен, которые
он держал тогда в своем подчинении, задумал покорить первенствующие народы мира
— римлян и везеготов. Говорили, что войско его достигало пятисот тисяч”. '''(11''') Немає жодних сумнівів у тому, що в
числі цих, причому не підкорених, а союзних племен були також і паннонські
карпати – хорвати, так як у Паннонію гуни прийшли ще у 377 р.  Про це, наприклад, твердить Саксонський Граматик, згадуючи про про „війну
датчан з гунським царем, союзниками якого були руси”, а також патріарх Прокл (434 – 447 рр.) в описі нападів
гунів на Візантію. '''(12'''). Із
Семундової саги нам відомо, що серед найбільш відомих воїнів Аттіли були люди з
явно руськими іменами (Ярослав, Валамир, Горд, Блед, Боярикс, Данчич, Радо,
Вдила), а батько Одоакра князь Едеко (Едекон)
навіть очолював його гвардію, тобто особисту охорону. На основі цих фактів, а
також відомого опису Пріском Понійським
своєї подорожі до столиці Аттіли міста Бич (Вількінг – сага твердить, що вона
називалася Велета), в якій, як видно із занотованих ним слів (просо, мед, квас,
страва, тризна), не те що розмовляли на давньоукраїнській мові, а й стиль життя
був абсолютно не характерним для кочівників (не юрти, а дерев’яна архітектура і
типово давньоруські городища). '''(13)'''
Деякі дослідники, а особливо письменники романтичного напряму, взагалі прийшли
до висновку, що гуни жодного відношення до Аттіли не мають, а це - давньоукраїнський
князь Гатило, який підкорив усі сусідні племена, в т. ч. гунів і сучасники лише
за інерцією продовжували тоді називати цей величезний етнічний конгломерат
гунами. 
 
Безумовно стародавні автори
багато чого наплутали з іменами та назвами племен та їх вождів, латинізуючи чи
романізуючи їх, в тому числі і самого Одоакра та його батька Едека (Едекона).
Аттіла також цілком міг бути Гатилом (скоріше за все саме так і називали його
місцеві русини), але те, що за своїм етнічним походженням він був гуном не
підлягає жодному сумніву. Однак диму без вогню не буває і ми повинні дати
пояснення вражаючої схильності Аттіли до русинів та усього руського. Це могло
статися лише у випадку, якщо його мати була русинкою і виховала сина в повазі
до Русі, її мови та культури, або русинкою була його найбільш кохана дружина та
її син. Останній варіант є найбільш ймовірний, так як за повідомленням Пріска з
безлічі дружин Аттіли лише одна з них проживала разом з ним в столиці, вона
явно мала величезний вплив, свій окремий палац і протокол вимагав, щоб усі
іноземні посли обов’язково відвідували і обдаровували не тільки Аттілу, а й
царицю Креку. Її власне ім’я, яке базується на 
типовому для хорватів словосполученні Крк (острів
Крк в Хорватії, князь Крак, Краков, Карпати,
корвати, карпи), а особливо ім’я її третьої і наймолодшої дитини Ярко (Ярень)
явно виказує в ній хорватку, тобто русинку. Хоча Йордан з усмішкою та зневагою
згадує синів Аттіли „коих, по распущенности его похоти, [насчитывалось] чуть ли
не целые народы”, Пріск пише, що його буквально вразила надзвичайна увага та неймовірна
любов вождя гунів до свого наймолодшого сина від Креки. '''(14)''' Тільки в цьому випадку стає зрозуміло чому давньоруські
племена в складі війська Аттіли виступають не як звичайне „гарматне м’ясо”, а
шанованими союзниками, чому свою особисту охорону Аттіла довірив батькові Отка
і чому, врешті – решт, так раптово і за досить загадкових обставинах
завершилося життя цього „бича усіх країн та народів”. Крека явно була тіткою
або навіть старшою сестрою Отка і коли Аттіла раптом охолов до неї і задумав
одружитися на дівчині з іншого племені на ім’я Ільдіка, що поставило під загрозу не тільки
Ярка, а й майбутнє цілої династії, Едека (Едекон) прийняв єдине вірне на той
момент рішення, свідком реалізації якого мимоволі стали інформатори Пріска: „На
следующий день (після весілля), когда миновала уже большая его часть,
королевские прислужники, подозревая что-то печальное, после самого громкого зова
взламывают двери и обнаруживают Аттилу, умершего без какого бы то ни было
ранения, но от излияния крови, а также плачущую девушку с опущенным лицом под
покрывалом... После того как был он оплакан такими стенаниями, они (тобто
особиста охорона колишнього грізного правителя на чолі з Едекою) справляют на
его кургане «страву» (так называют это они сами), сопровождая ее громадным
пиршеством. Сочетая противоположные [чувства], выражают они похоронную скорбь,
смешанную с ликованием”. '''(15)'''
 
Одоакр
на той час вже мав 20 років і поза усяким сумнівом разом з батьком він брав
участь у цій змові, яка, однак, так і не зробила Ярка єдиним спадкоємцем
величезної імперії Аттіли. Як свідчать джерела між його численними синами
розгорнулася відчайдушна боротьба за владу і „пока они, неразумные, все вместе
стремились повелевать, все же вместе и утеряли власть.”. '''(16)''' Тим не менш, перебування у складі військ Аттіли, а тим більше
в лавах гвардії, тобто поруч з великим полководцем, який навіть за визначенням
його ворогів був надзвичайно талановитим у військовій справі, дало змогу
Одоакру досконало оволодіти методами керування величезними масами озброєних
людей, стратегічним і тактичним мисленням, різноманітним прийомам і хитрощам
ведення бойових дій, що дуже допомогло йому в майбутньому і чого за будь-яких
інших обставин та вчителів досягнути тоді було просто неможливо. Беручи до
уваги дату народження Отка, як мінімум від 449 р. він міг вже брати участь в
усіх походах Аттіли, принаймні на Швейцарію
і Данію, де так чи інакше згадуються руси (біля
Цюриха є певна кількість топонімів і
гідронімів з коренем «рус» (Руса, Русх, Руснахт, Руссвейль, Руті), а у Валіському
кантоні місцевих жителів до сьогоднішнього дня називають гунами, хоча
азійська генетика у них не проглядається і місцеве озеро та місто чисто
по-руські чомусь називається Лагуна (Лугано).
Поза усяким сумнівом у 451 р. русини, і в. ч. Одоакр, взяли участь в
грандіозній битві на Каталаунських полях у Франції біля міста Труа.
Наступні роки Одоакр провів разом з Аттілою в Північній Італії, штурмуючи один
за одним такі її міста як Конкордію, Аквіну, Альтіну,
Верону, Бергаму,
Мілан, здобуваючи при цьому досвід осади
великих і добре укріплених населених пунктів. Таким чином, майбутній театр
військових дій був йому досконало знайомий і в Італії
після смерті Аттіли він опинився явно не випадково. Становлення Одоакра як
самостійного політика і полководця після смерті Аттіли відбувалося за досить
складних умов. Усі наступні 15 років свого життя він присвятив боротьбі з
остготами, які намагалися повністю витіснити ругів з Паннонії. Із „Житія св. Северина” стає зрозуміло, що, на момент
повернення сюди на чолі свого племені Одоакра, руги практично вже були
витіснені на північний берег Дунаю і місцеві руські князі не давали з готами
собі ради. '''(17) '''Схоже на те, що
Одоакр зі своїм племенем оселився на південному березі річки, десь в районі Віденського лісу, і взяв на себе обов’язок
охороняти не тільки кордони Дунайської Русі,
а й місцеве романське населення, принаймні, Евгіпій твердить, що тоді „римляни
мали з ругами досить добрі відносини”. '''(18)'''
Фредегар у свою чергу зауважує, що коли тут з’явився
Одоакр, то він постійно „нищив володіння готів”. '''(19)'''  Практично ніхто не
звертає уваги на той факт, що, як і сам Отко, духовний пастир римлян Норіка Северин також з’явився тут одразу після смерті
Аттіли, тобто, перебуваючи в найближчому оточені гунського царя вони цілком
могли бути знайомими. '''(20)''' Відомо також,
що крім Северина особистим секретарем „грози усіх племен і народів” був
римський патрицій Орест, який після смерті Аттіли
повернувся до Риму і у 469 р. став тут комітом
доместікорум, тобто чиновником, який відповідав за вербовку найманців до
імперської гвардії. Так утворився дивний тріумвірат, який в кінцевому
результаті зробив Отка правителем Західної Римської
імперії. Безумовно Орест і сам міг відшукати Отка та запросити його на
службу в Рим, але, скоріше за все, два римлянина вели між собою переписку і
коли коміт звернувся до Северина з проханням порекомендувати йому лояльного
Риму „варвара”, останній, враховуючи неабиякий військовий хист Отка, нагадав
Оресту саме про нього. Щоб там не було, але у 469 р. князь з рекомендацією
Северина рушив до Риму і розпочався третій, заключний період життя, який зробив
його ім’я безсмертним
 
'''Падіння Західної
Римської імперії'''
 
Біля
470 р. Флавій Орест вивів Отка  з
армійського складу римських військ і влаштував його охоронцем до імператора, що
є додатковим підтвердженням того, що русин дійсно служив в особистій гвардії
Аттіли і мав відповідний досвід. Не виключено, що вже тоді хитрий римлянин
задумав здійснити державний переворот і розставляв на усі ключові посади
потрібних і добре знайомих йому людей. Цей час настав 28 серпня 476 р.  Імператор Юлій
Непот нарешті був скинутий магістром армії, який проголосив імператором
свого п’ятнадцятирічного сина Ромула-Августа.
Орест почав проводити досить жорстку політику, спрямовану на наведення порядку
в країні та обмеженню впливу на неї варварських племен. Останнім це вкрай не
сподобалося і вони висунули Оресту вимогу за участь у перевороті негайно
передати їм в нагороду  третину усіх
італійських земель. Під тим приводом, що Непот не був вбитий, а йому дали змогу
втекти в Далмацію, Орест відмовив найманцям. Ця відмова  обурила не тільки Одоакра, який, власне, в
якості начальника особистої охорони імператора забезпечив успішну нейтралізацію
Непота, а й інших найманців, що привело до чергової війни варварів з Римом. Як
свідчить Диякон Одоакр „в найбільш далеких кутках Паннонії”, тобто у себе на
батьківщині набрав величезну армію не тільки з ругів, а й герулів, турцилінгів
та скірів, які рушили на Італію. 28 серпня 476 р. він взяв штурмом добре
укріплену Тицину, а згодом, стратив Ореста в
Плаценції. '''(21)''' Тим не менш, за свідчення Аноніма
Валуа, Отко в той час всезагальної дикості був людиною доброї волі і 5
вересня 476 р., розбивши імператора Ромула Августа біля Равенни, помилував ні в чому не винного юнака, який від
пережитого страху постійно плакав, дав йому у власність розкішну вілу Лукула в Кампанії
біля Неаполя і призначив довічну пенсію в
шість тисяч солідів. '''(22)''' Пам’ятаючи уроки, які у 451-453 рр. дав йому тут Аттіла, буквально за
кілька тижнів Отко взяв усі без виключення міста Італії, в т. ч. Рим, Равенну, Неаполь, а також Сицилію
і був проголошений своїми воїнами імператором. Однак, сім років перебування на
службі Риму дозволило йому досконало ознайомитися з римським правом, згідно з
яким законним імператором міг бути лише римський патрицій.
Щоб забезпечити легітимність своєї влади в очах не тільки „варварів”, а й
громадян Італії він пішов на дивний як на перший погляд крок, який багато
дослідників не розуміє до сьогоднішнього дня. Справа в тому, що Отко вислав усі
імператорські регалії імператору Східної Римської
імперії Зенону, твердячи при цьому,
що хоче бути лише його намісником. Не зрозумівши суті задуманої мудрим  русином гри, заколисаним улесливими словами
про свою владу як над Східною, так і над Західною Римською імперією, Зенон
призначив Отка своїм намісником і дав йому звання римського патриція. Це власне
і було потрібно Одоакру. Усі джерела одностайні в тому, що починаючи з 479 р.
він перестав зважати на Зенона, 
одноосібно роздавав землю
в Італії, призначав консулів, видавав закони і
навіть карбував власну монету, тобто фактично правив як імператор, вже не
питаючи жодної згоди на це у Візантії (ось чому джерела твердять, що його стаж
в якості короля дорівнював 14, а не 17 років).
 
'''Утворення
Руського королівства'''
 
В середовищі істориків вже віддавна триває
суперечка: вважати Одоакра останнім римським імператором, чи роком падіння
Західної Римської імперії є 476 р. і він є першим правителем королівства, яке в
науці прийнято називати «варварським». Безумовно ті люди, які проголосили його
імператором сприймали його саме як римського імператора. Однак, ані з
формальної, ані з юридичної точки зору імператором він не був і не тільки тому,
що відіслав усі символи влади імператору Зенону. Отко органічно не сприймав
рабство і суспільний устрій Римської імперії (див. розділ «Реформатор західного
світу»). Крім того, влада і територія Західної Римської імперії не впали до
нього ніг з неба. Лише давньоруські племена
в Паннонії автоматично визнали його владу, причому з часом виявилося, що також далеко
не всі. Тому свою власну державу Одоакру довелося створювати практично з нуля.
Крім Італії він захопив Іллірію разом з
територією сучасної Австрії, Далмацію, а так
як київських монах згадує, що і Мултенія
колись також була Русь, то не виключено, що, в часи його протистояння з
імператором Зеноном, деякий час до складу королівства Одоакра входила південна
частина сучасної території Румунії. Саме
тому, знак рівності між королівством Одоакра і Західною Римською імперією
ставити не варто, тим більше, що Прованс і Баварія були остаточно втрачені. Поза усяким
сумнівом він був правителем нового, створеного своїми власними руками Руського
королівства і не дивно, що на плиті у Зальцбургу було так, власне, і вибито - „Rex
Rhutenorum”, хоча переважна більшість істориків вперто
не сприймає цей історичний факт і продовжує завуальовано титулувати його лише
королем Італії, Іллірії та Далмації. Отко поступово трансформував колишню Римську
імперію в перше державне утворення українського народу, яке в жодному випадку
назвати варварським не можна. Хоча з історичних джерел відомо, що італійці
підтримували Отка і жодних повстань за часів його правління не було, але усю
повноту своєї влади та міць цієї держави він використав насамперед на благо  представників свого власного, давньоруського
етносу, які не тільки заполонили Рим (існує вибірка «варварських», а насправді
суто  українських слів (вода, пити,
вітер, брат, птах, зима та ін.), які зафіксував після захоплення Риму італійський
історик Мавро Орбіні), а й почали інтенсивно розселятися на безмежних просторах
колишньої імперії. '''(23)''' Виходячи із міркувань безпеки з боку Візантії
та імператора Зенона, своїх ругів Одоакр оселив насамперед в районі Верони та
сучасної Венеції, тобто на східному кордоні
своєї імперії. Про слов’янський народ, який досягнув кордонів Венетії свідчить Бернард Юстиніан у своїй „Історії”, а в поемі про
Роже Датчанина згадуються руси, які ще навіть навіть в часи Карла Великого проживали біля Верони. (див. праці А. Кузьмина) З-за катастрофічного
браку землі в Італії Одоакру  довелося
вести боротьбу з вандалами навіть за Сицилію. За свідченням мандрівника часів
середньовіччя Ібн Хаукала, в Палермо 2 квартали з 5 були заселені слов’янами. Подібна
ситуація могла виникнути лише за часів правління короля рутенів, так як жоден
інший слов'янин в Італії більше не правив (щоправда, в сер. VІ
ст. владу в Римі на деякий час захопив нащадок князя ругів Філатея Ераріх,
але його правління тривало лише кілька місяців і навряд чи за такий короткий
термін він мав змогу засилити ругами Палермо). Цілком ймовірно, що видатний
італійський історик Мавро Орбіні з м. Рагузи,
який явно володів давньоруською мовою (це він зробив вибірку з давніх
документів тих українських слів, які вживали «варвари» після захоплення Риму) і
який величезним захопленням описав процес розселення давньоруських племен по
території Центральної і Західної Європи, за своїм етнічним походженням був хоча
вже і денаціоналізованим, але русином.
 
Скориставшись бурхливими
подіями в Італії, на Норік негайно почали претендувати германські племена алеманів та тюрінгів,
а згодом і баварців. Вже у 476 р. вони
захопили західну частину Норіка включно із Ювавою
(Зальцбургом) і почали загрожувати як римським містам – фортецям, так і ругам
місцевого князя Фелатея, які проживали на Дунаї.
І як русин, і в першу чергу як правитель Одтко був змушений негайно відреагувати
на цю загрозу і вже у 477 р. відбувся його похід на територію сучасної Австрії,
про який в костелі св. Петра під Зальцбургом власне і залишилося свідоцтво
викарбуване на мармуровому камені. Безумовно Отко, як і усі без виключення
русини, в той час ще був поганином, але він явно не був варваром, мав певний
сентимент до аріан, що засвідчує сам факт його переписки із святим Северином і
хоча він і очолював цей похід, але навряд чи був особисто причетний до вбивства
50 монахів. Це здійснили або баварці, або один з родичів князя Фелатея (Філі)
на ім’я Фердерух (Хведір?). Принаймні, в
„Житії св. Северина” Евгіпій згадує епізод погрому Фердерухом якогось
монастиря, за що «рівно через місяць Господь покарав його смертю».
'''(24)'''
 
Для нас події 477 р. цікаві
тим, що Дунайська Русь з цього моменту
почала рішучу експансію на землі колишньої Західної Римської імперії, в даному
випадку на територію провінції Норік.  Важко сказати чи дійшов тоді Отко до Боденського озера, чи то вже є справа рук його
знаменитого наступника князя Самослава (Само),
але ми можемо категорично стверджувати, що на території сучасної Австрії рідних
йому хорватів (скірів та карпатів) він оселив у Скірії (Штирії) та Карпінтії (Карінтії).
Отко залишив тут намісником свого рідного брата Вінслава і не дивно, що генеалогії ХІІ ст.
кількох князівських родин не тільки Штирії та Австрійського герцогства, а й
Німеччини (Вельфи) вважають Одоакра своїм далеким пращуром (деякі історики
твердять, що досить поширене серед німецьких імператорів та князів ім’я Оттон
походить саме від Отка).
 
У 479 р., після
коронації Отка Папою Римським, нарешті, усвідомивши собі, що цей русин виступає як рівний йому
володар другої половини імперії і не звертає жодної уваги на Візантію,
імператор Зенон постановив собі будь за яку ціну усунути його від влади. Так як
ця людина була надзвичайно підла, нездатна до героїчних вчинків і відвертого
військового протистояння зі своїми противниками, то Зенон почав діяти у стилі найбільш
брутальної візантійщини, шляхом нацьковування одних на інших, змов, отрути і
підступних вбивств.  Першим противником Отка у 480 р. він обрав
скинутого ще у 475 р. Юлія Непота, який втік до Далмації і заснував там свою
державу, хоча. Далмація за генеральною угодою 395 р. між Римом та Константинополем про розмежування імперії мала би
належати саме Одоакру.   Мляві і досить
нерішучі дії Непота у боротьбі з Одоакром привели до того, що в Далмації проти
нього Зенон організував змову, в результаті якої Овід
і Віатор вбили Непота, захопили владу і
почали відверто готуватися до війни з Одоакром. Однак останній не став чекати
нападу, а діяв на випередження і у 480 р. рушив свої війська на Далмацію.
Противник був заскочений таким розвитком подій, втратив ініціативу і після
кількох битв у 481 р. Одоакр вщент розбив Овіда та приєднав Далмацію до своїх
володінь. Як правило появу хорватів на Балканах
датують 20-ми роками VІІ
ст. як переселенців з верхів’я річки Вісли,
які розбили і витіснили з цих земель аварів. Насправді, ми маємо усі підстави
заявити, що вже після захоплення у 481 р. Далмації Отком там явно залишилася
певна частина його воїнів, так як історичні джерела крім аварів вже в VІ ст. чітко вказують нам на наявність тут
також і словен. Щоправда, їх
чисельність не була настільки великою, щоб згодом домінувати в
загальноплеменному  хорватському союзі,
який склався тут у 626 р. проти авар, тому за ними закріпився спільний етнонім “хорвати”, а зі старих назв часів Отка до нас дійшла лише згадка про досить
своєрідне плем’я гачан. Незважаючи на свою
явно меншу чисельність, вони, тим не менш, постійно претендували на автономний
статус і певний час навіть не корилися князю Борні.
Тому хорватські князі крім титулу князя усієї Далмації тривалий час одночасно
носили ще й титул князя гачан. '''(25) '''Жодними
іншими причинами пояснити феномен цього давнього русько-хоратського племені як
далеким відлунням походу 481 р. князя Отка на Далмацію просто неможливо. Не випадково
київський монах,  який в ХVІІ ст. займався переписуванням „Житія св.
Кирила”, щоб читачі мали повну уяву про місію перших слов’янських просвітителів
в середовищі давньоруських племен, дописав до цього твору, що колись „не
токмо...земля Мунтанская, все Далмации, и Диоклити, и Волохи
биша Русь”
 
'''Реформатор західного світу'''
 
Безумовно,
17 років правління короля Отка – лише миттєвість в європейській історії. Однак
це був момент тектонічного розлому між старим і новим світом, двома епохами (формаціями)
в розвитку не тільки європейської, але й земної цивілізації і так сталося, що
не тільки уособленням, а й реальним творцем цього історичного моменту став саме
давньоруський князь Одоакр. Це не було випадковим збігом обставин, так як за
свідченням Орбіні, Йордана, Диякона, Лактанція
і Менандра жоден інший народ, починаючи ще з часів князя Книва, так відчайдушно
і героїчно на протязі багатьох століть не боровся проти Римської імперії за свою
волю і волю інших народів як русини-українці. Одоакр був
своєрідним підсумком рабовласницької історії Стародавньої
Греції та Риму і, одночасно, творцем суспільства абсолютно нового типу,
базованого на праці вільних землеробів. Тому історики згідні з тим, що практично усі
італійці гаряче підтримували реформи Одоакра, а самій Італії Отко подарував
тринадцять років спокою і внутрішнього миру. Хоча він і залишив
багато норм римського права, які юристи вважають корисними по сьогоднішній
день, римський сенат та інститут консулів, але разом з тим він став одним із
засновників нового типу держави, яка стала типовою для часів середньовіччя, а
саме – королівства. В часи панування Отка
навіть
обрання Папи Римського мало відбуватися лише за його згодою, тобто він об’єднав
у своїх руках не тільки світську, а й духовну владу (потім королі Європи втратили цей привілей, але, пам’ятаючи про часи
Одоакра, відчайдушно намагалися його повернути). Отко де тільки
міг роздавав землі селянам і насамперед своїм воїнам. Можна категорично
стверджувати, що якби він і його нащадки залишилися при владі, то Європа ніколи
не знала би такого ганебного явища як кріпосне право (хоча навіть воно у
порівнянні з рабством було певним кроком вперед). Усі сучасники звернули увагу
на вражаючу доброту Отка в час неймовірної дикості і люті, коли масово гинули
навіть не окремі особи, а цілі країни і народи. Він не став вбивати Юлія
Непота, хоча Орест бажав від нього саме цього. Він залишив в живих і забезпечив
подальше гідне життя своєму попереднику на римському троні Ромулу Августу, хоча
добре усвідомлював, що створює величезну загрозу для підвалин своєї влади. Він
не опустився до підлості підкилимових змов, підкупу та вбивств, на що не
вагаючись жодної хвилини пішов Зенон, а потім і Теодоріх,
знищивши не тільки дружину і сина нашого імператора, а й усіх його прихильників
разом з жінками і дітьми. '''(26)''' Ми
маємо усі підстави стверджувати, що якби Одоакру вдалося втримати владу на
території колишньої Західної Римської імперії, то сьогодні цілком іншою була би
не тільки Україна – Русь, а й ціла Європа, сама європейська цивілізація, яка би
точно не опустилася до остготського варварства, інквізиції і схоластики часів
середньовіччя, а, тим більше, марксизму та фашизму, що, власне, є одне і теж
саме. Сама природа і Бог на генетичному рівні заклали йому неймовірне відчуття
рівності, справедливості і свободи як кожної окремої людини, так і усіх народів
Європи. Є багато підстав вважати, що за Отка та його нащадків епоха Відродження і Гуманізму
настала би на тисячу років раніше, ніж за нащадків короля остготів Теодоріха.
 
'''Останні
роки життя'''
 
Після невдач в Далмації
Зенон не склав рук, а, досить добре обізнаний з фатальною вадою русинів-українців
(там де два русина – три гетьмана), їх неймовірною заздрістю до більш
успішного, у 488 р. наніс Одоакру найбільш болючий і несподіваний удар там, де
він найменше чекав – в близькому для нього князівстві Ругіланд
де правив князь Фелатей (інші варіанти – Фева або Філя). Дружиною цього Філі
була остготка Гізела і діючи саме через неї Зенон намовив князя вийти з-під
влади Отка, ба, більше того, йти разом з остготами проти нього на Рим.  Як свідчить Евгіпій: „По этому поводу король
Одоакр начал войну с ругами. Когда они были также совершенно побеждены и
Фредерик был обращён в бегство, когда также отец Фева был взят в плен и уведён
с недостойной супругой в Италию, [после этого] тот же самый Одоакр, услышав о
возвращении Фредерика на его родину, тотчас послал своего брата Оноульфа с большими войсками, перед которыми вновь
обратившись в бегство, отправился Фредерик к пребывающему тогда у города Новы в провинции Мёзии  королю Теодериху”. '''(27)''' Філя разом з дружиною був з ганьбою страчений Одоакром в
Равенні (після цього у русинів з’явився вислів „простофіля”). Але проблема
докорінним чином не була вирішена, так як восени 488 р. Зенон пішов на
нечуваний за всю історію імперії крок і від свого імені, виступаючи нібито як
законний правитель Західної Римської імперії, передав її у власність варварам,
а саме - остготському вождю Теодоріху. Остготи
розпочали з окупації Паннонії і князівства Ругіланд і тому Отко був змушений
вивести вірних собі ругів, а також залишки романського населення цих земель в
Італію. Склалася типова для усіх наступних століть ситуація, коли русині
перебували з двох різних боків барикади: одна частина залишилася вірною
Одоакру, а інша підтримала сина Філі князя Фредеріка (Хведа) і билася на
стороні остготів. Розпочалася тривала епопея протистояння добра і зла,
варварства і цивілізації, в якій тоді далеко не всі рутени стали на бік добра,
що і зумовило в кінцевому результаті не поразку, а підступне вбивство першого
короля русинів (а не міфічна сила остготів). Перша сутичка Одоакра з ордою
Теодоріха відбулася 28 серпня 489 р. на території Італії, там, де річка Фрігіда впадає в Ізонцо.
З огляду на явну перевагу ворожих сил та гостру необхідність підкріплення
король вирішив відступити до Верони де, власне, і розбив свій табір (це ще одне
свідчення того, що цей регіон був заселений тоді русинами). Тут у нього виник
відчайдушний план, який завів Теодоріха у глухий кут, нейтралізував його
кількісну перевагу і загрожував розтягнути протистояння до безконечності. Сам
Отко тоді відступив до Равенни, в той час як його полководець Туф після першої
ж сутички імітував капітуляцію і перехід на бік ворога. Теодоріх, вже звиклий
до зради в лавах рутенів, легко повівся на цю провокацію, з тріумфом вступив до
Мілану і, наївно вважаючи, що справа зроблена, спрямував проти Отка лише
частину своїх збройних сил, в т. ч. і самого Туфа. Коли це військо стало
табором біля Фазиці,  негайно з’явилася армія Отка, Туф несподівано
вдарив на остготів з тилу і разом з Одоакром вони вщент розгромили
противника.  Король повів військо на
Мілан і тільки допомога вестготів врятувала тоді Теодоріха від остаточного
розгрому. Заохочений підтримкою вестготів, король остготів нарешті відважився
на генеральну битву і 11 серпня 490 р. розбив гвардію Отка на р. Адда. Король був змушений знову відступити до
добре укріпленої Равенни, а так як кочівники брати штурмом фортеці не вміли, то
облога міста затягнулася аж на три роки, тим більше, що вестготи повернулися
додому і достатньо сил для перемоги Теодоріх вже явно не мав. Єдине чого
бракувало рутенам у Равенні так це продуктів, однак і тут Отко блискуче вийшов
з важкої ситуації, організувавши вночі напад на табір Теодоріха в Пізі. Це був відволікаючий маневр і хоча його
полководець Левіло загинув
у нерівному бою, але Отко встиг за цей час поповнити свої склади провіантом і
знову був готовий до тривалого протистояння. Ця ситуація могла тривати до
безконечності і вкрай роздратований Теодоріх 25 лютого 493 р. був змушений
заключити з Одоакром угоду про дуалістичну монархію, тобто про те, що вони з цього
часу будуть  правити в Італії разом. Як
згодом стало зрозуміло, це був гідний учень Зенона, який навіть і не думав
виконувати угоду, а мав намір лише 
виграти час, підготувати вбивство Одоакра і всіх, хто його
підтримує.  15 березня 493 р. Одоакр був
запрошений на учту в місті Лавренті і, як
тільки він з’явився в палаці Теодоріха, останній без жодних слів вихопив меч і
разом з іншими готами пошматував тіло короля на частини. В той день були
вирізані усі воїни Отка разом із своїми дружинами та дітьми, а також навіть ті
італійці, які явно підтримували Одоакра (масштаби різанини свідчать про те, що
цей злочин не був спонтанним, а готувався на протязі багатьох днів). Дружину
Отка заморили голодом у в’язниці, а його сина Фела (Хвела? Тела? Філа?) нібито
відправили на заслання до вестготів в Галію,
але по дорозі так само як і батька підступно вбили. '''(28)''' Отко
був великим полководцем, але занадто честною, довірливою і доброю як на той час
людиною, не вмів вести підкилимові ігри, а тому його загибель стала неминучою  Після смерті Отка його
королівство миттєво розпалося на окремі фрагменти. Всупереч історичній
міфології остготи втримали лише його південну частину, але досить скоро
втратили значну частину Далмації і залишилися практично лише в самій Італії.
Іншими словами Теодоріх, хоча західні історики і називають його Великим, не
тільки не був творцем цього королівства, а й навіть не потрафив зберегти у
своїх руках те, що залишив після себе Отко.
 
'''Отко (Одоакр) і Україна'''
 
Після смерті Отка, з усієї численної родини в живих
залишився лише його молодший брат Вінульф
(за іншою версією Вінслав), який продовжував правити в Рутенському
(Хорутенському) князівстві, яке локалізувалося переважно на території сучасної
Австрії. Його нащадками тут стали легендарний Самослав, відомий в історії під
скороченою назвою Само, Борут, Горазд, Хотимир, Валтунк,
Прибислав, Селімир,
Строймир, але після захоплення цих земель
баварцями ця родина понімечилася і зникла зі сторінок історії. Щоправда,
генеалогії деяких німецьких сімей ХІІ ст., насамперед тих, родовим іменем яких
було Отто, вперто виводили себе від Одоакра,
але видатний німецький вчений Лейбніц спеціально займався цією проблемою і
встановив, що стверджувати подібне мають право хіба що тільки рід Вельфів і Росенбергів.''''''Крім них в німецькому середовищі більше ніхто не згадував про Одоакра, а,
навпаки, в усьому, в т. ч. німецькій історіографії, панував культ Теодоріха, що
також опосередковано підтверджує той факт, що Отко в жодному разі не міг бути
готом.''' '''Тому й не дивно, що пам'ять
про цю велику людину, яка не тільки остаточно поклала край ненависній для усіх
народів Європи рабовласницькій Римський імперії, а й започаткувала новий тип
державності і суспільних відносин, найдовше збереглася в середовищі рідних йому
рутенів, тобто сучасних русинів-українців.''''''Їх предки почали покидати Дунайський регіон ще в ІІ ст., але найбільш
інтенсивно цей процес пішов власне після навали остготів і смерті Отка. Більша
частина ругів переселилася''' '''на
узбережжя Балтійського моря, переважно на
острів Рюген (ось звідки виникла версія, що
вони нібито походять з Балтики), дулібів згодом авари витіснили на територію Чехії і Прикарпаття,
а більша частина давньоруських племен у VІІ ст. опинилася на території сучасної України. Вірними
своїй Прабатьківщині над Дунаєм залишилися тільки хорвати, які у 626 р. поділилися
на так званих білих (північних) і балканських (південних), які прийшли сюди з
витоків річки Вісли. За часів панування князя Самослава білі хорвати проживали
не тільки на території Австрії, де власне й існувало Хорутенське
князівство, а й в Угорщині, Чехії, Сілезії,
Саксонії, Тюрінгії,
Нижній Саксонії, на півночі Моравії, Прикарпатті та Закарпатті''' '''і саме це плем’я, територія розселення
якого згідно свідчень Костянтина Багрянородного
простягалася від річки Прут до Баварії, стало складовою частиною українського
народу. '''(29)''' Що стосується
балканських хорватів, то лише одне плем’я з восьми, а саме гачани, брали участь
в походах Отка. Тому пам'ять про легендарного короля не протрималася тут надто
довго і хоча ці хорвати нарівні з русинами-українцями мають повне право на цю
історичну постать, цією можливістю вони вже давно нехтують.
 
В Україні про Отка пам’ятали аж до кінця ХVІІІ ст.,
причому не тільки завдяки ругам і украм, які
під тиском німців і данів на протязі ХІІ ст. були змушені переселитися на Галичину, Холмщину
і Волинь. Незважаючи на
монгольсько-татарську навалу та неймовірне спустошення українських земель, до
часів панування Катерини ІІ ще існував в
списках якщо не сам Первинний літопис, яким користувався Длугош, то принаймні
виписки з нього в тих чи інших давньоруських джерелах, якими мали змогу
користуватися насамперед монахи і представники української панівної еліти. Історики
як правило скептично сприймають генеалогії деяких магнатських родин (наприклад
Остиків-Радивілів), які виводять себе з
римських патриціїв, вважаючи це виявом лише нездорової пихи та гонору. Ці
генеалогії справді могли бути цілком вигаданими, але до цього фальшування їх
авторів явно спонукали згадки в історичних документах про Отка чи то його
славних родичів і багато хто бажав уявити себе їх нащадками. Однак найбільше
пишалися своїм славним предком не магнати, а представники дрібної української
шляхти і вчені монахи. Показовим у цьому відношенні є Білоцерківський
універсал Богдана Хмельницького, з
якого стає цілком зрозуміло, що до боротьби проти національного і соціального
гноблення українського народу цього видатного гетьмана надихнув в тому числі
героїчний образ короля Отка: «Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю
всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався
колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла
й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданого Риму збірна бойова сила
русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді
князь їх Одонацер, -- сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож
йдемо за прикладом наших предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити
нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу» '''(30)'''  Схоже на те, що давнє
минуле русинів-українців в Дунайському регіоні знали тоді усі освічені
українці, принаймні, коли гетьман помер, то писар Війська
Запорізького Самійло Зорка, стоячи над його труною, виголосив промову, в
якій зокрема були й такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!». Тим
більше володіли цією інформацією вчені монахи, інакше звідки міг знати
переписувач «Житія св. Кирила» про те, що колись „не токмо...земля Мунтанская, все
Далмации, и Диоклити, и Волохи биша Русь”
 
На
початку ХVІІІ
ст. ситуація почала поступово змінюватися. У 1709 р. російські війська спалили
бібліотеку Київської Академії та багато
рукописів Печерського монастиря. Щоправда
випускник Академії Феофан Прокопович
переклав тоді книгу італійського історика Мавро Орбіні «Історіографія», в якій
були зібрані західні відомості про Одоакра та усі завоювання русинів за часів
цього короля та князя Самослава в Європі і, зігравши на фальшивій тезі про те,
що московіти нібито і є руси, вмовив Петра І видати її невеликим накладом у Петербурзі. Однак, починаючи з років правління Катерини І, в російській правлячій еліті небачену
силу набрала німецька складова на чолі з Біроном,
а з моменту приходу до влади Петра ІІІ і
особливо Катерини ІІ, яка створила спеціальну комісію «з виправлення російської
історії», на давню українську історію в західному регіоні Європи взагалі було
накладене суворе табу. Останньою працею української історіографії, де бодай
кількома словами ще згадувалися «руські князі, які штурмували Рим» і згодом
«оселили всю Померанію», була «Історія Русов», автор якої, однак, вже навіть не
наважився вказати своє прізвище. '''(31) '''Головна
причина, яка спонукала Катерину ІІ не те що сфальшувати, а й повністю заперечити,
точніше брутально заборонити усю давню історію русинів-українців в Дунайському
регіоні і в Західній Європі, була до непристойності проста. Вона сама
народилася в Щетині (суч.Щецін), тобто на території колишньої Поморської Русі, її батько був німецьким
комендантом цього міста і неодноразово розповідав майбутній імператриці про те,
як у 1712-1713 рр. російські війська окупували усю територію Померанії від
Щетина аж до Гамбурга. Росіян в ті часи вже
повністю ототожнювали з українцями і тому, щоб подібна ситуація в жодному разі
не мала місця в майбутньому (Петро І певний час дійсно планував приєднати
Померанію до Російської імперії), щоб навіки
закріпити ці землі за Німеччиною і витравити
будь-яку пам'ять не тільки про Поморську і Полабську
Русь, а й королівство Одоакра і державу Самослава, на озброєння була
взята так звана «норманська теорія»,
ідеологи якої (Баєр, Міллер, Шлецер) з дивовижною
наглістю і простотою почали твердити, що Русь і руси справді були в Європі, але
це не русини-українці, а нормани (у випадку з Одоакром – готи). Усіх, хто
заперечував цю теорію, брутально переслідували, позбавляли кафедри,
проголошували дилетантами, усували на маргінес наукового і суспільного життя.
Україна на протязі 350 років була позбавлена своєї державності, її наукова
еліта навчалася в російських, польських, німецьких та угорських університетах.
Історіографія кожної з цих країн, виходячи виключно з власних, а не українських
інтересів, була зацікавлена в підтримці саме цієї норманської теорії. Не дивно, що навіть такі видатні українські історики як Костомаров, Грушевський,
Крип’якевич, Дорошенко,
Полонська-Василенко, Субтельний та ін. на словах заперечуючи цю теорію фактично
залишалися вихованцями цих чужих для Руси-України
історіографій і тому ретельно оминали у своїх працях найбільш давній період
історії русинів-українців на заході, зосередивши практично усю свою увагу
виключно на території сучасної України (лише М. Грушевський був змушений мимоволі
торкнутися історії Холмщини, Підляшшя, Лемківщини,
Пряшівщини і Марморощини
(схоже на те, що про Лугош він навіть нічого
не знав), але чогось злякався, облишив цю тему, ба, більше того, всупереч
навіть Нестору та іншим першоджерелам, почав твердити, що білі хорвати не
входили до складу давньоруських племен). Суто українська історіографія без
цензури і виключень починає зароджуватися лише в наш час і першою її ластівкою
після «Історії Русов», праць Орбіні, Длугоша, Даліміла, Лейбніца, Герберштейна, Готфріда з Вітенбро, Мартина з Опави
де є згадка про часи Отка чи Самослава є «Історія українського народу» С.
Семенюка.   
 
Примітки
 
1;  Eutrop. Hist. IX.
S.
15.
 
2
Eusebe de Cesaree.
Hist. eccl., VIII, 17, 3.
 
3 Cejs. Die
Deusch. s. 698.
 
4 Pauli historia
Romanae. MGH, AA. Bd. II. - Berlin. 1879, ХV, 8.
 
5 Иордан. О происхождении и деяниях гетов. - СПб., 1997. с. 66.
 
6
Чтения в Импер. Общ. Истории и Древностей Росийских. 1872. кн. 4.
 
7
Jana Dlugosza Roczniki
czyli Kroniki. - Wars.,
1961. k.1.
s.138.
 
8
Marcin Bielski. Kronika
Polska. - Wars., 1829. s.47.
 
9
Літопис Готфріда Вінтерберського. 240, 13-14. Фото оригіналу у Вікіпедії.
 
10
Літопис руський. К., 1989. с.1-2.
 
11 Иордан. Цит. Праця. с. 96.
 
12
The Nine Books of the Danish History of Saxo Grammaticus.
Norroena Society, - New York, 1905. В. V (2).
 
13 Приск Понийский.//
ВДИ.1948.№4. с.244-267.
 
14 Там само. с.250-255.
 
15 Там само. с. 264-266.
 
16 Иордан. Цит. Праця. С.
111.
 
17 Житие святого Северина. -
М., 2007. с. 292.
 
18 Там само. с. 354.
 
19 The Fourth Book of Cronicle Fredegar.
- London, 1960. ІІ, 57.
 
20 Житие св. Северина. с.
278.
 
21 Pauli historia Romanae. ХV,
8.
 
22 Энциклопедический исторический
словарь. – М., 2011. с. 752.
 
23
Орбини
Мавро. Книга историография. - СПб., 1722. с. 7-15.
 
24 Житие св. Северина. с.
378.
 
25 Алимов. Д. Далматийская Хорватия //
Материалы ХІІ международной конференции молодых ученых. - М.,
2008. с. 409.
 
26 Иордан. Цит.
Праця. с. 119.
 
27 Житие св. Северина. с.
379.
 
28 Excerpta
Valesiana. – Leipzig, 1961. VIII (38), XI (56).
 
29 Константин Багрянородный.
Об управлении империей. М., 1989.''' '''Гл.
30.''' '''
 
30 Білоцерківський універсал Богдана Хмельницького.
Травень (червень) 1648 р.
 
31
Исторія Русовь. – М., 1846. С. ІІІ, 2, 73.
 
ЛІТЕРАТУРА
 
Грациози
А. Великие заговоры. - Р-н- Дону, 1998.
 
Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2003.
 
Евгипий. Житие
св. Северина. - М., 2007.
 
Иордан. О происхождении и деяниях
гетов. - СПб.,
1997.
 
Карпатский сборник. – М.,
1976.
 
Кузьмин. Одоакр и Теодорих.// Дорогами тысячелетий. - М. 1987.
 
Кузьмин А. Руги и русы на Дунае //
Средневековая и новая Россия. Сборник ст. к 60-летию профессора И.Я.Фроянова. -
СПб., 1996.
 
Літопис руський. - К.,
1989.
 
Опарин А.А.,
«Всемирная история и пророчества Библии», § «Одоакр или крушение империи».
 
Орбини М. Книга
историография. - СПб., 1722.
 
Семенюк С. Історія
українського народу. – Львів, 2010.
 
Семенюк С. Українські
історико-етнічні землі. – Львів, 2011.
 
Семенюк С. Феномен
українства. – Львів, 2013.
 
Стасюлевич М. История средних веков
в ее писателях и исследованиях новейших ученых. - СПб., 1865. - Т. 1.
 
Сюсько К. Готи на території України. Ужгород 2008.
 
Федорова Е. Императорский Рим в лицах. - Смоленськ,
1995.
 
Филевич
И.  Угорская Русь. - Варшава 1894.
 
Фоменко А.,
Носовский Г. Империя. - АСТ, 1995.
 
Чтения в Импер. Общ. Истории
и Древностей Росийских. 1872. кн. 4
 
Шустов
В. Войны и сражения древнего мира. - Р-н-Дону, 2006.
 
Bichir
Gh. Carpi in istoriografia romana si straina, 1971.
 
Eutropi Broviarium. – Munchen, 1978.
 
Eusebe de Cesaree. Histoire ecclesiastigue. – Paris, 1958.
 
Filip J. Pradzieje
Czechoslowacji.- Poznan,1961. 
 
Krahe. Krahe H.
Germanistische Sprachwissenschaft. – Berlin, 1960
 
Кuzmik J. Slovnik starovekych a stredovekych autorov. - Martin, 1983.
 
Pauli hisnoria Romanae. - MGH. Bd.II. - Berlin.1879. р.
 
Ptolemeus Geografia. 1932.
 
Ritterling E. Die Osi //
Germania. - 1920. - N. I.
 
Schrader O.
Sprachvergleichung und Vargeschichte. – Jean, 1907. - T. II.
 
Suic М. Ocijena radnje L. Margetica
//Zbornik Historijskog zavoda JAZU.1977.
 
The Fourth Book of Cronicle
Fredegar. - London, 1960.
 
Zotz L. Kulturgruppen Des
Tardenoisien in Mitteleuropa // Prachistoriche Zeitschrift. – Wien, 1922. - T.
XXIII.
 
Фото
 
Отко на монеті
 
Плита у Зальцбурзі зі свідченням про
Руське королівство
 
Комплекс монастиря св.. Петра у Зальцбургу
 
Королівство Одоакра
 
Захоплення Риму
 
Отко
 
== Територія племені гачан☀ ==
У [[476]] р. Одоакр усунув останнього [[Падіння Західної Римської імперії|західно-римського імператора]] [[Ромул Август|Ромула Августула]] і проголосив себе [[король|королем]].
 
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Одоакр