Коренізація: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Ґалаха (обговорення | внесок) →Наслідки: правопис |
мНемає опису редагування |
||
Рядок 22:
Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого — збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус.
«Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. [[КП(б)У]] здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти [[УССР]]. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державної еліти. Не зважаючи на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції: і прокомуністично
Так, під тиском «націонал-комуністів» [[Сталін]] і його оточення пішли на проведення контрольованої «коренізації». Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики, спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці [[Голодомор в Україні 1932—1933|голодного 1932 року]], коли офіційно буде засуджено «українізацію» як «петлюрівську», а її прихильники почали «українізувати» [[Соловки]] та інші сталінські табори. І ось у декого з дослідників з'явилася думка: а чи не були «коренізація» і «українізація» грандіозною провокацією режиму з метою виявлення, а потім нищення «національно свідомих елементів»?
| |||