Наукова експедиція: відмінності між версіями
[неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Іванко1 (обговорення | внесок) м →Учасники: стильові правлення за допомогою AWB |
м →Учасники: Вікіфікація, replaced: ХХ ст → XX ст (4) за допомогою AWB |
||
Рядок 37:
Зробив перелік жанрів фольклору, які потрібно записувати, В.Гнатюк у своїй праці «Українська народна словесність». У ній автор радив обов'язково записувати, за яких побутових умов виконувалися пісні та якими обрядодіями супроводжувалися.
Крім організації збирацької роботи на місцях, комісія періодично здійснювала наукові експедиції в усі куточки України, фахово фіксуючи усі явища матеріальної та духовної культури. Ініціатором і керівником етнографічних експедицій був Ф.Вовк. Перша експедиція Етнографічної комісії була організована 13 липня 1900 р. з метою дослідження Бойківщини, Лемківщини та Гуцульщини. Ґрунтовно підготовленою і принципово новою в українському народознавстві була визнана наступна експедиція 1903–1906 рр., під час якої здійснювалися антропологічні та етнографічні дослідження тих же етнографічних районів України. Результати експедиції вражали: було обстежено всю територію Українських Карпат; обміряно 726 осіб, зроблено 1,5 тис. фотокарток; зібрано значний етнографічний і фольклорний матеріал, а також велику збірку до музею НТШ.
Початок
В авангарді цього руху в Україні стояла передова інтелігенція, насамперед учителі та вчені, які відстоювали вивчення у школі українознавчих предметів з метою виховання дітей у народному дусі. Саме в цей час (1907 р.) М.Грушевський ставить питання підготовки вчителя до викладання українського народознавства. Його хвилювало те, що Київська археологічна комісія була тоді єдиною державною установою, яка ставила собі за мету висвітлити минуле України, оскільки в університетських курсах відсутні відомості про це. Викладання в українських університетах курсів українською мовою М.Грушевський називає «постулатом культурно-національного розвитку». Вчений вважає, що створення різних українознавчих дисциплін — української літератури, історії народу, права — потрібно не лише студентам-українцям, а й університетській науці взагалі, що українська вища школа повинна засвідчити живий зв'язок з тим ґрунтом, на якому живе .
Ідею підготовки вчителя до краєзнавчої роботи в національній школі Я.Чепіга виклав у статтях «Народний учитель і національне питання» та «Проект української школи».
Питання національної освіти і виховання порушувала С. Ф. Русова в статтях «Моральні завдання сучасної школи», «Суспільні питання виховання». Вона зазначала: «Жодна правильна, розумно поставлена школа не може бути і не буде не національною. Її учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитися з світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу». Викладаючи у Кам'янець-Подільському університеті, вона навчала студентів тому, що школа повинна бути національною по духу, а не тільки по мові, також вона повинна мати свідомих, активних, творчих громадян, з широким поглядом на світ.
У 20-х рр.
За П.Клименком, у школі на другому році навчання історії України, що складала курс українознавства, учні повинні дізнатися про сільськогосподарську працю своїх предків, ремесла й торгівлю, чумацтво, розвиток народного господарства. В той же час діти під керівництвом учителя мусять збирати матеріали етнографічного характеру — народні пісні, окремі слова місцевої говірки, простежувати етнічні ознаки місцевих жителів. На третьому році вивчення історії свого краю повинно спиратися на історію міст. Причому, зазначає автор, навчання історії в українських школах повинно починатись не з української політичної історії, а з історії побуту, долі культури, долі місцевої людності. Лише тоді історія України зможе бути «міцним фундаментом національної свідомості українського народу, розуміння ним свого місця серед других народів». Отже, шляхом вивчення краєзнавчого та етнографічного матеріалу учні підводяться до розуміння своєї приналежності до української нації. Це вже була готова концепція створення національної школи в Україні, яка б сприяла формуванню у молоді національної свідомості та вихованню її в національному дусі.
Історія показала, що більшовицька українізація мала спотворений характер. Поряд з постановами про українізацію культурного, суспільного життя, науки приймалися постанови про підготовку до антиріздвяних та антивеликодніх свят, що руйнувало споконвічні традиції та звичаї українського народу, нищило його духовність. Проводячи боротьбу з релігією у школі, заборонялося організовувати національні свята, натомість уводилися свята «радянського змісту». Однією з важливих ділянок антирелігійної роботи вчителя під час Великодня був певний вплив на родину, яку, за словами С.Литвініва, необхідно «нейтралізувати» як вогнище всіляких релігійних забобонів. У його статті «Учитель і весняна антирелігійна робота серед дітей» вказується на те, скільки різних церемоній зв'язано з постом та Великоднем: говіння, причастя, розговлення, «свячена паска» .
Така тенденція характерна і підготовці вчителів до українознавчої роботи. Аналіз публікацій 20-х рр.
На сторінках цих журналів містилися матеріали з теоретичних засад українознавства та позитивного досвіду українознавчої роботи з учнями. Так, учитель С.Баклаженко вказував на необхідність збирання народної творчості, її дослідження і вивчення. Він писав: «Вивчення народної творчості в значній мірі допомагає нам усвідомлювати сучасне, розуміти минуле і бути владарем майбутнього». На його думку, значення народної культури неоціненне: «Через неї учитель збагачує і вирівнює свою та дитячу мову, поповнює та оживлює народними піснями, легендами, оповіданнями… книжний та добутий з екскурсії і дослідів матеріал». Учитель, стверджує С.Баклаженко, сам мусить брати участь в етнографічній роботі і до цього ж привчати дітей. Він радить давати дітям залежно від віку і теми завдання: записати народні пісні, приказки, прислів'я, оповідання, весільні та хліборобські обряди та інше, а також організовувати при школах, клубах, хатах-читальнях етнографічні гуртки.
С.Баклаженко дає і методичні рекомендації щодо збирання етнографічного матеріалу: «Для найбільшого успіху в роботі треба:
Рядок 73:
Така ж робота продовжувалася і в 70-90 рр. Улітку 1963 р. була проведена чергова експедиція академічної групи Харківського університету в українські поселення Воронезької області для збирання народної поетичної творчості та діалектологічних матеріалів. Експедиція здійснювалася під керівництвом досвідченого фольклориста і діалектолога — старшого викладача університету Г. Т. Солонської. 1970 р. було зроблено чимало записів у селах Ровенської, Тернопільської, Івано-Франківської, Вінницької областей студентами заочного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка (кер. — ст. викладач І. П. Пестонюк). Особливо цінними для науки стали наслідки практики студентів Ніжинського педінституту (кер. — к.філолог. н. Л.Коцюба), проведеної 1970 р. У 1973 р. студенти-філологи Харківського університету провели фольклорне обстеження с. Мартової неподалік від м. Чугуєва. Студенти філологічного факультету Кам'янець-Подільського педінституту щороку проходили навчальну практику в спеціально організованих експедиціях. Особливо плідною була їх фольклористична робота в таких населених пунктах Поділля, як Стара Ушиця, Теремці, Устя та ін. Під час експедиції 1979 р. їм вдалося розшукати чимало талановитих носіїв фольклору, записати від них автентичні твори. Протягом 1983–1987 рр. експедиційну роботу здійснювали студенти Львівського університету. За спеціально розробленою програмою вони фіксували фольклор давніх часів, народу мораль і етику, космологічні уявлення народу. Зокрема, виявили залишки давнього звичаю сватання дівчини до хлопця, записали чимало переказів про русалок, про русалчине весілля.
1989 р. Генеральна конференція ООН з питань освіти, науки та культури на своїй 25 сесії в Парижі прийняла рекомендацію для держав — членів ЮНЕСКО про збереження традиційної народної культури. Ця рекомендація зазначала, що необхідно заохочувати проведення досліджень з традиційно-побутової культури з тим, щоб: створити системи її виявлення та обліку (збирання, каталогізація, письмове фіксування), стимулювати розробку її стандартної типології. З метою охорони матеріальної і духовної культури народу перед державами — членами ЮНЕСКО серед багатьох завдань ставилися й такі: надавати перевагу таким способам репрезентації традиційних народних культур, які популяризують живі або колишні свідчення цих культур; здійснювати професійну підготовку фахівців по збиранню таких матеріалів. У рекомендації також наголошувалося на широкому розповсюдженні культурної спадщини, але при цьому слід уникати будь-якого спотворення її з метою збереження цілісності традицій. Отже, цей документ був, по суті, закликом до урядів усіх держав — членів ЮНЕСКО до невідкладних дій у справі збереження традиційної народної культури.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що експедиційна народознавча робота протягом тривалого історичного періоду не завжди мала сприятливі умови для свого розвитку. Так, у 20-х роках
Зміст і завдання експедиційної народознавчої роботи
В умовах національного відродження, становлення державності в Україні використання експедиційної роботи у навчанні і вихованні підростаючого покоління є справою вкрай необхідною.
|