Оскар II: відмінності між версіями

{{!}}{{Орден Серафимів}} {{!!}} {{Орден Меча:Командор Великого Хреста}}

| автограф =

| Commons =

| Rodovid =

Політичне життя Швеції перетворилося на своєрідну окопну війну між двома палатами парламенту. Вимоги Першої палати щодо зміцнення обороноздатності країни й розширення державного апарату аж ніяк не узгоджувалися з вимогами Другої палати щодо суворої економії. Друга палата виступала також проти всяких асигнувань і наполег¬ливонаполегливо вимагала скасувати земельні податки. Всі законопроекти реформ наштовхувалися на протиріччя між палатами.

Компромісу досягнуто тільки [[1892]] року з вирішенням питань про земельні податки та оборону. На пропозицію прем'єр-міністра Е. Ґ.  Бустрема поступово почали скасовувати земельні податки і запроваджувати нову оборонну систему. Пізніше цю систему було закріплено Законом про оборону 1901 року, який остаточно поклав край утриманню армії в мирний час за рахунок населення, запровадже¬номузапровадженому ще за часів Карла XI, і утворив призовне військо з терміном служби 240 днів.

Разом з тим проблема мита привела до розколу в партії сільських господарів, що віднедавна мала більшість у Другій палаті. Зростали також вимоги щодо загального рівного виборчого права, які вилилися в позапарламентські демонстрації, так звані «народні риксдаги» 1890-х років. Поширювався й міцнішав робітничий рух, який у [[1889]]  р. оформився політично через створення соціал-демократичної партії. Це дало поштовх до створення політичних організацій і в риксдазі, і поза ним. [[1900]] року була утворена ліберальна коаліційна партія як парламентська фракція, а 1902 року - — її головна організація «Всенародна спілка вільнодумців». Зі свого боку для підтримки парламентсь¬ких консервативних партій 1904 року утворено «Загальну спілку виборців». Все це лягло в основу політичних партій, які й досі відіграють велику роль у політичному житті Швеції.

Політична історія Швеції за правління Оскара II позначена конфліктами всередині унії, які [[1905]] року призвели до її скасування. Для першої фази цього періоду характерні ненастанні спроби Оскара II зміцнити свою владу в Норвегії; для другої - — боротьба норвежців за створення власного міністерства зовнішніх справ, а також - — незалежної консульської системи.

Невдовзі після обрання Оскара II королем [[1872]] року вимога норвежців про цілковите парламентське правління знайшла своє втілення в законі, який дозволяв міністрам брати участь у сесіях стортинґу, що фактично робило їх відповідальними перед стортинґом, а не перед королем. Оскар II відмовився затвердити цей закон. І хоч у стортинґу цей закон приймали тричі - — [[1874]]-го, [[1877]]-го і [[1880]] року - — король відмовлявся затвердити його, заявляючи, що йдеться про зміну конституції, а в цьому випадку, як він вважав і як це було прийнято в Швеції, король мав право абсолютного, а не тимчасового вето.

На той час, незважаючи на поступки з боку Швеції, протиріччя в унії так загострилися, що будь-який компроміс став надалі неможливим. Коли [[1898]] року переговори були перервані, а норвежці продемонстрували свою незалежність, між іншим, тим, що, порушуючи королівське вето, прибрали символ унії зі свого торговельного прапора, знов зроблено спробу зняти напруження через розв'язання вужчої проблеми - — утворення норвезької консульської служби. Але й ці переговори виявилися безрезультатними. Тоді норвежці почали діяти на власну руку. В травні [[1905]] року стортинґ розглянув і прийняв законопроект про створення норвезької консульської служби. Після того, як Оскар II знов наклав вето, норвезький коаліційний уряд на чолі з Кристіаном Мікельсеном, створений спеціально для проведення цього закону в життя, пішов у відставку. Оскільки король у такій ситуації не мав можливості сформувати новий норвезький уряд, стортинґ [[7 червня]] [[1905]] року офіційно проголосив, що «унію зі Швецією під правлінням одного короля скасовано, король більше не виконує функції короля Норвегії».

На межі XX  ст. і протягом перших його років загроза русифікації Фінляндії, де урядував російський генерал-губернатор Бобриков, ще дужче стимулювала здійснення Швецією пронімецької політики. Російська загроза, що видавалася надто реальною, а також загострення конфліктів із Норвегією робили природною орієнтацію Швеції на Німеччину.

Але водночас сильні елементи всередині робітничого руху, що стрімко розвивався, та ліберальної партії вимагали відмежування від дедалі агресивнішого німецького імперіалізму. Так почали окреслюватися контури політики нейтралітету, що стала характерною для Швеції протягом XX  ст.

Дружина - — [[Софія Нассауська|Софія]] (1836-19131836–1913), донька Вільгельма, герцога Нассау

* [[Густав V|Густав]] (1858-19501858–1950)

* [[Оскар Шведський|Оскар]] (1859-19531859–1953), герцог Готландський

* [[Карл Шведський|Карл]] (1861-19511861–1951), герцог Вестерготландський

* [[Євгеній Шведський|Євген]] (1865-19471865–1947), герцог Нерке

* [http://www.otechestvo.org.ua/main/20071/2212.htm Андріївський кавалер - — останній король Швеції та Норвегії Оскар II] {{ref-ru}}

{{Шаблон:Монархи Швеції|state=collapsed}}