|
Історично, соціал-демократичні партії відстоювали соціалізм в строгому сенсі, досяжний через [[класова боротьба|класову боротьбу]]. На початку [[20 століття|XX століття]], однак, деякі соціалістичні партії відмовились від [[революція|революції]] та інших традиційних ідей марксизму, таких як класнова бортьба, та стали на поміркованіших поглядах. До цих поміркованіших поглядів належала віра в те, що [[реформізм]] є бажаним способом побудови соціалізму. Однак, сучасна соціал-демократія відхилилась від соціалізму, та підтримує ідею демократичної [[Соціальна держава|соціальної держави]], що містить елементи як [[соціалізм]]у так і [[капіталізм]]у.<ref>[http://www.merriam-webster.com/dictionary/social Democracy "Social Democracy"] ''[[Merriam-Webster]]''. Merriam Webster Online.</ref>
== Історія ==
'''Соціал-демократія'''. Одна з ідеологій робітничого класу. Виникає в кінці XIX – на початку XX ст. і пов’язана з розколом у Соціал-демократичній партії Німеччини. Основними теоретиками соціал-демократії були: Бернштейн (“Чи можливий науковий соціалізм?”, 1901), Гобгауз (“Cуспільний розвиток та політична теорія”, 1911), Воллес (“Фабіанські нариси”, 1889), Дурбін (Політика демократичного соціалізму”, 1940), Дуглас (Справа соціалізму, 1938), Кросленд (“Майбутнє соціалізму”, 1956), Джей (“Соціалізм і нове суспільство”, 1962). Ідеологічною основою діяльності соціал-демократів є доктрина демократичного соціалізму, основними лозунгами якої є свобода, справедливість та солідарність. Під свободою розуміється можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям і не заборонено законом, під справедливістю розуміють рівність життєвих можливостей для всіх громадян і піклування суспільства про найменш забезпечених та непрацездатних, під солідарністю – можливість для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства й держави. Вирішальною умовою утвердження демократичного соціалізму і самою його суттю соціал-демократи вважають справжню демократію у всіх сферах життя суспільства – політиці, економіці, соціальній сфері. Політична демократія повинна забезпечити населенню реалізацію всіх його прав і свобод, гарантувати існування парламентської політичної системи, загальне виборче право, багатопартійність та право на опозицію, верховенство закону, реальну участь населення в управлінні суспільством. Економічна демократія покликана створити таку економічну систему, яка б гарантувала використання національних багатств і ресурсів в інтересах всього суспільства, контроль суспільства над економікою, багатоманітність форм власності, існування ринкових механізмів при активній ролі держави у розвитку економіки, різноманітні форми участі населення в управлінні виробництвом як на національному, так і на локальному рівнях. Кінцева мета соціал-демократії – досягнення соціальної демократії, тобто максимальна реалізація всіх соціальних прав громадян (права на працю, відпочинок, освіту, лікування, житло, соціальне забезпечення), ліквідація всіх форм гніту, дискримінації та експлуатації людини людиною, формування умов для вільного розвитку кожної людини як передумови вільного розвитку всього суспільства. Цілі демократичного соціалізму, вважають соціал-демократи, повинні досягатися мирними, демократичними засобами, шляхом поступової еволюції суспільства, за допомогою реформ та класового співробітництва, в рамках і при підтримці демократичної держави. Завдяки концепції “соціального партнерства” соціал-демократи на практиці продемонстрували свою перевагу перед концепцією класової боротьби комуністів. У післявоєнний період соціал-демократичні ідеї завоювали панівне становище в таборі лівих сил, особливо в Англії та Німеччині. У 1959 р. на конференції у Бад-Годесберзі СДПН відмовилась від залишкових рудиментів марксизму і повністю перейшла на соціал-демократичні засади. Соціал-демократи заперечують насильницькі методи та беззаконня. Держави, в яких вони перебували довший час при владі (Австрія, Бельгія, Данія, Норвегія, Швеція), мають високий рівень економічного розвитку і соціальної захищеності всіх громадян. Сучасний соціал-демократизм – це, за своєю суттю, ліберальний соціалізм, який дуже близький до соціального лібералізму (неолібералізму). Найбільш впливові позиції соціал-демократичні партії мають у Західній Європі, яка є традиційним центром міжнародної соціал-демократії. У 70-х рр. соціал-демократичні партії з’являються в країнах Латинської Америки, а в 80-х рр. відновлюють свою діяльність у країнах Східної Європи і колишньому СРСР. Сьогодні в світі нараховується більше 80 соціал-демократичних партій, загальна кількість їхніх членів становить більше 17 млн. У багатьох європейських країнах, таких, як Австрія, Німеччина, Франція, скандинавських державах вони мають статус правлячих партій і мобілізують значну кількість голосів виборців на свою підтримку. Діяльність соціал-демократичних партій координується в рамках Соціалістичного Інтернаціоналу. У 80-ті роки багато соціал-демократичних партій зустрілися з певними труднощами у своїй діяльності – спостерігається зменшення їх членської бази та рівня виборчої підтримки, застарілими виявилися деякі доктринальні положення, що дало підстави деяким дослідникам говорити про “кризу соціал-демократичної альтернативи консерватизму”. Однак дискусії, які у зв’язку з цим мали місце в рядах соціал-демократії, дозволили їй успішно подолати ці труднощі. Нові підходи щодо політики соціал-демократії були сформульовані в прийнятій у 1989 р. Декларації принципів Соцінтерну. Соціал-демократи активно виступили з лозунгами необхідності прискорення економічного розвитку, але при цьому окремо наголошували, що він не може відбуватися за рахунок погіршення навколишнього середовища. Визнаючи провідну роль ринку та конкуренції в економічних процесах, соціал-демократи при цьому зазначають, що ринок сам по собі не може вирішувати соціальні проблеми. Вирішення цих проблем повинна взяти на себе держава (звідси концепція соціальної держави чи держави добробуту). Разом з тим зусилля держави повинні бути підтримані солідарними діями трудящих. Вони активно включають у свої програми вимоги феміністських, екологічних, пацифістських, анти-расистських та інших громадських організацій та рухів. У зовнішній політиці соціал-демократи традиційно виступають з позицій боротьби за зміцнення міжнародної безпеки та роззброєння, за європейську інтеграцію та допомогу країнам Третього світу.
# Шведа Ю. Політичні партії. Енциклопедичний словник.- Львів: Астролябія.- 2005.- 488 с.
# Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник.- Львів: Тріада плюс.- 2004.- 528 с.
# Обушний М. І., Примуш М.В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навч. посібник / За ред. М. І. Обушного.- К.: Арістей.- 2006.- 432 с.
'''ІСТОРІЯ'''
Загалом, до [[Перша світова війна|Першої світової війни]] «соціал-демократами» називали всіх послідовників лівої ідеології - як марксистів, так і послідовників теорії Лассаля. Таким чином, ця категорія об'єднувала і радикальних революціонерів як [[Володимир Ілліч Ленін]] чи [[Роза Люксембург]], так і помірних еволюціоністів як Карл Каутський чи Едуард Бернштейн. Однак після Жовтневої революції, а особливо в роки «[[Велика депресія|Великої депресії]]» (як і в повоєнні часи), коли багато держав звернулися за допомогою до соціал-демократичних партій, під ними почали розуміти здебільшого останніх, тобто помірних еволюціоністів, які погодилися на таку співпрацю з капіталістачною державою. Успішним прикладом такої співпраці є [[Швеція]], де вперше повністю соціал-демократичний уряд Ханссона зміг стабілізувати ситуацію всього за два роки, і після цього шведські виборці в більшості голосують за Соціал-демократичну партію Швеції практично на всіх виборах (до 2006).
|
