Візантійське право: відмінності між версіями

 

== Державно-церковні та канонічні нормативно-правові акти у Візантійській імперії ==

 

Аналізуючи окремі аспекти аналізу наукового розроблення порядку регламентації діяльності церковних інститутів, також зауважимо низку наукових праць Ф. Успенського, М. Сюзюмова, Г. Літаврина, В. Ципіна, які розкривали аспекти даної проблеми. Чимало візантологів звернули увагу на правовий статус церковних інститутів Візантійської Церкви, їхню роль у правовій системі імперії. Зокрема, російський дослідник І. Медведєв називав єпископський суд найбільш масовим і демократичним видом візантійського суду. О. Каждан зауважив, що Патріарший суд, поряд з імператорським, міг приймати апеляції на рішення всіх судових інстанцій аж до суду епарха і квестора. М. Сюзюмов звернув увагу на юридичний апарат єпископа, який забезпечував виконання ним правоохоронних функцій. Дослідник зазначив наявність у єпископа юрисконсульта – екдика, який оформляв цивільні позови згідно з римським правом. О. Ліпшиц зацікавила 9 Новелла Льва VІ, яка забороняла рабам ставати кліриками. Питанням правового статусу монастирів у системі церковної ієрархії Візантії приділяв увагу І. Медведєв. Питань правового статусу Церкви у контексті політичного розвитку Візантійської імперії 1025–1204 рр. торкався М. Ангольд. На особливості взаємозв’язків церковної ієрархії та нормотворчості, правового статусу монастирів та єпископів у системі церковної єрархії, а також вплив візантійських традицій на адміністративно-церковні процеси на українських землях звернув увагу В. Омельчук.

 

Важливе місце у системі візантійського права займало правове забезпечення державно-церковних взаємин, яке включало у себе як державно-церковні, так і канонічні акти. Канонічна нормотворчість Східної Церква пройшла значну еволюцію і позначилася на формі та змісті актів церковних установ різних рівнів.

 

Найважливіше місце у системі нормативного регламентування діяльності Церкви займали собори. На Нікейському Соборі 325 р. визначено, що єпархіальні собори мають скликатися двічі на рік. Однак це рішення не виконувалося з огляду на можливість поширення на них єресей. Згодом Трулльський Собор постановив скликати Собор один раз на рік. Собори у рамках митрополії чи Патріархії (помісні) збиралися у надзвичайних випадках. Вселенські собори збирав імператор. На них була представлена Західна Церква, хоча й з обмеженою кількістю представників. Право імператора скликати, а за потреби особисто чи через свого представника головувати на Соборі під сумнів не ставилося. Канони (правила), прийняті на Соборі, вважалися обов’язковими для прийняття і виконання усією Церквою. Вселенські собори зазвичай розглядали питання догматичного характеру. На них були вироблені символи віри, короткий виклад основних релігійних положень, які повинен був приймати на віру кожний християнин. Поряд з помісними щорічно скликалися єпархіальні собори. Особливого значення набули собори, які збиралися у Константинополі. Для вирішення питань, які стосувалися взаємин держави і Церкви, скликалися з’їзди єпископів. Поступово зростає вага «соборів прибуваючих», рішення яких стали витісняти постанови патріарших соборів. 37 Правило Святих Апостолів визначало проведення соборів у митрополіях двічі на рік, а 8 Правило VІ Вселенського Собору, поновивши цю постанову, визначало, що у кожній області бути Собору один раз на рік у визначеному архієреєм митрополії місці. Однак вже 8 Правилом Трулльського Собору, а також новеллою Юстиніана (20 і 21 глави 1 Титулу 3 Книги Василик) визначено порядок збору єпископів на місцевий Собор один раз на рік. Єпископи, які без поважних причин не брали участь у Соборі, зазнавали легких стягнень (висловлювань незадоволення або накладення легких єпітимій). Стягнення для єпископів, які проігнорували Собор, регламентує 76 (87) Правило Карфагенського Собору. Проте ці положення не дотримувалися.

* [[Шестикнижжя Арменопуло]]

* [[Візантійський Землеробський закон]]

 

== Посилання ==

 

Сацький П. В. Візантійський вплив на еволюцію політико-правового статусу Великого князя Київського / П. В. Сацький // Юридична наука. – 2013. – № 6. – С. 78 – 83.

 

== Примітки ==