Князівське: відмінності між версіями

Наприкінці ХVIXVI ст. знаходимо першу архівну згадку про село Князівське, котра датується 1592 роком<ref name="Siredszuk">Петро Сіреджук .Першовитоки Прикарпаття.//Краєзнавчий збірник на пошану Богдана Гавриліва:Наук.вид.(Ред.Г.Горбань,О.Василенко).- Івано-Франківськ:Тіповіт,2003.- С.46</ref>. Збереглась легенда про те, що польський король за вірну службу подарував ці підкарпатські землі одному зі своїх воїнів – князю Яну Ясеновецькому. Звідси й назва трьох сусідніх сіл – Князівське ( від «князь»), Іванівка (розмовне Янівка – від імені Ян) і Ясеновець ( від прізвища Ясеновецький).

Князівське має площу 243 га, межує з селами Дубшара, Іванівка, Ясеновець, Цінева, Дуба і Підлісся. Знаходиться на відстані 12,5 км від районного центру Рожнятова. В селі 5 вулиць протяжністю 7 км, нараховується 300 господарських дворів, проживало 870 людей станом на 2000рік. На території Князівської сільської Ради розташовані такі установи: ЗОШ ІI-ІІII ступенів з чисельністю близько 100 учнів, бібліотека, клуб, фельшерсько-акушерський пункт, дитячий садок «Малятко», приватна аптека.

З переказів стало відомо, що в ХVIІXVII ст. в с. Князівське була маленька дерев’яна церква, розташована на Вáсильковім городі ( від імені господаря Василя Павлишина, котрий поофірував своє поле на будівництво церкви). На протилежній від церкви горі ( урочище Кич’ирка) був перший сільський цвинтар. За однією версією, в першій пол. ХVIІІXVIII ст. церкву розібрали і продали в одне з сіл нашого району, де вона була зібрана в попередньому вигляді, а гроші пішли на будівництво нової. За іншою версією – вона просто згоріла.

В 1767р. в селі Князівське розпочали будівництво нової церкви. Ліс, котрий став матеріалом на церкву, возили з урочищ Цінівка і Поляна, а поофірував його громаді заможний господар. 27 вересня 1771р., як свідчать архівні документи, споруду висвятили як церкву Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього. Спочатку навколо новозбудованої церкви розмістили новий цвинтар, але за короткий час його перенесли в урочище Цінівка, де він знаходиться і донині. Цікаво розписана, гарно прибрана дерев’яна церква, а також кам’яна церковна дзвіниця, збудована громадою Князівського на поч. ХХXX ст. є пам’ятками архітектури. На дзвіниці є 4 дзвони, які в різні історичні періоди поофірували церкві і громаді села князівчани Дяків Магда, Галащук Олекса, Іванишин Михайло, Василишин Мирослав. Імена дзвонів: Михайло, Роман, Василь, Андрій.

Коли на поч. ХІХXIX ст. на західно-українських землях розпочався процес національного відродження, на арену громадського життя виступило нове покоління інтелігенції – вихованці Львівської духовної семінарії. В селі Князівське серед малограмотних селян велику просвітницьку працю, спрямовану на піднесення національного духу, проводили священики і вчителі. Один з них – член «Руської трійці» - священик, педагог, поет, драматург, організатор журналістики в Західній Україні, політичний і громадський діяч часів Австро-Угорщини Іван Миколайович Гушалевич. З 1855 по 1862рр. він був парохом в Князівськім, Іванівці та Ясеновцях ( ці три сусідні села становили єдину парафію). В статті «Іван Гушалевич» І.Я. Франко називає ці села «доброю парафією» і відзначає велику працю І. Гушалевича на пропаганду тверезого способу життя серед селян. Як завідувач Перегінського деканату та інспектор народних шкіл, І.М. Гушалевич очолив рух підгірських священиків і вчителів за статус української мови. Він, будучи депутатом Галицького сейму, домігся, щоб там українська мова звучала нарівні з польською та німецькою. В Князівськім на старому сільському цвинтарі похований син І.М. Гушалевича Микола.

В 60-ті рр. ХІХXIX ст. в с. Князівське парафію отримав священик Лев Левицький. Він походив з династії видатних діячів галицького духовенства, культури, освіти і науки. В нашому селі о. Лев Левицький був парохом 38 років, а одночасно і деканом Перегінського деканату. 23 червня 1884р. за ініціативою о. Лева Левицького в с. Князівське було створено осередок товариства «Просвіта». П’ять синів і донька виросли в сім’ї Левицьких. Серед них – Микола, Олександр і Михайло – священики, Лев – суддя, Володимир – інженер-залізничник, і донька Стефанія – дружина судді. Внуки отця-декана Лева Левицького – Костянтин, Ярослав і Володимир – теж стали священиками, причому Володимир Олександрович Левицький – отець протопресвітер і доктор богослов’я та філософії, був деканом українського православного духовенства в Філадельфії (США), настоятелем громади українців церкви св. Миколая в Міннеаполісі (США). Велика заслуга цієї благородної людини в тому, що він зібрав, систематизував та зберіг для своєї родини і всієї України матеріали про багатьох видатних людей з родини Левицьких.

Культурно-просвітницька робота в с. Князівське набула особливо великого розмаху в 20-ті рр. ХХXX ст., коли на ниві духовній трудився о. Михайло Левицький. Вечорами в домі священика малограмотні селяни слухали цікаву книжку, з його ініціативи в 1925р. в селі було організовано аматорський театральний гурток. Отець Михайло привозив зі Львова для селян та їх дітей цікаві книжки, газети і журнали. Під впливом Левицьких культура і освіта стали невід’ємною частиною життя нашого села. На сільському цвинтарі в Князівськім спочиває багато представників цієї родини. У 30-ті рр. ХХXX ст. після смерті о. Михайла Левицького працю на ниві духовного і культурного виховання парафіян продовжив священик Іван Чикета та його сини Лев, Роман і Ярослав. Завдяки їх старанням в 1938р. в с. Князівське було організовано церковно-просвітянський хор, діяло товариство «Луг».

Завжди щастило князівчанам на добрих вчителів. За Австро-Угорщини навчав грамоти селянських дітей дяк Паращій, згодом – учитель ( він же і церковний дяк та секретар при війті) Михайло Хабаль, були також вчителі пані Заборська та Василь Горбай. Найкращі спогади зі шкільних років у сільських хлопців і дівчат, що вчились у 20-их і 30-их рр. ХХXX ст. пов’язані з вчителями Іваном і Францішкою Щеблями. Вони прийшли до Князівського вчителювати після І Світової війни і працювали тут до 1945р. Своєю високоморальною поведінкою, трудолюбивістю, участю в громадсько-культурному житті, ця сім’я справляла позитивний вплив на жителів Князівського і служила для них добрим прикладом. Під керівництвом пані Щебльової учні ставили перші дитячі казкові вистави. Директор школи Іван Щебель сам був добрим господарем і вчив господарювати сільських хлопців і дівчат: доглядати бджіл, садівництву, тваринництву і рослинництву. В учительській сім’ї Щеблів виросло четверо синів і донька. Сини Івана Щебля були справжніми українськими патріотами і належали до ОУН-УПА. Тому радянська окупаційна влада переслідувала всю сім’ю Щеблів, найтрагічнішими для них були: 1940р. - коли померла їх донька Янка, а в боротьбі за незалежність України загинули сини Богдан (Данко) - 1945р. і Роман -1947р. Директор школи Іван Щебель був людиною, яка йшла в ногу з часом. Саме з його ініціативи в 1934р. при підтримці сільського війта Гарата Федора розпочали і збудували нову школу. В даний час школа знаходиться у приміщенні, спорудженому у 70-тих рр. ХХXX ст. Звичайно, серед вчителів Князівської школи у післявоєнний час і в сьогодення ще було і є багато чудових і талановитих педагогів, тому вдячні князівчани пам’ятають їх.

Торкнулось Князівського і таке явище, як еміграція. Ще на поч. ХХXX ст. у 1905 р. виїхав з нашого села на заробітки в Канаду селянин, що був кравцем, Тимко Библів, разом зі своєю дружиною і п’ятьма синами. Більше ста років нічого про них не було відомо. Тільки у 2011р. вдалося дізнатися про те, що нащадки Тимка – це успішні люди, вони проживають у Канаді і зберегли фотографію свого прадіда, мають великий інтерес до України і рідного села їх предків Князівського.

Не оминула Князівське і примусова колективізація, проведена радянською владою в 50-тих рр. ХХXX ст. Внаслідок чого, в людей відбирали землю, садиби, власність, сільськогосподарський реманент і зобов’язували після цього працювати в новоствореному колгоспі, оцінюючи працю людей дуже низько. Колгоспні будівлі споруджувалися з розібраних хат князівчан, котрих виселили. Паспорт сільським жителям забороняли видавати, його могли отримати тільки ті молоді люди, котрі погодились по т.з. комсомольській путівці поїхати працювати далеко від рідного села – на шахти Донбасу, на будівництво ГЕС і інші радянські проекти, фактично це також був завуальований спосіб радянської влади для виселення наших людей в далекий світ. А пізніше було підняття цілинних земель, будівництво Байкало-Амурської магістралі, розробка нафтових і газових родовищ Західного Сибіру і Крайньої Півночі – всюди пролягли життєві шляхи наших односельчан.