Валуєвський циркуляр: відмінності між версіями

Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським<ref name="єванг">[http://news.iv-fr.net/index.php?id=608 Євангеліє та циркуляр]</ref>. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІ Отделєнія „звернулись”«звернулись» аноніми, які назвалися представниками „киевского«киевского духовенства”духовенства». В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього:“ «''считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед''». Дослідники звертають увагу<ref name="єванг" />, що аноними звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають<ref name="єванг" /><ref name="міллер">[http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/Statti/4-MILLER%20Oleksij.htm Олексій Міллер. Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання Олександра II]</ref>, що ініціатором звернення був київський генерал-губернатор Аннєнков, оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за смислом стовідсотково збігається з текстом анонімки: “«''Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии''».

Вже 27 березня 1863 року Долгоруков поінформовав про справу царя<ref name="міллер" />, який розпорядився „розібратися”«розібратися» з ситуацією навколо перекладу<ref name="єванг" />. Внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши листа М. Аннєнкова<ref name="міллер" />. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. Долгорукову в листі від 17 червня.

Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ відділення, через підзвітне йому цензурне [[відомство]], новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, останнім був інспірований<ref name="міллер" />. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання<ref name="панч">[http://www.day.kiev.ua/69078/ Секрети валуєвського циркуляра 1863 року]</ref>. О.Новицький стверджував, що учням-українцям на потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «''производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено''»<ref name="панч" />.

В листі також йшлося про те, що «''само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши»''. «Общерусский язык», сказано там далі, для народа «''гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссиян упрекает в каких-то сепаративных замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии''».

Отримавши подання, Валуєв розпорядився підготувати листа на ім’яім'я [[Олександр ІІ (російський імператор)|Олександра II]]<ref name="панч" />. Звертаючись до царя стосовно малоросійських видань, міністр переказав текст подання Новицького. Також він звернув увагу царя на те, що раніше ''«произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную»''. Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. [[Синод]]у і шефом жандармів. До початку такого «совокупного обсуждения», міністр Валуєв зробив розпорядження по цензурному відомству, щоб «''позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы; пропуск же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановится до разрешения настоящего вопроса''».

Імператор наклав резолюцію: «''Высочайше повелено исполнить. С.-Петербург, 18 июля 1863''»<ref name="панч" />.

За кілька днів до підписання циркуляру М. Костомаров виступив у газеті "«День"» із спростуванням вигадок про солідарність українофілів з поляками<ref name="толочко">[http://pulib.if.ua/part/11370 Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. &nbsp;П. &nbsp;Україна і Росія в історичній ретроспективі. Том.1]</ref>. Він намагався також звести справу лише до намірів викладання українською мо­вою в початковій школі. Цей виступ, як і аудієнція українофілів у міністра внутрішніх справ, успіху не мав. Валуєв у своєму щоденнику лише цинічно-принизливо відзначив, що Костомаров був "«''сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии''"», а він [Валуєв] "«прямо и категорически объявил ему [Костомарову], что принятая мною мера останется в силе"».

Дослідники стверджують<ref name="панч" />, що фраза з валуєвського листа &nbsp;— '''«никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может»''' &nbsp;— цитувалася в українській публіцистиці безліч разів і стала найзнаменитішою, але в тексті вона не є думкою самого Валуєва -&nbsp;— він, як і Новицький, знову-таки посилається на думку «большинства малороссиян»<ref name="панч" />. А сам лише приєднується до цієї думки, вважаючи її «весьма основательной».

Після остаточного знищення царатом української державності (ліквідація гетьманського правління, зруйнування [[Запорізька Січ|Запорізької Січі]], самостійності правової системи в Україні, запровадження загальноросійського адміністративно-теріторіального устрою тощо) Валуєвський циркуляр засвідчив колоніальне політітичне становище України<ref name="юр" />. Почавши з утисків щодо української культури (підпорядкування української церкви московському патріархатові, фактична заборона українського книгодрукування, сприяння занепаду Києво-Могилянської академії та ін.), самодержавна Росія Валуєвським циркуляром продовжила політику зросійщення і репресій, фактично поставивши українську літературу поза законом<ref name="юр">[http://cyclop.com.ua/content/view/239/58/1/6/ Стаття "«Валуєвський циркуляр 1863"»] Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. &nbsp;С. &nbsp;Шемшученко (голова редкол.) та ін. &nbsp;— К.: «Укр. енцикл.», 1998. ISBN 966-7492-00-1</ref>.

Деякі дослідники вва­жають<ref name="міллер" />, що Валуєв передбачав тимчасову дію циркуляру, але за­борона розтяглася на довгі роки, а, головне, логіка державоохоронної політики царизму не передбачала будь-яких поступок українст­ву<ref name="толочко" />. Циркуляр міг мати коротку історію лише в тому випадку, коли б остаточно знищив українофільство, але так не сталося<ref name="толочко" />.

Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним<ref name="толочко" />. Якщо в 1860— 18631860–1863 pp. друком з'явилося 114 назв книжок україн­ською мовою, то у 1864—18691864–1869 pp. це число зменшилося до 24 назв. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в грома­дах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприк­лад, О. Кониський та П. Чубинський, в північні губернії Росії, а час­тина під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепарати­змі та поліційних утисків відійшла від громадської роботи.

Валуєвський циркуляр, який не просто зберіг свою силу протягом довгого часу, але й фактично визначив підхід владних структур до українського питання до кінця століття й набув свого розвитку в Емському указі 1876 p., мав дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин<ref name="міллер" />. Він також сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину в український культурний П’ємонтП'ємонт<ref>Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions. Доповідь на III конгресі МАУ. Харків, 1996</ref>. Нарешті, влада на свій кшталт підтримала зусилля українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики в сферу символічних цінностей<ref name="толочко" />. Дослідники вважають<ref name="міллер" />, що орієнтація влади на «французьку» модель тотальної асиміляції українців не виправдала себе, тому як вимушений заборонний захід виник валуєвський циркуляр, який може слугувати своєрідним символом недостатньо продуманої, непослідовної й суперечливої політики<ref name="міллер" />.

В березні 1905 &nbsp;р. [[Російська академія наук]] надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 pp. (Валуєвський циркуляр 1863 p. і Емський указ 1876 &nbsp;р.).

3 кінця 1905 &nbsp;р. почали з'являтись українські періодичні видання. У 1906 p. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів.

* [http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/miller-pr1.htm Циркуляр міністра внутрішніх справ П. &nbsp;А. &nbsp;Валуєва]