Аббасидський халіфат: відмінності між версіями

[[Файл:Abasside-empire-vers-820.png|thumb|400px|Аббасидський халіфат 820 року]]

'''Аббасидський халіфат'''  — [[іслам]]ська феодальна держава, що отримала свою назву від династії своїх правителів, [[халіф]]ів із родини [[Аббасиди|Аббасидів]]. Халіфат називають також [[Багдадський халіфат|Багдадським]] за назвою його столиці, міста [[Багдад]]. До складу халіфату входили території сучасних арабських країн [[Азія|Азії]], [[Іран]] (до початку 9 ст.), південна частина [[Середня Азія|Середньої Азії]], [[Єгипет]], а також [[Північна Африка]] (до 9 ст.). Він існував як самостійна держава з [[750]] по [[945]] рік, коли його завоювали [[Буїди]], що панували там до завоювання Багдаду [[сельджуки|сельджуками]] у [[1055]] році. Під назвою Аббасидський халіфат розуміють також [[іслам]]ську форму [[теократія|теократії]], представники якої правили в [[Багдад]]і з [[762]] по [[1258]], а після захоплення його [[монголи|монголами]] перебували в [[Каїр]]і при [[мамелюки|мамлюкських]] султанах Єгипту до його завоювання [[Османи|османами]] в [[1517]] році.

Аббасидський халіфат був феодально-теократичною деспотією на чолі з халіфом, в руках якого зосереджувалася духовна та світська влада. На відміну від [[Омеяди|Омеядів]] (661-750661–750), арабських аристократів, опорою яких були арабські племена, Аббасиди спиралися на аристократію багатьох країн, що входили до складу їхньої держави. За перших Аббасидів у 8-9 сторіччях особливе значення мала іранська знать, зокрема рід [[Бармакиди|Бармакидів]], а арабська родова аристократія втратила своє виняткове значення та привілейоване становище.

Найбільшими містами Аббасидського халіфату окрім Багдада були [[Басра]] та [[Дамаск]]. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.

Вже наприкінці 8 сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів [[Індонезія|Індонезії]] та Малайї, а потім через [[Сінгапурська протока|Сінгапурську протоку]] потрапили до [[Тихий океан|Тихого океану]] й вели торгівлю з [[Китай|Китаєм]]. У [[Гуанчжоу]] були квартали заселені купцями мусульманами, які прибули з Аббасидського халіфату.

Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків, викликані наприклад великими податками чи утисками знаті й чиновників, часто ставали також ідеологічними конфліктами й набували форми [[сектантство|сектантства]], [[єресь|єресей]] чи відновлення старих доісламських вірувань. Найзначнішими з них були  — виступи під керівництвом [[Сумбад]]а в [[Хорасан]]і ([[755]]), повстання [[Муканна|Муканни]] ([[776]]-–[[783]]) в Середній Азії, селянська війна [[хураміти|хурамітів]] ([[816]]-–[[837]]) під керівництвом [[Бабек]]а в [[Азербайджан]]і та Західному Ірані, повстання під керівництвом [[Маз’ярМаз'яр]]а в [[Мазендеран]]і ([[839]]) та інші.

Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного [[Рабовласницький лад|рабовласницького ладу]]. Праця [[Рабство|рабів]], переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату  — Південному Іраку та в [[ХузистанХузестан]]і для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовували [[зиндж]]ів  — рабів зі Східної Африки. У [[869]]-–[[883]] роках відбулося могутнє [[повстання зиджів]], яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.

Вже з кінця [[8 сторіччя]] посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволило прикордонним регіонам Аббасидського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династії [[Ідрісиди|Ідрісидів]] ([[788]]-–[[985]]) в [[Марокко]], [[Аглабіди|Аглабідів]] ([[800]]-–[[909]]) в [[Іфрикія|Іфрикії]], а з [[821]] року почалося відокремлення Ірану де панували [[Тахіриди]] ([[821]]-–[[873]]), [[Саффариди]] ([[867]]-–[[908]]), [[Саманіди]] ([[875]]-–[[999]]), [[Газневіди]] за [[Махмуд Газневі|Махмуда]] та [[Маруд]]а та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою й успішною була боротьба народів Середньої Азії та [[Закавказзя]], що завершилася в 9 сторіччі відновленням місцевої державності.

Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов’язанапов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф [[Мутасім]] ([[833]]-–[[842]]) став формувати гвардію з рабів тюрків. В другій половині 9 на початку 10 сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В [[945]] році західноіранські [[шиїти|шиїтські]] шахіншахи Бувейхіди ([[Буїди]]), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика, авторитет якого визнавали усі [[суніти]]. Після захоплення Багдада сельджуками в [[1055]] році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвященниками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.

У [[1261]]році [[Мамлюцький султанат|мамлюцький султан]] [[Бейбарс]] поставив в [[Каїр]]і халіфа [[Аль-Мустансир II|Аль-Мустансира]], біженця з Багдада, який оголосив себе нащадком [[Аз-захір]]а (1225-12261225–1226). Незабаром Аль-Мустансир пропав без звістки в битві з монголами, але халіфом у Каїрі був визнаний інший претендент, [[Аль-Хаким]], нащадок [[Аль-Мустаршид]]а (1118-11351118–1135). Каїрські халіфи в наступні сторіччя були слухняними виконавцями волі султанів, обмежуючись відправленням придворного й релігійного церемоніалу. Вони займали цей пост аж до завоювання Єгипту [[Османська імперія|Османською імперією]] ([[1517]]), коли султан [[Селім I]], прийнявши титул халіфа, відправив [[Мутаваккіль III|Мутаваккіля III]] в ув'язнення в [[Стамбул]].

# ''Медников Н. A.'', Палестина от завоевания ее арабами до крестовых походов., (т. 1-4), СПБ, 1897-19031897–1903. {{ref-ru}}

# ''Мюллер А.'', История ислама, пер. с нем., т. 2-3, СПБ, 1895-18961895–1896. {{ref-ru}}

# ''Якубовский А. Ю.'', Ирак на грани VIII-IXVIII–IX веков в кн.: Труды Первой сессии арабистов 14-17 июня 1935 г., М.-Л., 1937. {{ref-ru}}

# ''Якубовский А. Ю.'', Об испольных арендах в Ираке в VIII  в., «СВ», 1947, No 4. {{ref-ru}}

# Annales quos scripsit Abu Djafar Mohammed ibn Djarir at-Tabari Cum aliis éd. M. J. de Goeje, ser. 1-3, Lugd. Bat., 1879-18981879–1898. {{ref-fr}}

# The eclipse of the Abbasid caliphate. Original caronicles of the fourth Islamic century. Ed., transl. and elucidated by H. P. Amedroz and D. S. Margoliouth, v. 1-7, Oxf., 1920-19211920–1921. {{ref-en}}

# Taxation in Islam. Ed., transi. and provided with intr. and not. by A. Ben Shemesh, n. 1  — Yahya Ben Adam's Kitab al Kharaj, Leiden, 1958. {{ref-en}}

# ''Weil G.'', Geschichte der Chalifen, Bd 1-5, Mannheim, 1846-18621846–1862. {{ref-de}}