Сокіл (Луцький район): відмінності між версіями

Наскільки важливим і знаним був Сокуль у ті часи, свідчить те, що у 1564 році містечко отримало від литовського князя Сігізмунда Августа Магдебурзьке право. За цим правом воно звільнялось він центральної адміністрації та влади місцевого феодала, мало свої органи самоврядування, що сприяло подальшому економічному та культурному розвитку. Селяни навколишніх сіл відробляли повинності на користь князів Сокульських: орали їх ниви, сіяли, збирали врожай, заготовляли гриби, ягоди, лагодили мости й дороги… Тим часом населення містечка було звільнене від цих повинностей і платило лише незначні податки. Як центр Сокольської волості — Сокіл, маючи право тримати корчми, млини, рудні, проводити ярмарки двічі на рік, — першого листопада і п'ятнадцятого серпня — і торги, був своєрідним посередником між містом і селом. Занепад, мабуть, розпочався, як припускають дослідники, з того часу, коли його обминула залізниця, що пішла через Рожище.

 

 

І донині соколян називають міщанами, а центр села називають містом. Йдучи в магазин, соколяни так і кажуть: «Йду у місто…». І ми з сільським головою Валентиною Саковець направляємось у те «місто». Колись там була площа, довкруг якої стояли єврейські крамнички. Хтось крам продавав, хтось хліб, гончарні чи бондарні вироби… На початку війни німці вивезли єпреів в гетто у Рожище. Там вони і полягли. А на місці цієї площі соколяни посадили згодом парк. Після війни довгий час тут стояв пам'ятник Свердлову (це ім'я носив місцевий колгосп). Пам'ятник знесли, а на його місці тепер стоїть пам'ятник Олександру Богачуку.

І Надія Пушкарчук тяжко трудилась в колгоспі. Каже зараз, якби позбирати ту площу льону, яку вона вирвала і перетріпала «своїми руками, що зараз крутять по ночах», то був би безмежний лан. Ще сьогодні любить почастувати рідню фірмовою соколянською стравою. А — пампушки з чосничком і картопля з рибою, запечена перед полум'ям, поки піч вигоряє на хліб.

 

 

Коли мова заходить про те, які вони, соколяни, то сільський голова Валентина Саковець пригадує свого діда Іова Мерченка. І він, і його дружина — «то ще були люди старої закалки, дуже віруючі, вони шанували традиції, Бога боялися, знаходили час і для праці, і для церкви».