Відмінності між версіями «Банкімчандра Чаттопадхай»

м
правопис
м (правопис)
 
== Життєпис ==
Походив із зможноїзаможної брамінської родини у селі неподолікнеподалік м. Найхаті ([[Бенгалія]]). Син Ядавчандра Чаттопадхая, урядового чиновника. У 1844-1849 роках навчався у початковій школі. З 1849 році поступив до Енциклопедичної школі м. Хуглі. Того ж року вперше одружився. Після чого у 1853 році поступив до ПрезиентськогоПрезидентського коледжу у Калькуті, якій закінчив у 1857 році зі ступеню бакалавра мистецтв. Вслід за цим блискуче вчився у місцевому університеті. Під час навчання у Калькутському університеті починає складати вірші, перші твори з прози.
 
У 1865 році було вперше опубліковано його повість. У 1869 році отримав ступінь бакалавра права. Вслід за чим поступив до державної служби, місцем його призначення був округ Джессор (південна Бенгалія). З 1872 року видавав щомісчнийщомісячний журнал «Бонгодоршон» («Дзеркало Бенгалії»), а з 1884 року — «Прочар» («Проповідник»).
 
У 1891 році подав у відставку та перебрався до Калькути. У 1894 році нагороджений Орденом Індійської імперії.
Рішуче виступав за чистоту і демократизацію рідної мови, за зближення літератури і життя, за моральну і громадянську відповідальність художника. Банкімчандра затвердив у бенгальської літературі жанр історичного роману, він створив у цьому жанрі 7 творів: «Донька військовика» (1862 рік), «Мріналіні» (1869 рік), «Чондрошекхар» (1873 рік), «Оселя радості» (1882 рік), «[[Радж Сінґх]]»(1882 рік), «Дебі Чоудхурані» (1883 рік), «Сітарам» (1886 рік). Звертаючись до історії і культури минулого, він прагнув вселити співвітчизникам почуття гордості своїм минулим, зображував сильних і самовідданих героїв, безперечним якістю його романів був аналіз соціальних коренів подій, народних рухів і водночас виявлення причин поразок.
 
У романах «Коналокундала» (1866 рік), «Отруйне дерево» (1872 рік) і «Заповіт Крішноканто» (1875) відтворив складну картину соціальної дійсності з протиріччями між традиційним устроєм й новими віяннями наступаючоїприйдешньої буржуазної епохи. Зіткнення нового зі старим автор показує на родинно-побутовому матеріалі, на становище жінки в індійському суспільстві.
 
У збірках «Народні забалки» (1874 рік) і «Комолаканто» (1885 рік), куди увійшли такі сатиричні жанри, як пародія, фейлетон, памфлет, алегорична казка, побутові замальовки та інші, автор не залишив без уваги жодної сфери соціальної дійсності.