Відкрити головне меню

Зміни

183 байти додано ,  6 років тому
м
Наукові прилади для Експлорера-1 розроблялись і створювались під керівництвом доктора [[Джеймс Ван-Аллен|Джеймса Ван-Аллена]] з [[Університет Айови|університету Айови]] ({{lang-en|University of Iowa}}):
 
* [[Лічильник Гейгера|Лічильник Гейгера-Мюллера]], розроблений доктором Джорджем Людвігом з лабораторії космічних променів університету Айови. Він мав реєструвати протони з E > 30 МеВ і електрони з E > 3 МеВ. Більшість часу польоту лічильник був перенасичений радіацією <ref name="Лічильник Гейгера">{{cite web | url=http://nssdc.gsfc.nasa.gov/nmc/experimentDisplay.do?id=1958-001A-01 | title=Cosmic-Ray Detector | accessdate=2011-05-14 | work=NSSDC Master Catalog | publisher=[[NASA]]|archiveurl=http://www.webcitation.org/6HfrsL7UZ|archivedate=2013-06-27}}</ref>;
 
* П'ять температурних датчиків (один всередині, три ззовні, один під головним обтічником);
 
* Акустичний датчик (перетворювач і твердотільний підсилювач), мав реєструвати зіткнення мікрометеоритів (космічного пилу) об корпус, тому розташовувався посередині відсіку приладів і контактував з оболонкою. Ефективна площа відсіку становила 0,075 м², середній поріг чутливості 2.5 × 10<sup>−3</sup> г×см/с<ref name="Мікрометеоритні детектори">{{cite web | url=http://nssdc.gsfc.nasa.gov/nmc/experimentDisplay.do?id=1958-001A-02 | title=Micrometeorite Detector | accessdate=2011-05-14 | work=NSSDC Master Catalog | publisher=[[NASA]]|archiveurl=http://www.webcitation.org/6HfrsxrGr|archivedate=2013-06-27}}</ref>;
 
* Детектор мікрометеоритів, що складався з 12 паралельно з'єднаних провідників, змонтованих на склопластиковому кільці в нижній частині корпусу паливного відсіку сіткою з чарунками 1×1 см. Кожен провідник складався зі скручених подвійних емальованих дротів з нікелевого сплаву діаметром 17 [[µм]] (21 µм з ізоляцією). Якби мікрометеорит розміром приблизно 10 µм вдарив датчик, то пошкодження дроту розірвало б електричний контакт і відбулася б реєстрація зіткнення.<ref name="Мікрометеоритні детектори"></ref>
Для виведення апарата на орбіту використовувалась зв'язка з 15 твердопаливних ракет Сержант&nbsp;— фактично некерованих реактивних снарядів&nbsp;— з приблизно 20 кг твердого сумішевого палива в кожній. Другий ступінь складався з 11 ракет, третій&nbsp;— з 3, четвертий&nbsp;— з однієї. Вся зв'язка перед стартом розкручувалась електоромотором, щоб стабілізуватись в польоті завдяки гіроскопічному ефекту. Супутник обертався з частотою 750 обертів за хвилину.
 
1 лютого 1958 року ракета-носій вивела супутник на орбіту з перигеєм 358 кілометрів, апогеєм 2.550 кілометрів, періодом обертання 114,8 хвилини <ref name="Параметри траєкторії">{{cite web | url=http://nssdc.gsfc.nasa.gov/nmc/spacecraftOrbit.do?id=1958-001A | title=Trajectory Details | accessdate=2011-05-17 | work=NSSDC Master Catalog | publisher=[[NASA]]|archiveurl=http://www.webcitation.org/6HfrtZLpM|archivedate=2013-06-27}}</ref>.
 
Ртутно-цинкові батареї живили передавач потужністю 60 мВт 31 добу, а передавач потужністю 10 мВт&nbsp;— 105 діб. Передача даних припинилась [[23 травня]] 1958 року, коли закінчився заряд батарей. Після цього апарат перебував на орбіті понад 12 років і зійшов з орбіти над [[Тихий океан|Тихим океаном]] [[31 березня]] [[1970]] року, здійснивши понад 58 тисяч обертів.
179 226

редагувань