Литовсько-Руська митрополія: відмінності між версіями

Стараннями Великого князя Литовського [[Гедимін]]а, після 1300 року, [[Константинопольські патріархи|Константинопольський патріарх]] [[Йоанн XIII Гликіс|Йоанн XIII Добрий]] (1316-1320) заснував{{fact}} Литовсько-Руську митрополію з центром у Новгородку. Точна дата заснування митрополії невідома, деякі джерела вказують на 1302-1305 рр., інші називають 1317 рік. Але точно відомо, що 1329 року [[Митрополити Литовсько-Руські|Литовсько-Руський митрополит]] [[митрополит Теофіл|Теофіл]] брав участь у патріяршому соборі в Царгороді. Але вже 1330 р. митрополит Київський (Московський), грек [[Феогност|Теогност]] приїздив на Волинь «за спадщиною по митрополитові Теофілові». В каталозі архієрейських катедр зазначено, що цю катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко може нею правити»{{fact}}. Після того активними діями того ж Теогноста та{{fact}} великого князя Московського Семена Гордого [[1347]] року було скасовано [[Галицька митрополія|Галицьку митрополію]].

 

 

У 1353-1354 рр., після смерті Теогноста, за митрополичий престол боролися у Києві та в Царгороді. Майже одночасно до Константинополя приїхали - ставленик Москви [[Олексій (Бяконт)|Олексій]] та ставленик Великого князя [[Ольгерд (князь)|Ольґерда]] - Роман.

Питання підлеглости українців Московському митрополитові загострилось через те, що [[Олексій (Бяконт)|Олексій]] (син чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хрещеник великого князя [[Іван Калита|Івана Калити]], близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за його дитинства) був речником політики Москви. Основи його політики були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Ольгерд добре розумів, чим загрожує [[Велике князівство Литовське|Литовсько-Руській державі]] зайняття митрополичої катедри промосковським політиком. Після різних перипетій патріярх іменував у [[1353]] році Олексія митрополитом «Київським і всея Руси», а в [[1354]] році Романа — митрополитом Литовським і Малої Русі з єпархіями — Полоцькою, Туровською і катедрою в Новгородку (тепер [[Білорусь]]). Цим рішенням відновлювалася Литовсько-Руська митрополія. Так здійснилося прагнення Великого князя Литовського мати окремого митрополита й припинити церковну пов’язаність православної Литви із митрополитом «київським і всієї Руси», що тоді проживав переважно у Москві й підтримував великодержавницькі прагнення московських володарів.

 

 

Зусиллями московських князів та митрополита, [[1364]] року патріарх [[Філотей Коккін|Філотей]] мав намір підтвердити ліквідацію Литовської митрополії, звівши її до рангу «київського єпископства», підлеглого Алексієві. Однак ця трансформація так ніколи й не була втілена в життя, хоча саму грамоту було внесено до Святого Кодексу (до патріарших архівів).

[[1371]] року патріарх Філотей відновив Галицьку митрополію. Зробив він це на прохання польського короля [[Казимир Великий|Казимира Великого]] (1333-1370), котрий нарікав, що «всеруський» митрополит не дбає про православних у його володіннях; він навіть дозволив собі зазначити, що «нині вся ця земля зруйнована і в ній немає закону». Про це писав й Філотей в одній грамоті, де також висловлює жаль, що Алексій не відвідує «велелюдних» земель Литви та «Малої Русі». Більше того, Олексій за союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав участь у захопленні князя Тверського Михайла, плів політичні інтриги в родині Нижегородського князя.

 

 

 

1370 року польський король [[Казимир III Великий|Казімір]], на прохання православних галицьких князів і бояр, вислав до Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді «прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415).

 

 

Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив здобути окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав, що «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні …».

 

 

 

 

 

 

У 1448 році Собор московських єпископів без порозуміння з Константинопольским патріархом поставив на митрополита «Київського» - єпископа Рязанського Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви.

 

 

 

До Київської митрополії увійшли: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська єпархії. Деякий час Київського митрополита визнавав своїм зверхником й Новгородський ієрарх.