Відмінності між версіями «Литовсько-Руська митрополія»

м (Вилучення 3 інтервікі, відтепер доступних на Вікіданих: d:q2083046)
Стараннями Великого князя Литовського [[Гедимін]]а, після 1300 року, [[Константинопольські патріархи|Константинопольський патріарх]] [[Йоанн XIII Гликіс|Йоанн XIII Добрий]] (1316-1320) заснував{{fact}} Литовсько-Руську митрополію з центром у Новгородку. Точна дата заснування митрополії невідома, деякі джерела вказують на 1302-1305 рр., інші називають 1317 рік. Але точно відомо, що 1329 року [[Митрополити Литовсько-Руські|Литовсько-Руський митрополит]] [[митрополит Теофіл|Теофіл]] брав участь у патріяршому соборі в Царгороді. Але вже 1330 р. митрополит Київський (Московський), грек [[Феогност|Теогност]] приїздив на Волинь «за спадщиною по митрополитові Теофілові». В каталозі архієрейських катедр зазначено, що цю катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко може нею правити»{{fact}}. Після того активними діями того ж Теогноста та{{fact}} великого князя Московського Семена Гордого [[1347]] року було скасовано [[Галицька митрополія|Галицьку митрополію]].
 
З 1351 по 1354 рік, в Києві правив [[Митрополит Теодорит]]. Деякі дослідники вважають, що його підтримував князь [[Любарт Ґедимінович]]. Теодорит був офіційно висвячений на Київського митрополита, але рукоположив його не Константинопольський, а болгарський патріарх у Тирнові. Митрополіт Теодорит жив у Києві, де його підтримувало місцеве населення{{fact}}. Крім Київщини, нового митрополита визнали Чернігівщина, та деякий час - ТверьТвер. Але [[1354]] року патріарший собор визнав неправомочним призначення Теодорита, і він мусив залишити митрополичу катедру.
 
У 1353-1354 рр., після смерті Теогноста, за митрополичий престол боролися у Києві та в Царгороді. Майже одночасно до Константинополя приїхали - ставленик Москви [[Олексій (Бяконт)|Олексій]] та ставленик Великого князя [[Ольгерд (князь)|Ольґерда]] - Роман.
Питання підлеглости українців Московському митрополитові загострилось через те, що [[Олексій (Бяконт)|Олексій]] (син чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хрещеник великого князя [[Іван Калита|Івана Калити]], близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за його дитинства) був речником політики Москви. Основи його політики були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Ольгерд добре розумів, чим загрожує [[Велике князівство Литовське|Литовсько-Руській державі]] зайняття митрополичої катедри промосковським політиком. Після різних перипетій патріярх іменував у [[1353]] році Олексія митрополитом «Київським і всея Руси», а в [[1354]] році Романа — митрополитом Литовським і Малої Русі з єпархіями — Полоцькою, Туровською і катедрою в Новгородку (тепер [[Білорусь]]). Цим рішенням відновлювалася Литовсько-Руська митрополія. Так здійснилося прагнення Великого князя Литовського мати окремого митрополита й припинити церковну пов’язаність православної Литви із митрополитом «київським і всієї Руси», що тоді проживав переважно у Москві й підтримував великодержавницькі прагнення московських володарів.
 
[[1356]] року до Литовсько-руської митрополії офіційно було приєднано Галичину. Однак, як сказано у рішенні царгородського синоду від [[1361]] р., Роман «прагнув чогось більшого» - претендував на звання митрополита Київського. Як і Теодорит, він жив у Києві, відправляв там службу Божу на власному престолі, і навіть зумів підпорядкувати собі Брянське єпископство. Проте, [[1362]] року, після смерті Романа, Константинопольський патріарх не призначівпризначив нікого на його місце, і Олексій залишився єдиним митрополитом.
 
Зусиллями московських князів та митрополита, [[1364]] року патріарх [[Філотей Коккін|Філотей]] мав намір підтвердити ліквідацію Литовської митрополії, звівши її до рангу «київського єпископства», підлеглого Алексієві. Однак ця трансформація так ніколи й не була втілена в життя, хоча саму грамоту було внесено до Святого Кодексу (до патріарших архівів).
[[1371]] року патріарх Філотей відновив Галицьку митрополію. Зробив він це на прохання польського короля [[Казимир Великий|Казимира Великого]] (1333-1370), котрий нарікав, що «всеруський» митрополит не дбає про православних у його володіннях; він навіть дозволив собі зазначити, що «нині вся ця земля зруйнована і в ній немає закону». Про це писав й Філотей в одній грамоті, де також висловлює жаль, що Алексій не відвідує «велелюдних» земель Литви та «Малої Русі». Більше того, Олексій за союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав участь у захопленні князя Тверського Михайла, плів політичні інтриги в родині Нижегородського князя.
 
Того ж 1371 року Ольґерд, добивався у Царгороді призначення «іншого» митрополита «Києва, Смоленська, Твері, Малої Русі, НовосіляНовосілля і Нижнього Новгороду». Патріярхові надсилали скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке доручив архімандритові [[Кипріан|Кипріянові Цамблакові]], що в 1373 р. приїхав до Литви. Через кілька років Царгород погодився на вимоги Ольґерда, і 1375 року митрополитом Києва, Литви й Малої Русі було призначено Кипріяна.
 
Патріарх його призначив з тією умовою, що після смерті Алексія він буде митрополитом Києва і всієї Русі. Алексій помер у 1378 році. Проте московські князі намагались поставити своїх митрополитів – [[Пимен]]а та [[Святитель Діонісій|Діонісія]], але вони не були не були висвячені патріархом. 1386 року Кипріян підпорядкував собі цілу митрополію. А 1401 року, його стараннями було зліквідованопідпорядковано та підпорядкованозліквідовано Галицьку митрополію.
 
1370 року польський король [[Казимир III Великий|Казімір]], на прохання православних галицьких князів і бояр, вислав до Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді «прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415).
 
1406 року, після смерти Кипріяна, [[Вітовт]] просив Константинопольського патріярха висвятити окремого митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека [[Фотій (митрополит Київський)|Фотія]], як єдиного митрополита. Погодившись на це, Вітовт зажадав від Фотія, щоб він жив у Києві. Але, пробувши недовго до Києва, Фотій переїхав до Москви, забравши йз собою багато цінних речей.
 
Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив здобути окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав, що «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні …».
 
Соборами єпископів православної церкви 1415 р. в [[НовогрудокНовгородок|НовогрудкуНовгородку]] (березень, серпень, листопад) було вирішено поставити митрополитом «Церкви Київської і всієї Русі» [[Григорій (Цамблак)|Григорія Цамблака]]. Це поставлення зустріло шалений опір Московського митрополита Фотія та московських князів. Спочатку, з своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастирямонастиря, Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, до патріярха приїхали посли з дарами від Фотія і «відмовили» патріарха та скомпрометували Григорія. Тоді, на другому соборі, Вітовт з єпископами знову звернувся до патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного самим патріярхом. Відповіді не одержано.
 
Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав у Новгородку собор єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький, Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та Холмський — з Галичини; священики та багато князів, бояр та української хляштишляхти. Собор висвятив на митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор мотивовувавмотивував його обрання прикладами [[Клим Смолятич|Клима Смолятича]] 1147 р., а також подібними прецеденсамипрецедентами в Болгарії і Сербії. Таким чином [[Руська православна церква]] виявилась фактично розділеною між Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським та [[Московське князівство|Московським князівством]]. Обрання Цамблака викликало спротив Фотія та, відповідно, обурення патріярха.
 
Попри це, Литовський митрополит провадив активну діяльність. У 1418 році він був присутнім на [[Констанцький собор|соборі у Констанці]], де, серед іншого, було подолано результати [[Західна схизма|великого розколу]] католицької церкви та вирішувалась справа [[Ян Гус|Яна Гуса]]. Посольство з Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на переведенняукладення унії СхідньоїСхідної та ЗахідньоїЗахідної Церков, чого, мовляв, бажають багато православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію можна тільки через скликання собору з участю видатних богословів і знавців з обох сторін. Такий спосіб переведенняукладення унії не відповідав бажанням папи, і на цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені репрезентацією Цамблака.
 
Після смерті митрополита Григорія 1419 року (за іншими даннимиданими він виїхав з України), 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який визнав його, і до смерти (1431 р.) Фотій був єдиним митрополитом.
 
1432 року Митрополитом Київським (на Литовсько-Руських землях) було обрано смоленського єпископа [[Герасим|Герасима]]. Майже одночасно собор московських єпископів обрав на митрополита рязанського єпископа [[Іона (Одноушев)|Іону]]. Але прибувши до Константинополя Іона затвердження від патріарха не отримав. Константинопольський патріарх висвятив на Київську кафедру митрополита [[Ісидор|Ісидора]]. Проте, деякий час (1432-1435 рр.), литовсько-українськими єпархіями управляв митрополит Герасим. Після його смерті владу над митрополією перебрав Ісидор.
 
У 1448 році Собор московських єпископів без порозуміння з Константинопольским патріархом поставив на митрополита «Київського» - єпископа Рязанського Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви.
 
Після [[Флорентійська унія|Флорентійської унії]], ще до падіння Константинополя 1453 року, Московська церква, що перебувала в юрисдикції ЦареградськоїЦаргородської патріархії в складі Київської митрополії, відокремилася. Митрополит Іона, який помер у 1461 році, був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Наступник його на кафедрі іменується вже Московський і всія Русі. [[Московська митрополія]] перебувала в стані невизнаної — до перетворення її в Московську патріархію в 1589 році, тобто 141 рік.
 
Після фактичного відокремлення Московської митрополії, 1458 року на [[Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси|митрополита Київського, Галицького та всієї Руси]] було висвячено [[Григорій II Болгаринович|Григорія ІІ]]. Таким чином, Константинопольський патріарх надав [[Українська Православна Церква (1458-1596)|Київській митрополії]] новий канонічний статус. Литовська митрополія припинила своє існування, увійшовши до складу Київської. Хоча, досить довгий час столицею митрополитів був Новгородок, а згодом – Вільно.
 
До Київської митрополії увійшли: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська єпархії. Деякий час Київського митрополита визнавав своїм зверхником й Новгородський ієрарх.
Анонімний користувач