Відмінності між версіями «Переносний зенітно-ракетний комплекс»

нема опису редагування
м
 
Першим ПЗРК, який застосовував керовану ракету став американський [[FIM-43 Redeye|FIM-43 «Ред Ай»]], прийнятий на озброєння [[армія США|армії США]] у [[1965]] році. Цей комплекс став родоначальником цілого класу ПЗРК, які мають систему наведення за допомогою [[головка самонаведення|інфрачервоної головки самонаведення]] (ІЧ ГСН), яка відстежує ціль по тепловому контрасту двигуна.
 
При використанні таких ПЗРК оператор за допомогою оптичного прицілу пускової установки виявляє, а потім супроводжує повітряну ціль доти, поки вона не буде захоплена головкою самонаведення (ГСН) зенітної керованої ракети (ЗКР). Як тільки інфрачервоне випромінювання цілі починає сприйматися приймачем головки самонаведення ЗКР, спрацьовують візуальний і звуковий індикатори, які повідомляють про фіксацію та захоплення цілі ІЧ ГСН.
 
Оператор, продовжуючи стежити за ціллю, визначає момент її входу в зону ураження й здійснює пуск ракети. Політ ракети, переслідування і ураження цілі відбувається в автоматичному режимі без участі оператора. На теперішній час більшість ПЗРК використовують саме таку систему наведення (сімейство радянських ПЗРК «Стрела» та «Игла», американський FIM-92 «Stinger», французький SATCP «Mistral».
 
Разом з ними існують і ПЗРК які мають напівавтоматичну систему наведення. Завдання оператора такого комплексу полягає у супроводженні повітряної цілі за допомогою оптичного прицілу, у той час як супровід ракети, вимір її відхилення від лінії візування, а також вироблення команд на борт ракети здійснюється автоматично. При цьому оператор протягом деякого, нехай нетривалого часу повинен сконцентрувати всю свою увагу тільки на одній цілі. Такими є британські ПЗРК «Javelin» та «Starstrike», шведський RBS-70.
 
== Див. також ==