Відмінності між версіями «Переносний зенітно-ракетний комплекс»

нема опису редагування
 
В основу побудови ПЗРК може бути покладена пасивна система самонаведення ([[FIM-92 Stinger|«Стінгер»]], «[[Стріла-2]], [[Стріла-3|-3»]], [[Ігла (переносний зенітно-ракетний комплекс)|«Ігла»]]), радіо-командна система («Блоупайп»), система наведення по лазерному променю ([[RBS-70]]).
 
== Історія ==
Перші спроби розробити переносні протиавіаційні ракетні установки були здійснені німцями ще наприкінці Другої світової війни. По суті першим дослідним переносним зенітно-ракетним комплексом стала німецька [[пускова установка]] «Fliegerfaust». Установка становила зблоковані разом дев'ять 20-мм стволів довжиною 1,25 метра, у яких було розміщено осколково-запалювальні ракети.
 
Стрільба здійснювалася з плеча. При натисканні на спусковий механізм запускалися спочатку 5 ракет, а через 0,1 секунди — ще 4. Ракети йшли до цілі двома ешелонами, не збиваючи одне одного з курсу струменями вихлопних газів. Діаметр розсіювання ракет складав близько 40 метрів. «Fliegerfaust» планувалося випускати з березня 1945 року, але налагодити його виробництво в умовах воєнної катастрофи вже не було можливим.
 
Першим ПЗРК, який застосовував керовану ракету став американський FIM43A «Redеye», прийнятий на озброєння армії США у 1965 році. Цей комплекс став родоначальником цілого класу ПЗРК, які мають систему наведення за допомогою інфрачервоної головки самонаведення (ІЧ ГСН), яка відстежує ціль по тепловому контрасту двигуна.
 
== Див. також ==
145 181

редагування