Отамановський Валентин Дмитрович: відмінності між версіями

В 1920 році повертається на Україну та переїздить до [[Вінниця|Вінниці]]. Зміна місця проживання була викликана необхідністю роботи в архіві, де збереглись першоджерела з історії [[Магдебурзьке право|магдебурзького права]] України, зокрема Поділля і Вінниці. До міста він забирає хворого паралізованого батька та сестру. Влаштовується завідуючим українським відділом Вінницької філії Всенародної бібліотеки [[Національна академія наук України|ВУАН]], а в березні 1922&nbsp;р. очолює її, одночасно працює над монографією про середньовічну міщанську громаду Вінниці.<ref> ЗВІТ про роботу III-го соц.-екон. відділу // Вісті ВУАН.&nbsp;— 1929.&nbsp;— №&nbsp;5/6.&nbsp;— С 7-10. Із змісту: (Обговорення дис В. &nbsp;Д. &nbsp;Отамановського «Вінницька міщанська громада магдебурзького права»). &nbsp;— С. 9.</ref> Дослідження робить на основі рукописних та друкованих першоджерел XIV—XVIII XIV–XVIII&nbsp;ст. німецькою, польською, давньоруською мовами та латиною, виявляючи талант не лише історика, а й глибокі знання лінгвіста, адже загалом Отамановський володів сімома європейськими мовами.

У квітні 1924 року відкриває науково-методичний краєзнавчий центр -&nbsp;— [[Кабінет виучування Поділля]], який поклав початок систематичному комплексному досліженню краю та поширенню знань з його історії, культури, природи, народного господарства. До роботи у Кабінеті було залучено близько 30 вчених, об'єднаних у колегію наукових консультантів &nbsp;— керівний науковий орган Кабінету.<ref>КАРОЄВА Л. &nbsp;Р. &nbsp;Краєзнавча діяльність Кабінету вивчення Поділля в 1920-ті роки // IV респ. наук. конф. з іст. краєзнавства: Тези доп. і повідомл. &nbsp;— К., 1989. &nbsp;— С. 42-43.</ref> Кабінет виучування Поділля згуртував місцевих науковців, аматорів-краєзнавців для дослідницької роботи по вивченню рідного краю, створив бібліотечно-бібліографічну базу для дослідників, проводив просвітницьку роботу. Від першого дня існування Кабінету В. &nbsp;Д. &nbsp;Отамановський брав найактивнішу участь у його роботі як консультант з історії права, а з 1925 року очолював всю науково-координаційну діяльність Кабінету.