Історія Алжиру: відмінності між версіями

[[Фінікія|Фінікійські]] купці досягли узбережжя Алжиру близько 900 р. до н. е. Близько 800 р. до н. е. переселенці з фінікійського міста [[Тір (місто)|Тір]] осіли на території сучасного [[Туніс]]у і з часом утворили незалежну державу [[Карфаген]]. Розташовані на захід від міста Аннаба Скікда й [[Алжир (місто)|Алжир]], відомий карфагенянам під назвою Ікосім (Оул або, можливо, Торн), були торговими факторіями Карфагену, що знаходилися на шляху до [[Іспанія|ЕспаніїІспанії]].

В період арабських завоювань в ЕспаніїІспанії і [[Сицилія|Сицилії]] основним центром арабської могутності був [[Туніс]], пізніше сама Іспанія і [[Марокко]]. Хоча в період арабського правління на території Алжиру (700–1500 рр.) виникали незначні державні утворення, вони, як правило, підпорядковувались правителям Тунісу, якщо знаходилися у східній частині країни, або ж правителям Марокко, якщо знаходилися на заході.

Засновниками воєнної колонії Алжир, пізніше відомої в Європі під назвою Алжирського регентства, були брати Барбаросса. Старший з них, Орудж, у 1516 р. встановив контроль над Алжиром, а після цього поширив свою владу на [[Тлемсен]]. Його молодший брат і наступник Хайраддін розширив кордони володінь, приєднавши Аннабу, Константину, Біскру та оазиси Уаргла і Туггурт. У [[1553]] р., після тривалих сутичок між арабами, еспанцямиіспанцями і турками, був приєднаний Тлемсен.

Протягом більше ніж 100 років країною управляли [[губернатор]]и ([[паша|паші]]), які призначалися зі [[Стамбул]]а. Після 1671 р. Алжир як турецьке володіння почав користуватися значною автономією на чолі з правителем, який довічно обирався вищими чиновниками і офіцерами цивільної, військової і морської служб Алжиру. Однак, корпус [[Яничари|яничар]], що був найважливішою частиною Османської армії в Алжирі, набирався з жителів [[Анатолія|Анатолії]], і якщо в XVII ст. чисельність яничар становила близько 20 тис. осіб, то до 1830 р. їх залишилося приблизно 5 тис. Правитель Алжиру визнавав себе васалом [[султан]]а Османської імперії, і у випадку військових дій Алжирськийалжирський флот був зобов'язаний допомагати турецькому. Упродовж XVI ст. алжирський флот являв собою грізну силу, і коли у 1543 р. [[Франциск I (король Франції)|Франциск I]] вступив у союзницькі відносини з Османською імперією, французький порт [[Тулон]] був наданий алжирським морякам як зимова стоянка. [[Турецька мова]] використовувалася в системі управління країни, лише турки могли обіймати відповідальні адміністративні посади.

В цей час укладалися договори з іноземними державами і створювалися посольства і консульства. Чеканилася власна Алжирськаалжирська монета, при правителі функціонувала рада, що складалася з міністра у справах зовнішньої політики і флоту (Увакіль аль-харіфк), військового міністра (ага) і міністра, який відповідав за державну скарбницю і внутрішні справи (хазнаджі).

Висадка французьких військ в Алжирі у 1830 р. ознаменувала поновлення французької експансії у Північній Африці, перерваної у кінці періоду правління [[Наполеон]]а. Агресія розгорталася на тлі загострення давніх конфліктів через затримки Францією платежів за придбане на початку XIX ст. Алжирськеалжирське зерно. Ситуація посилювалася тим, що під час публічної авдієнціїаудієнції 29 квітня 1827 р. розлючений дей злегка вдарив опахалом французького консула Деваля, який зухвало поводився. Цей інцидент став приводом для подальшої ескалації конфлікту між країнами. Французький уряд Карла X побоювався втрати торгових факторій в Ла-Калі, Аннабі і Колло та мав намір зміцнити свої позиції з допомогою військової сили. Ліквідація влади дея була представлена зовнішньому світу як бажання покласти край піратству Алжирськихалжирських моряків, що не могло не викликати позитивної реакції з боку европейськихєвропейських держав. 14 червня 1830 р. французькі війська під командуванням генерала де Бурмона висадилися у містечку Сіді-Фарруш за 21 км на захід від Алжиру і швидко розгромили армію дея. 5 липня дей проголосив капітуляцію.

Алжирський національний рух зародився у період після закінчення Першої світової війни. Перша політична партія в Алжирі була створена у 1923 р. Мессалі Хаджем. Національно-революційний рух мав на меті боротьбу за поліпшення умов праці робочих в усій Північній Африці. Після цього він почав називатися Партією Алжирськогоалжирського народу, а дещо пізніше був перейменований у Рух за торжество демократичних свобод.

Фархат Аббас, фармацевт із Сетифу, спершу виступав за повну асиміляцію мусульман і поширення на них прав у галузі освіти і політичних прав в цілому, якими до тих пір користувалися в країні лише европейцієвропейці. Цьому політичному діячу належить ініціатива створення партії, відомої під назвою Демократичний союз Алжирського маніфесту. У 1956 р. Фархат Аббас вступив у лави Фронту національного звільнення (ФНЗ), а пізніше став першим прем'єр-міністром тимчасового уряду Алжирської Республіки (ТУАР). Третім політичним об'єднанням, яке ставило за мету національне звільнення, була створена приблизно у 1935 р. Асоціація Алжирськихалжирських улемів-реформаторів, на чолі якої стояв шейх Абд аль-Хамід Бен Бадіс. Об'єднання виступало за очищення ісламу і звільнення його від адміністративної залежності від французьких владних інститутів, ратувало за створення шкіл з викладанням лише арабською мовою.

Під час Другої світової війни у результаті закликів союзницьких військ до самовизначення, розгрому Франції, підйому арабського націоналізму в цілому, до присутності на території країни англійських та американських військ національні почуття загострилися. У травні 1945 р. всі ці чинники, а також голод і жебрацтво воєнного часу, спровокували стихійні народні виступи у Сетифі, під час яких були вбиті 88 французів. У відповідь почалися репресії з боку влади, внаслідок яких французькими солдатами і европейськимиєвропейськими поселенцями були вбиті 8 тис. алжирських мусульман.

У 1959 р. Париж зробив нові кроки у своїй Алжирськійалжирській політиці: лідерам національного руху було запропоновано визначитися з питання про можливий статус країни. Йшлося або про інтеграцію з Францією, або про автономію, або про відділення; в останньому випадку передбачалися збереження французького контролю над пустелею Сахара і розподіл інших частин Алжиру за етнічним принципом. Тим часом ФНЗ за підтримки урядів Марокко і Тунісу утворив в еміграції тимчасовий уряд Алжирської Республіки (ТУАР). Новий уряд підтримав принцип самовизначення і заявив про готовність обговорити умови припинення вогню за умови, що будуть вироблені відповідні гарантії для справді вільного народного волевиявлення.

У 1954–1961 рр. Алжир був відрізаний як від Марокко, так і від Тунісу подвійною дротяною загорожею уздовж кожного кордону із забороненою зоною між рядами, що ретельно контролювалася французькими вартовими. Лінія середземноморського узбережжя патрулювалася французькими військовими кораблями, а територія Сахари — з повітря. Близько 150 тис. мусульман служили у допоміжних частинах французької армії і в загонах сільської самооборони. На початку 1960 р. під час бойових дій було вбито принаймні 100 тис. бійців Алжирськогоалжирського опору і близько 10 тис. французьких військовослужбовців. У таборах біженців на території Марокко і Тунісу знаходилось 150 тис. Алжирцівалжирців, приблизно 1,1 млн людей залишилися без житла.

Лише з середини 1961 р. почали з'являтися надії на мирне вирішення Алжирськогоалжирського питання. Ряд взаємних поступок під час переговорів, що відбулися 18 березня 1962 р. у французькому місті Евіан-ле-Бене між ФНЗ і Францією, привів до припинення воєнних дій. Евіанські угоди передбачали створення тимчасового виконавчого органу, що складався з Алжирцівалжирців, французів і верховного комісара Франції, а також проведення референдуму з питання про самовизначення Алжиру, вибори уряду країни і виведення протягом трьох років французьких військ, збереження французького громадянства для уродженців Франції, які протягом трьох років мали подвійне громадянство і пропорційне представництво в усіх Алжирськихалжирських законодавчих органах; участь Алжиру в зоні франка; преференції у торгівлі з Францією за умови, що вони не обмежуватимуть незалежність Алжиру, і спільне, під суверенітетом Алжиру, використання пустелі Сахара; право Франції на оренду військових баз терміном на 15 років і проведення ядерних випробовувань у Сахарі терміном на 5 років.

Влада від французької адміністрації перейшла до тимчасового виконавчого органу на чолі з Абд ар-Рахманом Фаресом. На час здобуття незалежності прем'єр-міністром ТУАР був призначений Юсеф бен Хедда. Жодний з цих урядів не володів достатньою владою для контролю над ситуацією в країні. Владні повноваження бен Хедди заперечувалися радикальнішим крилом ФНЗ на чолі з Ахмедом Бен Беллою, на стороні якого виступив полковник Хуарі Бумедьєн. Між тим, протягом 1962 р. 850 тис. европейськихєвропейських поселенців залишили Алжир. Після від'їзду европейськихєвропейських поселенців значні земельні масиви залишилися безгосподарними, і на початку 1963 р. близько 2 млн га перейшли селянам, які почали створювати комітети з управління землею.

У 1980–1981 рр. Алжир сприяв проведенню переговорів про звільнення 52 американських заручників, захоплених Іраном у листопаді 1979 р. У 1986 р. відбулося позитивне зрушення у відносинах з Лівією, а у 1988 р. закінчилася тривала суперечка з Марокко з питання про Західну Сахару. До тих пір Алжир надавав підтримку партизанам, які виступали проти приєднання до Марокко цієї колишньої еспанськоїіспанської колонії. Покращення відносин між сусідніми державами створило умови для проголошення Союзу Арабського Магрибу, організації, спрямованої на зміцнення політичних і економічних зв'язків північноафриканських держав (Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко і Тунісу).

У 1988 р. під впливом широкомасштабних рухів протесту правляча партія ФНЗ передала частину влади народним зборам і прем'єр-міністру. Рух по шляху демократизації суспільства ознаменувався ухваленням у 1989 р. нової Конституції, відповідно до якої населення одержувало право створювати політичні партії, що насправді означало ліквідацію монополії ФНЗ. Значну підтримку населення невдовзі отримав Ісламський фронт порятунку (ІФП), що стояв на платформі фундаменталізму. На місцевих виборах у червні 1990 р. він отримав 54% голосів виборців, що дозволило йому встановити контроль у 32 з 48 провінційних народних зібрань. Коли ІФП переміг у першому турі виборів до законодавчих органів Алжиру у грудні 1991 р., армія втрутилася у розвиток подій, змусила Бенджедіда піти у відставку та анулювала підсумки виборів. Призначений на січень 1992 р. другий тур виборів був скасований, влада в країні перейшла до Державної ради. Ісламський фронт порятунку був заборонений, а підконтрольні йому місцеві народні зібрання розпущені. Протягом 1993 р. рух ісламських фундаменталістів продовжував збройну боротьбу проти уряду, поєднуючи напади на військові і поліцейські об'єкти з терористичною кампанією проти світської інтелігенції, журналістів та іноземців. Армія відповідала терором, знищуючи бойовиків-фундаменталістів. У пошуку політичного вирішення кризи державна рада протягом року вела діалог з різноманітними політичними партіями і громадськими організаціями. Нарешті, вона прийняла рішення про передачу влади в країні відставному генералу і екс-міністру оборони Ламіну Зеруалю, який у січні 1994 р. став главою Алжирськоїалжирської держави.

У 1995 р. уряд вийшов з пропозицією провести у листопаді президентські вибори. Незважаючи на погрози забороненого Фронту ісламського порятунку знищити кожного, хто візьме участь у голосуванні, на виборчі дільниці прийшло близько 75% виборців. Самі вибори, на яких Зеруаль отримав підтримку 61% Алжирцівалжирців, які взяли участь у голосуванні, розцінювалися як демонстрація підтримки населенням діючого уряду.