Майстри школи Чже не були офіційними художниками, не знаходилися на жалуванні держави. Тим не менш, вони отримували невелику підтримку від імператорського двору. Тематичний репертуар цих художників був продовженням південносунської традиції — картини в жанрі «квіти і птахи», пейзажі, а також твори на міфологічні та історичні теми.
Школа Чже була складалася з художників-професіоналів, які заробляли живописом собі на життя. Однак стилі професійних художників піддавалися постійній критиці. Недоліками її представники вважалося: надмірно експресивна і недостатньо вишукана робота пензля та те, що представники школи були вихідцями з суспільних низів, на відміну від освічених чи заможних родин художників-учених. Особливо різкій критиці піддавалися [[Чжан Лу]], [[Ван Чжао]] і [[Цзян Сун]]а, картини яких вчені звинувачували в «дикості» і «єресі». Під натиском такої критики художники-професіонали поступово втратили свій ринок, і залишилися без надій заробляти мистецтвом на життя. Деякі з них були змушені відмовитися від академічної традиції і зайнятися імітацією «живопису вчених», або впритул наблизилися до їх стилю. Інші в пошуках свіжих ідей звернулися до масового мистецтва, що сприяло широкому поширенню популярних новорічних картинок і ксилографії наприкінці династії Мін. Тим не менш стилі школи Чже продовжували ще довго впливпти на живопис Китаю, Японії та Кореї.
Вираз «школа Чже» (Чжепай) вживають і в більш широкому сенсі для позначення всіх придворних стилів живопису епохи Мін, протиставляючи їх «живопису вчених», головним осередком якої була «[[Школа У]]».
