Третя французька республіка: відмінності між версіями

[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
м суміш розкладок за допомогою AWB
IvanBot (обговорення | внесок)
м суміш розкладок, replaced: ХІХ → XIX (4)
Рядок 109:
Політична боротьба у Франції після франко-прусської війни. Франція вийшла з франко-прусської та громадянської війн дуже ослабленою. Тільки війна з Німеччиною обійшлася державі більше, ніж в 15 млрд. франків, ще 5 млрд. франків вона мала сплатити у вигляді контрибуції. Франція втратила провінцію Ельзас і частину Лотарингії, значна частина території країни була окупована німецькими військами. Суспільство було деморалізоване національним приниження, пережитим у війні з Німеччиною та внаслідок громадянської війни.
 
Колоніальна політика Франції у 80-ті рр. ХІХXIX ст. В першій половині 1880-х рр. урядами [[Жуль Феррі|Ж. Феррі]] (1880—1881, 1883—1885 рр.) відновлено колоніальну експансію Франції, призупинену через франко-прусську війну. Шукаючи компенсації за втрачене панування в Європі, Франція різко посилила колоніальну експансію в Африці й Індокитаї. До початку ХХ ст. вона зуміла відновити свою колоніальну імперію. Майже 85% всіх французьких колоній було здобуто впродовж 1880—1914 рр.
 
Спочатку політика колоніальної експансії зазнавала опору з боку монархістів, радикалів, соціалістів-гедистів, навіть частини поміркованих республіканців (Фрейсіне, Рібо). Серед аргументів називали такі: колоніальна експансія могла зіпсувати відносини з Англією; вона розпорошувала сили, незважаючи на німецьку загрозу (лідер радикалів Ж.Клемансо був переконаний, що війна з Німеччиною неминуча, тож війська потрібно тримати в Європі на її кордонах); слабкий приріст населення і відсутність масового виїзду французів не давали можливості закріпити ці колонії за Францією. Однак до початку ХХ ст. ці заперечення було знято. Колоніальну експансію Франції підштовхував Бісмарк, щоб відволікти французів від ідеї реваншу над Німеччиною. За його підтримки в 1881 р. було встановлено протекторат Франції над Тунісом.
Рядок 172:
Найбільшим досягненням прогресистів у сфері зовнішньої політики було встановлення тісних відносин з Росією, що призвело до підписання в 1891 р. французько-російської політичної угоди про взаємні консультації, а в наступному 1892 р. — військової конвенції, після ратифікації яких сформовано французько-російський військово-політичний союз із взаємними зобов'язаннями у випадку війни. Для Франції це означало прорив міжнародної ізоляції, зміцнення позицій в Європі і в колоніальній боротьбі. Союз з Росією надав Франції можливість більш відкрито і рішуче продовжувати відновлення своїх збройних сил. В 1892 р. було прийнято новий військовий закон, за яким усі французи, придатні до військової служби, мали нести дійсну службу в армії упродовж 3 років, у резерві діючої армії — 10 років, в територіальній армії — 6 років і в резерві територіальної армії — 6 років. Оцінки союзу з Росією у Франції були однозначними. Він розглядався як одна з найважливіших гарантій проти нападу Німеччини, одночасно — означав підготовку Франції до реваншу над Німеччиною.
 
Міжнародні позиції Франції помітно посилилися завдяки діяльності міністра закордонних справ Теофіля Делькассе (1898—1905 рр.). З кінця ХІХXIX ст. виявилося прагнення Франції поліпшити відносини зі своїми сусідами на півдні — Італією й Іспанією. Грунт до покращення взаємовідносин з Італією було закладено в 1896 р. її офіційним визнанням французького протекторату над Тунісом. У 1898 р. підписано торгівельну угоду між двома країнами, що поклала край семирічній митній війні. 1 січня 1901 р. підписано першу секретну угоду між Францією й Італією про розподіл сфер впливу на північному узбережжі Африки, за якою Італія визнала за Францією свободу дій в Марокко, замість чого отримала дозвіл на свободу дій в Тріполітанії.
 
Єдність ліберально-консервативних сил у парламенті було порушено наприкінці 90-х рр. під час політичної кризи, пов'язаною зі «справою Дрейфуса», що стала найнебезпечнішою за всю історію Третьої республіки.
Рядок 206:
Наслідком «справи Дрейфуса» стала значна поляризація політичних сил, що знищила плоди багаторічних зусиль політиків консервативного й ліберального напрямів у створенні стабільного «центру». Традиційне протистояння «правих» і «лівих» знову набуло чітких контурів. Однак у порівнянні з 1870-1880-ми роками, коли ця формула відображала боротьбу між республіканцями й монархістами, характер протистояння суттєво змінився. Республіка тепер сприймалася як факт, що відбувся і не викликав сумнівів. Тож боротьба щодо форми правління поступилася боротьбі щодо механізму функціонування існуючої влади й механізмів її реформування. Наприкінці 1890-х рр. політичні сили розділилися на два протилежні табори тому, що розійшлися в поглядах на політичні цілі й цінності республіки. Бути «лівим» тепер означало не лише зберігати вірність республіканським установам, демократичним і світським принципам, але й боротися проти націоналізму й воєнщини, проти порушення громадянських свобод і прав людини. Навпаки, правих стали вирізняти головним чином націоналізм, преклоніння перед армією і військовою силою, прагнення до авторитарного правління.
 
Результатом політичної кризи у Франції кінця ХІХXIX ст. став загальний зсув уліво в політичному житті країни, що продемонстрували результати загальних парламентських виборів 1902 р.
3 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Франції. Наступного дня президент Р.Пуанкаре звернувся до французів із закликом до «священного єднання» на захист Вітчизни. Його було підтримано усіма суспільно-політичними силами, включаючи соціалістів і синдикалістів, які напередодні проводили активну антивоєнну кампанію. 4 серпня 1914 р. парламент без обговорення прийняв серію законів, що забезпечували національну оборону, в тому числі Закон про облоговий стан, після чого перервав свою роботу на невизначений час.
Кабінет міністрів, який з червня 1914 р. очолював Р.Вівіані, 26 серпня було реорганізовано. До нього вперше після «казусу Мільєрана» 1898 р. увійшли соціалісти – Ж. Гед і М.Самба. В жовтні 1915 р. його змінив кабінет А.Бріана (до березня 1917 р.), який представляв ще ширший спектр політичних сил. Крім радикалів, лівих республіканців і соціалістів (Гед, Самба, Тома) до нього увійшли правий республіканець Ж.Мелін і монархіст Д.Кошен. Так вперше в історії Третьої республіки було створено загальнонаціональний блок основних партій, відомий під назвою «священного єднання». Його метою було проголошено перемогу, а безпосереднім завданням – «усе для війни». Більшість політичних організацій призупинила свою діяльність або обмежила її локальними завданнями. Уряду вдалося налагодити співробітництво з керівництвом Загальної конфедерації праці, з 1909 р. очолювану Леоном Жуо, який з початком війни повернув профспілковий рух в бік реформізму. Завдяки цьому страйків у Франції в другій половині 1914 – 1916 рр. майже не було.
Рядок 252:
3.Заваэс А. История Третьей республики (1870-1926). – М.-Л., 1930.
 
4.История ХIXXIX века / Под ред. Лависса и Рамбо. – Т.7. – М., 1939.
 
5.История Европы. – Т.5. – М., 2000.