|
Слово «експедиція» запозичене з французької мови (франц. expedition від лат. expeditio), що означає «воєнний похід, установлення; приведення в порядок», пов'язане з дієсловом exspedio — «розплутую, розв'язую, звільняю; приводжу в бойовий порядок, підготовляю» .
Експедиції можуть бути тривалими (розрахованими на кілька місяців, один чи кілька сезонів) і короткотерміновими (розрахованими на кілька тижнів чи днів). Вони можуть працювати кількома самостійними загонами, користуватися спільними чи окремими програмами, питальниками, анкетами. За порівняно невеликий проміжок часу в експедиції можна зібрати достатні відомості про житло, одяг, начиння, їжу та ін. Широко використовуються короткотермінові експедиції і для проведення етнографічної розвідки, для уточнення даних попередніх експедицій, відомостей окремих авторів чи архівних даних, для уточнення меж розповсюдження тих чи інших явищ.
Часто користуються організацією маршрутних і кущових експедицій. Перші проводяться так, що експедиційний загін пересувається за певним, заздалегідь визначеним маршрутом. Члени загону перебувають у населеному пункті кілька днів, потім рухаються до наступного і т. д. При кущових експедиціях вибирається основний населений пункт як базовий. У ньому проводиться найбільш повний, часто комплексний, збір матеріалів. Із своєї бази етнографи роблять короткотермінові виїзди в довколишні села. Там вони уточнюють і перевіряють зібрані на базі матеріали. При сезонних дослідженнях можуть поєднуватись обидва способи, влаштовуватись маршрутно-кущові експедиції. За таких умов члени експедиції рухаються не від села до села, а від однієї бази — до іншої.
Залежно від мети і завдань експедиції використовуються різні прийоми обстеження, серед яких 2 основних: вибірковий та суцільний. Суть вибіркового обстеження полягає у дослідженні побутування якого-небудь одного етнографічного явища, фольклорного жанру чи декількох, об'єднаних спільністю тематики або часом виникнення (наприклад дослідження весільної обрядовості). Інші об'єкти детально не вивчаються. Під час суцільного обстеження учасники експедиції вивчають і детально фіксують всі об'єкти, всі фольклорні жанри (наприклад, всі житла даного поселення, всі сім'ї, балади, історичні пісні й т.п.).
== Велика академічна експедиція ==
ІІ. У кінці XVIIІ ст. Академія наук організувала Велику академічну експедицію, завданням якої було обстеження і українських губерній. Очолив експедицію Йоган Антон Гюльденштедт (1745–1781) — академік, відомий вчений, який здійснив ряд подібних поїздок. Цю експедицію (1774 р.) вважають першою спеціальною науковою експедицією в Україну. Її наслідки вражаючі: було зроблено опис господарської діяльності українців (обробітку ґрунту, збору врожаю, сінокосу, садівництва, землеробських знарядь, скотарства, рибальства, бджільництва), деяких особливостей матеріальної культури (приготування їжі, прядіння, ткацтва, поселення, житла), духовної культури, зокрема народних знань.
=== Учасники ===
До складу експедиції, крім її керівника, входили 3 студенти, художник і робітник (виготовляв опудала). Розмістившись стаціонарно в м. Кременчуці, вони протягом зими і частини літа 1774 р. здійснили ряд поїздок в сусідні райони та обстежили Слобожанщину. Для перевезення зібраного експедицією майна потрібно було 6 коней, що свідчить про величезний успіх експедиції, зокрема результативну пошуково-збирацьку роботу. Перша наукова експедиція в Україну Й. Гюльденштедта та етнографічна програма Ф.Туманського сприяли піднесенню народознавчої експедиційної роботи в нашій країні.
Розвиток наукової географічної й історико-етнографічної думки активізувався в Чернігові (в той час був під владою Росії) у зв'язку з складенням відомого генерального опису Лівобережної України (1765–1769 рр.) і особливо — із задумками прогресивних учених Академії наук скласти загальний топографічний опис Російської держави. Саме з такою метою була розроблена жителем Чернігівщини Федором Туманським «Программа для описания Малороссии» (1779 р.). Створення анкети було визначною подією в українській етнографії, тому що анкета започаткувала формування наукових засад методики етнографічних досліджень на Україні. Вона була першою в плані етнографічого опису одного з 3-х східнослов'янських народів — українців, хоч і на обмеженій території (Лівобережна Україна). За цією програмою працювало багато кореспондентів на місцях.
У 1805 р. був відкритий Харківський університет. Студенти та викладачі університету організували роботу по збиранню пам'яток матеріальної культури серед місцевого населення, фіксацію зразків усної народної творчості.
Значне пожвавлення розвитку етнографічної науки, збирацької роботи припадало на середину XIX ст. Важливе значення мало відкриття у 1834 р. Київського університету, при якому невдовзі виникла низка наукових установ і почала працювати друкарня. Перший ректор університету М. О. Максимович розгорнув плідну науково-організаційну, видавничу й теоретичну роботу. За його безпосередньою участю в 1835 р. був створений «Тимчасовий Комітет для розвитку старожитностей у Києві», 1843 р. була відкрита «Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів».
Київський університет сконцентрував навколо себе багатьох українських етнографів.
Працював в університеті спочатку позаштатним, а потім штатним членом-співробітником Археографічної комісії і Т. Г. Шевченко, який у 1845 р. переїхав до Києва. Він входив до складу Кирило-Мефодіївського товариства, яке займалося дослідженням життя, культури й побуту українського народу. Т. Г. Шевченко брав участь як штатний художник в археографічній експедиції, яку очолював проф. М. Д. Іванишев. Згодом він організував в Україні низку історико-археографічних експедицій і відряджень з метою виявлення та фіксації історичних й археологічних пам'яток.
Отже, Київський університет, його викладачі й студенти, кирило-мефодіївці здійснили ряд важливих організаційно-наукових починань у галузі народознавства.
Подальшій активізації етнографічних досліджень сприяла діяльність Російського географічного товариства (далі РГТ), яке було засноване у Петербурзі 1845 р. РГТ розробило першу спеціальну етнографічну програму (1848 і 1852 рр.), за якою здійснювалася систематична збирацька робота в Україні.
Невдовзі (1851 р.) у Києві була створена Комісія для опису губерній Київського навчального округу, при якій 1854 р. відкрилося відділення етнографії — перший офіційний народознавчий осередок в Україні. Однією з найважливіших заслуг Комісії була розробка й поширення науково-інструктивних матеріалів, анкет та програм. Через них широко залучалися до роботи місцеві аматори. Ця форма діяльності сприяла створенню кореспондентської мережі, наукових баз, які керували збиранням фольклорно-етнографічних матеріалів на місцях. У 1851 р. ученим секретарем Комісії, статистом та етнографом Д. П. Журавським був розроблений «План статистичного опису губерній Київського учбового округу». Праця становить собою детальну програму комплексного, в тому числі й етнографічного, вивчення народонаселення Центральної України.
Із діяльністю Київської Комісії пов'язана і організація перших в історії української етнографії спеціальних фольклорно-етнографічних експедицій у Наддніпрянській Україні. В 1852 р. така експедиція була здійснена відомим етнографом, членом Комісії О. С. Афанасьєвим-Чужбинським. Під час експедиції він збирає і записує перекази і пісні про свято Івана Купала. Через рік експедиції по Чернігівщині й Полтавщині провели А. Л. Метлинський та М. А. Маркевич, досліджуючи твори народної словесності та етнографічні явища .
У 1853 р. віце-президент РГТ М. Н. Муравйов особисто ознайомився з діяльністю Комісії і запропонував об'єднатися з РГТ, щоб утворити на базі Комісії Південно-Західний відділ Товариства. Проте міністр народної освіти не дав дозволу на об'єднання.
1869 р. РГТ організувало етнографічну експедицію у Правобережну Україну і запросило П. П. Чубинського очолити її. 5 спеціальних програм опитування були опубліковані у пресі і розіслані 500 адресатам. Під час 3-х поїздок 1869 і 1870 рр. Чубинський об'їхав 54 повіти Південно-Західного краю і прилеглих губерній — від Біловезької Пущі до Новоросії і від австрійського кордону до Дніпра. Під час поїздок він записав до 4000 обрядових пісень, 300 казок, 20 весільних обрядів. Скрізь робилися записи про заняття населення, заробітну плату, врожаї, стан торгівлі і промислів. 7 великих томів «Трудов» у 9 випусках — такий був результат роботи П.Чубинського. Здійснена Чубинським робота була оцінена РГТ як справді новаторська, безцінна як за обсягом, так і за якістю зібраних матеріалів. Блискучі результати експедиції дали змогу зрушити з місця справу створення у Києві відділу РГТ.
Офіційне відкриття його відбулося в 1873 р. Головою новоствореного відділу було обрано Г. П. Галагана, а секретарем — П. П. Чубинського. Відділ згуртував навколо себе багатьох діячів народознавства, сприяв широкому розгортанню досліджень у галузі звичаєвого права, етнічної статистики, поглибив і розширив рамки дослідження родинного і громадського побуту українського народу.
Розпочата в Південно-Західному відділі РГТ народознавча робота тривала недовго. Вона була зупинена царським Указом 1876 р. про заборону української мови і закриття Південно-Західного відділу Товариства. Наукові сили в цій сфері виїжджали в Західну Україну.
Зробив перелік жанрів фольклору, які потрібно записувати, В.Гнатюк у своїй праці «Українська народна словесність». У ній автор радив обов'язково записувати, за яких побутових умов виконувалися пісні та якими обрядодіями супроводжувалися.
Крім організації збирацької роботи на місцях, комісія періодично здійснювала наукові експедиції в усі куточки України, фахово фіксуючи усі явища матеріальної та духовної культури. Ініціатором і керівником етнографічних експедицій був Ф.Вовк. Перша експедиція Етнографічної комісії була організована 13 липня 1900 р. з метою дослідження Бойківщини, Лемківщини та Гуцульщини. Ґрунтовно підготовленою і принципово новою в українському народознавстві була визнана наступна експедиція 1903–1906 рр., під час якої здійснювалися антропологічні та етнографічні дослідження тих же етнографічних районів України. Результати експедиції вражали: було обстежено всю територію Українських Карпат; обміряно 726 осіб, зроблено 1,5 тис. фотокарток; зібрано значний етнографічний і фольклорний матеріал, а також велику збірку до музею НТШ.
Початок ХХ ст. характеризується посиленням українського просвітницького, національно-визвольного руху та глибоким усвідомленням українцями себе як окремого народу, відмінного від інших, у тому числі слов'янських, своїм світоглядом, мисленням, психологією, історією, культурою, традиціями. В цей час паралельно з терміном «народознавство» вживається й поняття «українознавство», яке згодом набуває все більше політичного змісту.
В авангарді цього руху в Україні стояла передова інтелігенція, насамперед учителі та вчені, які відстоювали вивчення у школі українознавчих предметів з метою виховання дітей у народному дусі. Саме в цей час (1907 р.) М.Грушевський ставить питання підготовки вчителя до викладання українського народознавства. Його хвилювало те, що Київська археологічна комісія була тоді єдиною державною установою, яка ставила собі за мету висвітлити минуле України, оскільки в університетських курсах відсутні відомості про це. Викладання в українських університетах курсів українською мовою М.Грушевський називає «постулатом культурно-національного розвитку». Вчений вважає, що створення різних українознавчих дисциплін — української літератури, історії народу, права — потрібно не лише студентам-українцям, а й університетській науці взагалі, що українська вища школа повинна засвідчити живий зв'язок з тим ґрунтом, на якому живе .
Ідею підготовки вчителя до краєзнавчої роботи в національній школі Я.Чепіга виклав у статтях «Народний учитель і національне питання» та «Проект української школи».
Питання національної освіти і виховання порушувала С. Ф. Русова в статтях «Моральні завдання сучасної школи», «Суспільні питання виховання». Вона зазначала: «Жодна правильна, розумно поставлена школа не може бути і не буде не національною. Її учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитися з світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу». Викладаючи у Кам'янець-Подільському університеті, вона навчала студентів тому, що школа повинна бути національною по духу, а не тільки по мові, також вона повинна мати свідомих, активних, творчих громадян, з широким поглядом на світ.
У 20-х рр. ХХ ст. в Україні було розгорнуто широку мережу культурно-освітніх установ, розрахованих, в основному, на дорослих. Використовувалися різноманітні форми українознавчої роботи: театр, хори, оркестри, виставки мистецьких або народних виробів, екскурсії.
За П.Клименком, у школі на другому році навчання історії України, що складала курс українознавства, учні повинні дізнатися про сільськогосподарську працю своїх предків, ремесла й торгівлю, чумацтво, розвиток народного господарства. В той же час діти під керівництвом учителя мусять збирати матеріали етнографічного характеру — народні пісні, окремі слова місцевої говірки, простежувати етнічні ознаки місцевих жителів. На третьому році вивчення історії свого краю повинно спиратися на історію міст. Причому, зазначає автор, навчання історії в українських школах повинно починатись не з української політичної історії, а з історії побуту, долі культури, долі місцевої людності. Лише тоді історія України зможе бути «міцним фундаментом національної свідомості українського народу, розуміння ним свого місця серед других народів». Отже, шляхом вивчення краєзнавчого та етнографічного матеріалу учні підводяться до розуміння своєї приналежності до української нації. Це вже була готова концепція створення національної школи в Україні, яка б сприяла формуванню у молоді національної свідомості та вихованню її в національному дусі.
Історія показала, що більшовицька українізація мала спотворений характер. Поряд з постановами про українізацію культурного, суспільного життя, науки приймалися постанови про підготовку до антиріздвяних та антивеликодніх свят, що руйнувало споконвічні традиції та звичаї українського народу, нищило його духовність. Проводячи боротьбу з релігією у школі, заборонялося організовувати національні свята, натомість уводилися свята «радянського змісту». Однією з важливих ділянок антирелігійної роботи вчителя під час Великодня був певний вплив на родину, яку, за словами С.Литвініва, необхідно «нейтралізувати» як вогнище всіляких релігійних забобонів. У його статті «Учитель і весняна антирелігійна робота серед дітей» вказується на те, скільки різних церемоній зв'язано з постом та Великоднем: говіння, причастя, розговлення, «свячена паска» .
Така тенденція характерна і підготовці вчителів до українознавчої роботи. Аналіз публікацій 20-х рр. ХХ ст., уміщених у журналах «Шлях освіти», «Студент революції», «Радянська освіта», свідчить про дві різні позиції в українознавчій підготовці вчителя. Одна з них — -прогресивна, а друга, що виходила з методологічних засад більшовицької системи, спрямовувалася на знищення національних рис у педагогічній теорії та практиці. Ця система готувала учителя — провідника ідей марксизму.
На сторінках цих журналів містилися матеріали з теоретичних засад українознавства та позитивного досвіду українознавчої роботи з учнями. Так, учитель С.Баклаженко вказував на необхідність збирання народної творчості, її дослідження і вивчення. Він писав: «Вивчення народної творчості в значній мірі допомагає нам усвідомлювати сучасне, розуміти минуле і бути владарем майбутнього». На його думку, значення народної культури неоціненне: «Через неї учитель збагачує і вирівнює свою та дитячу мову, поповнює та оживлює народними піснями, легендами, оповіданнями… книжний та добутий з екскурсії і дослідів матеріал». Учитель, стверджує С.Баклаженко, сам мусить брати участь в етнографічній роботі і до цього ж привчати дітей. Він радить давати дітям залежно від віку і теми завдання: записати народні пісні, приказки, прислів'я, оповідання, весільні та хліборобські обряди та інше, а також організовувати при школах, клубах, хатах-читальнях етнографічні гуртки.
С.Баклаженко дає і методичні рекомендації щодо збирання етнографічного матеріалу: «Для найбільшого успіху в роботі треба:
#) збирати етнографічний матеріал переважно серед старих людей;
#) записи проводити лише в дні відпочинку та різних свят;
#) записи проводити без змін, точно передавати вимову і наголоси у словах;
#) до записів бажано додавати малюнки місцевостей, історичних пам'яток, фотографії побутових явищ різних часів, портрети оповідачів, громадських та революційних діячів, кобзарів, поетів та інше» .
В ті часи збирання й дослідження матеріальної і духовної культури було з'єднане із краєзнавчою роботою. Педагог А.Лазаріс зазначає, що краєзнавча робота в Україні почалася ще в 1921 році, але пожвавлено стала розвиватися лише з 1924 р., коли за неї взялося студентство. Автору належить думка про роль школи у вивченні краєзнавства, він радить «утворити з неї (школи) осередок краєзнавчої праці на селі». Відповідно до розпорядження НКО при педвузах створювалися кабінети краєзнавства, а педагогічна практика студентів на місцях пов'язувалася з пошуковою краєзнавчою роботою.
І.Галюн у статті «Краєзнавство й школа» піднімає питання про створення краєзнавчих осередків на місцях, а також у самій школі. Він стверджує, що школа «має виховати в дітях інтерес до свого краю, уважність до трудового побуту». В сільській школі, на думку автора, «більше матеріалу для спостережень фольклору, що ще змалку впливає на душу дитини: пісня, казка, приказка, байка, легенда, обряд, звичай та інше — все це більш помітне на селі, ніж у місті, й під керівництвом вчителя це може захопити учнів, викликати їх цікавість до побуту свого села». У публікації «До питання про організацію шкільних музеїв краєзнавства» І.Галюн радить засновувати краєзнавчі й етнографічні куточки, музеї в школах села, організовувати виставки зібраного матеріалу, робити записи та виступати з доповідями на теми, які зацікавили дітей. До цієї роботи слід залучати й батьків.
Таким чином, українізація, незважаючи на всі перешкоди на її шляху, мала значні досягнення.
Проте ці перші успіхи українізації, підготовки вчительських кадрів були знищені сталінським режимом. Вся діяльність Української Академії наук була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна», було закрито історико-філологічний відділ, усунуто від наукової діяльності цілу когорту визначних учених.
Активну діяльність розгорнули згодом українські педагоги в Галичині (П.Біланюк, М.Галущинський, Ю.Дзерович, В.Пачовський, С.Русова, С.Сірополко, Я.Ярема та ін.). Основну увагу вони сконцентрували на розробці теоретичних засад національного шкільництва і національного виховання. Хребетним стрижнем їх розбудови визнані українознавство, культура народу. Українознавство (не як окремий предмет, а основа навчання взагалі та осередок виховання) було покликане відтворити повний образ душі українця, його погляди на життя і світ, мислення, психіку, світогляд, розвиток суспільного, господарського та політичного життя. На прикладах з історії минулого й сучасного молодь мала усвідомити, що жоден народ у світі не досягне поза державою найвищого розквіту, не виконає своїх основних завдань.
На Першому Українському Педагогічному Конгресі у Львові (1935 р.) метою національного виховання української молоді визначено всебічну її підготовку до здійснення найвищого ідеалу нації, чинної творчої участі в розбудові рідної державності й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі.
У радянські часи наука почала перебудовуватися з гуманітарного напряму в технократичний. На другий план відійшла людина з її потребами, поступившись місцем техніці та технології. Відтак українознавство як наука перестало існувати. Питання про підготовку професійних етнографів на рівні
вищих освітніх закладів, вчителів-народознавців для школи навіть не ставилося, бо державі вони були непотрібні.
Та все ж активну збирацьку й дослідницьку роботу з народознавства продовжували проводити викладачі та студенти вищих педагогічних закладів, учителі шкіл. Народознавчий матеріал для написання рефератів збирали в експедиціях 1920–1924 років слухачі Білоцерківських вищих педагогічних курсів. Досить плідно здійснювали пошуково-дослідницьку роботу такі окремі збирачі (деякі з них були вчителями), як І. І. Гурин, В. Ф. Мицик, М. Ф. Мицик, Д. Ю. Предславич, Н. А. Присяжнюк, О. І. Стеблянко, Г. Т. Танцюра, Н. А. Фісун та ін.
|
