Відкрити головне меню

Зміни

м
replaced: Згідно ц → Згідно з ц (4) за допомогою AWB
{{legend|#FFFF00|Під спільним керівництвом (Шлезвіг-Гольштейн)}}]]
 
1866&nbsp;року на тлі [[Рісорджименто|об'єднання Італії]], Бісмарк створив дипломатичні умови, за яких Австрія оголосила війну Пруссії. Основні підстави для війни були закладені у [[Бундестаг (Німецький союз)|Франкфуртському бундестазі]], де обидві держави стверджували, що виступають від імені всіх німецьких держав. В квітні 1866 року, представник Пруссії у [[Флоренція|Флоренції]] підписав секретну угоду з Італією. Згідно цієїз угодицією угодою обидві країни мали допомагати одна одній у війні проти Австрії. Наступного дня представник Пруссії до Франкфуртського бундестагу представив план, що передбачав завтердження національної конституції та національних зборів обраний на прямих виборах і загального виборчого права. Знаючи про складні і неоднозначні відносини Бісмарка з ''ландтагом'' (державний парламент) в Пруссії, викликали виправданий скептицизм серед німецьких лібералів, які бачили в цій пропозиції хід для посилення влади Пруссії<ref>Sheehan, сс. 900–906.</ref>.
 
==== Вибір сторони ====
Необхідно було швидко досягти миру, аби уникнути вступу Росії у війну на боці Австрії<ref>Taylor, ''Bismarck'', сс. 87-88.</ref>. Пруссія анексувала [[Королівство Ганновер|Ганновер]], [[Гессен-Кассель]], [[Герцогство Нассау|Нассау]] і [[вільне місто Франкфурт]]. [[Велике герцогство Гессен|Гессен-Дармштадт]] втратив частину території, але не суверенітет. Держави на південь від річки [[Майн]] (Баден, Вюртемберг і Баварія) підписали окремі договори з вимогою сплати контрибуцій та утворення союзів, які втягнули їх у сферу впливу Пруссії. Австрія з більшістю союзників були виключені з [[Північнонімецький союз|Північнонімецького союзу]]<ref>Sheehan, С. 910.</ref>.
 
Кінець домінування Австрії серед німецьких держав змінив центр її уваги на Балкани. 1867&nbsp;року австрійський імператор [[Франц Йосиф I|Франц-Йосиф]] ухвалив угоду ([[Австро-угорський компроміс]] 1867&nbsp;року), згідно якоїз якою угорські володіння отримали рівні права з австрійськими, чим була створена подвійна монархія [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]]<ref>Sheehan, сс. 905–910.</ref>. [[Празький мирний договір 1866&nbsp;року]] висунув м'які умови до Австрії, де відносини між Австрією та новою національною державою, Італією, зазнали істотних змін; хоча Австрія була набагато успішнішою у військових діях проти італійських військ, країна втратила важливі провінції [[Королівство Ломбардо-Венеція|Венеції]]. Габсбурги передали Венецію Франції, яка згодом офіційно передала контроль Італії<ref>Rosita Rindler Schjerve ''Diglossia and Power: Language Policies and Practice in the Nineteenth Century Habsburg Empire'', 2003, ISBN 3-11-017653-X, сс. 199–200.</ref>. Французька громадськість була обурена перемогами Пруссії та вимагала ''реванш за Садову'', що сприяло зростанню антипрусським настроям у Франції, які ще дужче посилились за кілька місяців до [[Французько-прусська війна|Франко-Прусської війни]]<ref>Bridge and Bullen, ''The Great Powers and the European States System 1814–1914''.</ref>. Іншим чинником стало те, що на зустрічі в [[Біарріц]]і у вересні 1865&nbsp;роком [[Наполеон III Бонапарт|Наполеона&nbsp;III]] з Бісмарком, останній дав зрозуміти (або Наполеон думав, що отримав натяк), що Франція може анексувати частину [[Бельгія|Бельгії]] і [[Люксембург]]у в обмін на нейтралітет.
 
Поразка Австрії призвела до переосмислення внутрішніх розбіжностей, місцевої автономії і лібералізму<ref>Sheehan, сс. 909–910; Wawro, Chapter 11.</ref>. Новий Північнонімецький союз мав свою конституцію, прапор, урядові й адміністративні структури. Пруссія, під керівництвом Отто фон Бісмарка, військовими перемогами здолала активний опір Австрії ідеї об'єднаної Німеччини. Ця ідея не лише послабила вплив Австрії на німецькі держави, а й розколола дух загальнонімецької єдності: більшість німецьких держав були незадоволенні прусської політикою сили<ref>Blackbourn, ''Long Century'', Chapter V: ''From Reaction to Unification'', сс. 225–269.</ref>.
=== Важливість процесу об'єднання ===
 
Перемога у Французько-Прусській війні стало наріжним каменем націоналістичної справи. В першій половині 1860-х років Австрія і Пруссія разом намагались говорити від імені німецьких держав; обидві стверджували, що здатні захищати інтереси Німеччини як за кордоном, так і у внутрішніх справах. Вони разом довели це у відповідь на проблему Шлезвіг-Гольштейну. Після здобуття перемоги над Австрією в 1866&nbsp;році, Пруссія отримала можливість відстоювати своє право виступати від імені німецьких держав і захищати інтереси Німеччини, принаймні внутрішньо; Австрія, натомість, спрямувала дедалі більше уваги до своїх провінцій на Балканах. Перемога над Францією в 1871&nbsp;року затвердуло Пруссії в ролі домінуючого гравця в об'єднаній німецькій державі. З проголошенням Вільгельма ''Кайзером'' (імператором), Пруссія взяла на себе керівництво новою імперією. Південні держави офіційно увійшли до об'єднаної Німеччини згідно з [[Версальський договір (1871)|ВерсальськогоВерсальським договорудоговором 1871&nbsp;року]] (26&nbsp;лютого 1871&nbsp;р.; ратифікований у [[Франкфуртська мирна угода|Франкфуртській мирній угоді]] від 10&nbsp;травня 1871&nbsp;р.), який формально завершив війну<ref>Howard, Chapter XI: the Peace, сс. 432–456.</ref>. Хоча політика Бісмарка і призвела до перетворення Німеччини зі слабкої конфедерації у федеративну [[Національна держава|національну державу]], цей процес також залежав від інших чинників. Об'єднання відбулося завдяки традиціям правової співпраці в рамках Священної Римської імперії та економічної співпраці в [[Німецький митний союз|Німецькому митному союзі]]. Труднощі ''поступу'', вплив лібералів 1848&nbsp;року, військова реформа Роона та неперевершеність стратегії Мольтке, все це зіграло свою роль в процесі політичного об'єднання<ref>Blackbourn, ''Long Century'', сс. 255–257.</ref>.
 
== Політичне і адміністративне об'єднання ==
Ще один важливий елемент націєтворення, розповідь про героїчне минуле, потрапив до таких націоналістичних німецьких істориків, як ліберальний конституціаліст [[Фрідріх Дальман|Фрідріха Дальманн]] (1785–1860), його студент консервативних поглядів [[Гейнріх фон Трейчке]] (1834–1896), та інших, менш консервативних істориків, зокрема [[Моммзен Хрістіан Матіас Теодор|Теодор Моммзен]] (1817–1903) і [[Гейнріх фон Сибель]] (1817–1895). Дальманн помер ще до об'єднання, але він заклав основу для написання національної історії, своїми працями з історії англійської та французької революцій, трактуючи ці революції як основу для формування нації, та розглядав Пруссію як єдиний логічний центр для об'єднання<ref>Blackbourn and Eley, ''Peculiarities'', С. 241.</ref>.
 
Книжка Генріха фон Трейчке ''Історія Німеччини в XIX столітті'', опублікована в 1879 року, має, мабуть оманливу назву: це в основному історія Пруссії на тлі інших німецьких держав, в ній історія німецькомовних народів висвітлена з точки зору покликання Пруссії до об'єднання всіх німецьких держав під своїм керівництвом. Створення ''Борусського'' міфу (за латинською назвою Пруссії), закріпило за Пруссією образ рятівника Німеччини; згідно цьогоз міфуцим всіміфом усі німці мали об'єднатись, покликанням саме Пруссії було стати центром цього об'єднання<ref>Karin Friedrich, ''The other Prussia: royal Prussia, Poland and liberty, 1569–1772'', New York, 2000, С. 5.</ref>. Відповідно до цієї історії, Пруссія відіграла провідну роль в об'єднанні німецьких держав в національну державу; лише Пруссія могла захистити свободу німців від зазіхання з боку Франції або Росії. Далі історія спирається на роль Пруссії в порятунку німців від відродження влади Наполеона 1815 року, в битві при Ватерлоо, в сприянні економічному союзові, та єднанні німців під спільним прапором після 1871 року<ref>Багато сучасних істориків описують цей міф але не підтримують його: наприклад, Rudy Koshar, ''Germany's Transient Pasts: Preservation and the National Memory in the Twentieth Century.'' Chapel Hill, 1998; Hans Kohn. ''German history; some new German views.'' Boston, 1954; Thomas Nipperdey, ''Germany history from Napoleon to Bismarck.''</ref>. Завдання історика-націоналіста полягає в написанні історії нації, тобто, переглянути минуле нації маючи на меті націоналістичну історію. Процес написання історії, або історій, є процесом запам'ятовування і забування: вибору певних елементів, які слід пам'ятати, тобто, підкреслити, ігнорувати, або забути, про інші елементи або події<ref>Richard R. Flores, ''Remembering the Alamo: memory, modernity, and the master symbol.'' 1st ed, History, culture, and society series. Austin, Texas, 2002.</ref>.
 
Вклад Моммзена до ''[[Monumenta Germaniae Historica]]'' заклав основи для глибшого вивчення історії німецького народу, розширивши поняття «Німеччина» на інші райони за межами Пруссії. Професор ліберальних поглядів, історик і богослов, один з титанів серед вчених кінця 19-го століття, Моммзен був делегатом до прусської палати представників у 1863–1866 рр. та 1873–1879 рр., та делегатом від [[Німецька прогресивна партія|Прогресивної партії]] до Рейхстагу у 1881–1884 рр., та пізніше від [[Націонал-ліберальна партія|Націонал-ліберальної партії]]. Він виступав проти [[Антисемітизм|антисемітських]] програм ''Культуркампфа'' Бісмарка, та закликав до асиміляції та германізації євреїв<ref>Josep R. Llobera and Goldsmiths' College. ''The role of historical memory in (ethno)nation-building.'' Goldsmiths sociology papers. London, Goldsmiths College, 1996.</ref>.