Національно-персональна автономія: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Sanya3 (обговорення | внесок) мНемає опису редагування |
Sanya3 (обговорення | внесок) мНемає опису редагування |
||
Рядок 1:
'''Національно-персональна автономія''' — форма врахування і реалізації в етнонаціональній політиці прав та інтересів національних меншин, різновид національно-культурної автономії. За задумом австрійських соціал-демократів О. Бауера та К. Реннера — духовних батьків ідеї екстериторіальної автономії, акцент на персональності мав забезпечити поєднання інтересів особистості, нації і держави, не ставлячи під загрозу цілісність останньої. Входження індивіда в ту чи іншу спільноту на добровільних засадах забезпечувало новостворюваним національним союзам статус колективної юридичної особи. Першим у світовій практиці законом про національно-персональну автономію був Закон Української Народної Республіки про національно-персональну автономію, прийнятий Українською Центральною Радою 22 (9) січня 1918 року.
Найпослідовніших прихильників ідея національно-персональна автономія знайшла в Україні. У резолюції [[З'їзд поневолених народів Росії|З'їзду поневолених народів Росії]], проведеного в Києві у вересні 1917, зазначалося, що національно-територіальна автономія «не вирішує остаточно питання національних меншостей та малих націй». Доповненням до неї мала стати національно-персональна автономія. Ідея була матеріалізована в прийнятому Українською Центральною Радою 22 (9) січня 1918 Законі Української Народної Республіки про національно-персональну автономію. Закон автоматично надавав право на національно-персональну автономію великоруській, єврейській та польській націям; білорус., чеська, молдов., нім., татар., грец. й болг. меншини могли скористатися цим правом за умови подання на розгляд Ген. суду спеціальної заяви з 10 тис. підписів. Кожна з національних меншин, відповідно до закону, могла утворити Національний союз, члени якого заносилися в іменні списки, а вони в сукупності становили Національний кадастр. Нац. союзові надавалися права законодавчої ініціативи й урядування в межах компетенції, встановленої Установчими зборами. За своїм правовим статусом органи Національного союзу вважалися державними.
Названий закон був першим у світовій практиці законом про національно-персональну автономію, який мав конституційний характер; він увійшов окремою частиною в Конституцію Української Народної Республіки (квітень 1918). Однак в умовах громадянської війни в Україні 1917—1921 реалізувати цю модель не вдалося. Гетьман. уряд Павла Скоропадського закон про Н.-п.а. скасував. Директорія УНР його відновила, але час її існування виявився нетривалим. Радянська влада до національно-персональної автономії ставилася різко негативно.
| |||