Лісний Хлібичин: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
Рядок 50:
В XIII-XIV ст. в густих лісах біля джерела «Дзюркач» на Покутті стояв православний монастир. Поселення навколо нього мало назву Городок. З битого шляху татарські полчища бачили верхівки монастиря, але дійти до нього так і не змогли — губилися в непрохідних лісах... Минали роки. Люди викорчовували ліси, будували оселі, вирощували хліб. Так з’явилося поселення Лісний Хлібичин. Перша письмова згадка про нього датується 1443 роком. Тоді селом володіли сини каштеляна Галицького, Ян і Коля з Далеєва. У 1472 році село вже належало братам Іванові і Станіславові Шепарівським, які поділили між собою великі маєтності в межах Коломиї і Галича.
Безземелля, низькі врожаї зернових, тяжкі повинності у маєтку пана — таким було життя селян до скасування кріпацтва. В середині XIX ст. селом володів Микола Аслан, якому належало 1360 моррів земельних угідь, а селянам, яких тоді було 1839 осіб, — всього 1972 морри. Ще пізніше, тобто з 1900 по 1939 роки, маєтностями у Хлібичині володіли німець Франц Християн та його син. За переписом 1939 року в селі було 656 хат із 3200 мешканцями. Посередині села на горбку стояла гарна п’ятибанна церква Св. Варвари, збудована після Першої світової війни. Недалеко від церкви — мурована семикласна школа. В селі були читальня «Просвіти», товариства «Сільський господар» і «Рідна школа», молодіжні організації «Луг» і «Каменярі». Хором і аматорським гуртком керував отець Антон Геврич, що був у Лісному Хлібичині на парафії з 1941 по 1946 рр. Його дружина походила з відомої родини Хомишиних (її мама була рідною сестрою владики Григорія Хомишина). Власне, за почином о. Геврича в селі були відкриті кооператива, молочарня і товариство «Сільський господар», які проіснували до Другої світової війни. У травні 1944 р. наступ радянських військ зупинився на території села Черемхова. Лісний Хлібичин опинився на відстані одного-двох кілометрів від передових укріплень угорських військ, які тримали тут оборону, тож село було спалене наполовину. Згоріла і п’ятибанна церква Св. Варвари. Вдалося врятувати лише дзвіницю, що була переобладнана під церкву. Прихід перших і других «совітів» супроводжувався судовими процесами, арештами і депортацією. В історичній пам’яті села закарбовані імена засуджених на довгі роки таборів і знищених «за націоналістичну діяльність».
Ще в 1932 році між вокзалом та цісарською дорогою було висипано могилу січовикам — борцям за волю України, яку радянська влада знищила в 1946 році, а в 1990-му її заново насипано на протилежному боці дороги. Відтоді за нею дбайливо доглядає колишній упівець Михайло Демків — підрізає кущі, косить траву, пильнує, аби був лад у каплиці, біля криниці, в альтанці. Поступово за роки незалежності України тут утворився цілий меморіальний комплекс, який нагадує хлібичинцям про героїчну історію їхнього села.13 років будувалася в Лісному Хлібичині і 15 липня таки відкрилася мурована церква Успіння Пречистої Діви Марії (УАПЦ). В Скопівці церква Вознесіння Христового — дерев’яна також належить до УАПЦ, стоїть на краю села, біля лісу. 20 років править богослуження в обох храмах о. Володимир Липко. Розповідають, що церква в Скопівці постала на місці старої, яку знищили монголо-татари. Тобто церква тут була ще до появи села, яке почалося з 16 хат, розташованих у лісі. Пізніше (у XVIII ст.) пані Скоповецька, яка мала маєтності в цій місцині, подарувала людям ліс, і вони викорчовували його та будували оселі, а село, що постало, назвали Скопівкою. Досі в цьому селі люди беруть воду з «Ялини» — так називається джерело, у цілющій воді якого геологи знайшли іони срібла. В Лісному Хлібичині також є давнє джерело, яке називається «Дзюркач». Майже біля кожної садиби тут є криниці з підземними водами. Рівень їх у різних кутках села різний, але є й міжпластові, дуже глибокі. І, коли заробивши трохи грошей в італії, Іспанії чи Португалії, люди вирішують повернутися додому, вони таки справді повертаються до джерел — і в прямому, і в переносному значенні цього слова, бо мистецтво хлібичинців також глибинно джерельне, автентичне, фолькорне. В селі багато вишивальниць, лозоплетільників, різьбярів, є п’ять капел весільних музик, народні хор та ансамбль сопілкарів, завзяті танцюристи. А жителька Лісного Хлібичина Тетяна Спатар навіть склала пісню про своє рідне село, що стала його музичною візитівкою. «Лісами, полями до себе ти маниш», — святкуючи щороку день села, співають хлібичинці. А лісів тут справді багато. Належать вони до Коломийського держлісгоспу, і селянам часто доводиться зашутровувати ями, вибиті колесами лісовозів, хоч ніхто їм не компенсує видатки на ремонт доріг — мусять про це дбати самі. Ми вже згадували, що Богдан Харук був одним із семи претендентів на посаду сільського голови, тож попросили його розповісти, чому так сталося, що переміг саме він.
▲— Всі обіцяли дороги, — усміхнувся Богдан. — А я знав, що це важко. П’ятдесят відсотків від транспортного збору, який здійснюється раз на два роки під час техоглядів, — хіба за ці кошти облаштуєш 36 км дороги, зруйнованої копанням траншей під час прокладання газопроводу. Я вдався за допомогою до приватних підприємців — і дорогу ми відремонтували.
Відтак гуртом ліквідовували стихійні звалища твердих побутових відходів, впорядковували кладовище... З 1988 року в Лісному Хлібичині зводився Будинок культури. В 1991 році будівництво зупинилося і не велося до 2003-го. І ось відторік наша культура — у гарному, просторому, світлому приміщенні. Ми пишаємося тим, що наші сопілкарі і танцюристи брали участь у трьох міжнародних гуцульських фестивалях. Маємо танцювальну залу, бібліотеку, та й на сцену тепер не соромно запросити будь-який мистецький колектив... Поміняли підлогу у клубі в Скопівці. Обидва села газифіковані — за винятком двох віддалених кутків. Власними силами відремонтували автобус, який возить дітей зі Скопівки до школи Лісного Хлібичина...
| |||