Оборонні споруди у межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця в 17—18 століттях: відмінності між версіями

З кінця ХV ст. Північне Причорномор'я стає об'єктом пристальної уваги трьох сусідніх державних утворень: південна його частина - Туреччини та її васала Кримського ханства, північно-східна - Московської держави, а північно-західна - Польсько-Литовської. Кожна з названих сторін намагалася закріпитися в регіоні, щоб, перш за все, протистояти іншій. На перших порах найбільших успіхів у цій справі досягла Польсько-Литовська держава, закріпивши за собою значну частину Північного Причорномор'я. Чималу роль у цьому відігравало підпорядковане їй українське козацтво. Уже наприкінці XVI ст. при гирлі р. Самари козаки збудували укріплене містечко Самар (Стара Самара) та Самарський чоловічий монастир а при гирлі Кальміуса форпост Домаху, який мав як промислове, так і військове значення. На це ж століття припадає і формування московської сторожової та станичної служби в Середньому Подонців'ї. Якщо перша в кількості 6-8 чол. контролювала певну ділянку кордону з Кримом, що проходив по Сіверському Дінцю, то друга повинна була заглиблюватися на правому березі Дінця до вершин рік Орелі, Самари, Вовчої, Кривого Торця, Бахмута та Міуса, щоб вивідати наміри кримських татар, які кочували в цих місцях зі своїми стадами худоби, особливо в засушливі роки. Тому сторожі і станиці не складали ніяких оборонних споруд, як це намагається довести дехто не лише із краєзнавців, але й авторів наукових, та науково-довідкових видань.

 

 

Оборонні споруди в східній частині регіону Московська держава стала зводити лише з середини XVIІ ст., зокрема після Переяславської Ради, коли Гетьманська Україна і Запорожжя визнали зверхність російського царя. Важливу роль у цій справі відіграли Торські соляні промисли, які з кінця XVI ст. забезпечували сіллю не тільки Лівобережну і Слобідську Україну, але й південно-західні повіти Росії. Тому не дивно, що перші оборонні споруди в межиріччі Сіверського Дінця й Тору (нині Казенного Торця) - Маяцький (1663) і Торський (1676) остроги були збудовані з метою захисту промислів від нападів татар. З цією ж метою і для прикриття Святогірського монастиря, пограбованого кримською ордою в 1679 р., козаками слобідських полків під керівництвом харківського полковника Г. Донця в 1684 р. була зведена Торська оборонна лінія, яка вважається продовженням Ізюмської, що зводилася в 1680-1681 рр. для прикриття Слобідської України та південних повітів Росії від набігів татар по Ізюмській та Муравській дорогах. Головним оборонним пунктом на Ізюмській лінії була Ізюмська фортеця, що складалася з Малого та Великого містечок і Замку при Кременецькому кургані. Всі перелічені оборонні споруди в основному були заселені вихідцями із Правобережної України, що після Переяславської Ради стали масово переселятися на Лівобережжя, а зі створенням у 1685 р. Ізюмського слобідського полку багато з них осіли в цих місцях. Доказом цього можуть служити назви місцевих населених пунктів, які подекуди співпадають з подільськими. До того ж козаки цього полку з 1701 р. стали розбудовувати при відкритих у 1683 р. соляних джерелах на р. Бахмут слободу і варниці, а в 1703 р. збудували й острог, щоб було де заховатися, згідно з їх проханням, "від воїнських людей". Слобожанами та російськими служилими людьми в середині 40-х рр. ХVІІ ст. було насипано земляний вал і зведено острог в межиріччі Коломаку та Мжі, на Муравській дорозі (нині м. Валки Харківської обл.).

З приходом на царський трон Анни Іоаннівни та можливістю нової російсько-турецької війни, не тільки активізувалися переговори із запорожцями про їх повернення на старі місця, але й київським генерал-губернатором Вейсбахом було запропоновано збудувати оборонну лінію від Дніпра по Орелі, Берестовій, щоб перекрити Муравську дорогу й захистити Гетьманщину та Слобідську Україну від турецько-татарської загрози, тобто реалізувати ідею генерала Г.Косагова, висунуту ще під час будівництва Ізюмської лінії.

 

 

У грудні 1730 р. генерал-майор де Бреньї подав на розгляд Військової колегії розроблений ним з урахуванням місцевості план, за яким передбачалося збудувати земляний вал реданного характеру з ровом, а в найбільш небезпечних місцях фортеці від Дніпра по берегах Орелі, Берестової і Береки до Сіверського Дінця, а по Дінцю - до Лугані. Під прикриттям лінії поселити 20 ландміліційних полків. Відповідальним за будівництво лінії було призначено генерал-лейтенанта Тараканова, а за інженерні роботи - генерал-майора де Бреньї.

посполитих, а також 2 тис. слобожан. З червня до 20 жовтня (за старим стилем) ними було збудовано 120 верст земляного валу та рів перед ним і 10 фортець. У січні 1732 р. Сенат заслухав доповіді Тараканова і де Бриньї про хід будівництва лінії і затвердив план робіт на поточний рік, намітивши завершення будівництва лінії і 6 фортець від 10-ї Белівської до Дніпра. В цьому ж році була розроблена чітка інструкція щодо будівництва лінії і фортець при ній. На будівництві лінії в 1732 р. працювали 15 тис. гетьманських козаків і 15 тис. посполитих, 2 тис. робітників із слобідських полків. Цими людьми було завершено будівництво лінії і фортець. У 1733 р. гетьманські і слобідські полки звернулися до цариці з проханням зменшити кількість робітників на лінії. Гетьманським полкам зменшили число робітників до 10 тис., а слобідським - на 1/3 від попередньої кількості. Цими робітними людьми планувалося завершити всі види робіт як на лінії, так і в фортецях. Однак, як свідчить затверджений у лютому 1734 р. план основних робіт на новий рік, значна частина робіт через зменшення кількості робітників була перенесена з 1733 р. на 1734 р. В цьому документі йдеться не про 6 фортець на ділянці від 10-ї (Белівської) фортеці до Дніпра, а про сім, а також про продовження лінії по Сухому Торцю до Лугані, де передбачалося збудувати 11 фортець, щоб поселити в них 11 ландміліційних полків. Також передбачалося збудувати перед лінією маяки і форпости для караульної служби. Оскільки на лінійні роботи не вислали потрібної кількості людей (в 1734 р. працювало лише 7440 робітників), то ці роботи, зокрема з продовження лінії від Петрівської фортеці до Лугані, не були виконані. Взагалі з 1733 по 1742 рр. для завершення будівництва, ремонту лінії та будівництва слобід для однодвірців було вислано 120 760 чол., що в середньому складало понад 12 тис. чол. на рік. Порівняння різних видів джерел дозволяє стверджувати, що на початок російсько-турецької війни 1735-1739 рр. лінія складалася з реданного валу і рову перед ним, 17 фортець (за назвами 1738 р. від Дніпра вони йшли в такому порядку: Борисоглібська, Царичанська, Лівенська, Василівська (Маячківська), Ряська (Нехворощанська), Федорівська (Крутояцька), Козловська (Дрієцька), Белівська (10-а від Дінця), Іоанна, Орловська, Парасковії, Єфремівська (Троїцька), Олексіївська (Берецька), Михайлівська (Лузова), Слобідська (Кисіль), Тамбовська (Бузова), Петрівська (Донецька), 49 редутів (додаток В-11). Протяжність лінії становила 268,5 версти. Щодо оборонно-стратегічного значення лінії, то в джерелах не виявлено жодного випадку взяття її фортець турецько-татарськими загонами, за винятком обходу лінії з обох флангів. В той же час в ході російсько-турецької війни 1735-1739 рр. вона стала головною базою для наступу російських військ на Крим. Крім укріплень на Самарі, на шляху слідування російських військ до Криму були зведені редути, в яких переважно зберігались запаси продуктів, питної води та зброї під охороною українських козаків. Під прикриттям лінії було поселено 9 з 20 ландміліційних полків з підпомічниками, що сприяло збільшенню населення регіону. В той же час лінія відрізала Військо Запорозьке від Гетьманщини, викликавши велике незадоволення серед козаків.

 

 

Перемога Росії у війні з Туреччиною 1735-1739 рр. сприяла перенесенню південних її кордонів на узбережжя Азовського моря, тобто поверненню втрачених територій після поразки при Пруті. Через те в 40-60-х рр. неодноразово обговорювалися плани будівництва нових оборонних споруд на південь від Української лінії. Найбільш реальне втілення вони знайшли в 50-х рр. у прикритті її флангів на Правобережжі Дніпра Новою Сербією та Новослобідським полком, а в Подонців'ї - Слов'яносербією. У 1764 р. при обговоренні питання обороноздатності новостворюваної Новоросійської губернії було вирішено для прикриття поселень, що знаходились на південь від Української лінії, збудувати нові фортеці на Самарі, в Богородицькому, в Бахмуті та при гирлі Лугані. Всі три фортеці планувалося збудувати середніх розмірів. Посеред них - спорудити велику фортецю. У цьому ж році при відправці геодезистів для опису кордонів губернії доручили їм визначити місця для цих фортець. Їх будівництво повинні були розпочати навесні 1767 р. Підготовка й початок нової російсько-турецької війни не дозволили здійснити цей план, а сприяли появі нового - зведення Дніпровської лінії на російсько-турецькому кордоні, встановленому за умовами Белградського договору (1739 р.). Чи не найбільше зведення нової лінії було викликане руйнівним походом кримської орди наприкінці 1768 - на початку 1769 рр. на Бахмут і Тор та вздовж Української лінії на правобережжя Дніпра, на Новослобідський полк і Нову Сербію.

 

 

На початку 1770 р. під керівництвом генерал-поручика М. Деденьова було складено план будівництва Дніпровської оборонної лінії - від Дніпра правим берегом р. Кінські Води і лівим - Берди до Азовського моря. В Придніпров'ї, на берегах Мокрої Московки, а в Приазов'ї, на лівому боці Берди, передбачалося збудувати фортеці середньої величини, на правому березі Кінських Вод і лівому березі Берди відповідно по дві малих фортеці, між верхів'ями рік - земляний вал і рів на 35 верст, а при ньому - 3 ротних фортеці і 7 редутів між ними. Також планувалося створити водну перешкоду, піднявши за допомогою дамб рівень води в названих ріках. Фортеці та редути оснастити 1014 гарматами та 306 мортирами. Роботи намічалося виконати протягом 6 років, а їх вартість, без витрат на утримання працюючих не повинна була перевищувати 1178549 крб.