Іпостась: відмінності між версіями

'''Іпостась''' ({{lang-grc|ὑπόστᾰσις}}, основа, сутність) — термін [[антична філософія | античної філософії]], вперше вжитий [[Посідоній |Посідонієм]] (I ст. до н.е.) в значенні одиничного реального [[буття]]. У [[Християнство | християнстві]] починаючи з [[патристика |патристики]] термін "іпостась" служить для позначення кожної з осіб триєдиного [[Бог]]а (відповідно до християнського [[догмат]]у, [[Трійця]] складається з трьох Іпостась).

Ранні [[стоїцизм | стоїки]] використовували його для позначення процесу, в якому без’якісна [[Матерія (філософія) | матерія]] об’єктивується в множині природних речей.

[[Перипатетики]] розглядали іпостась як [[синонім]] першої сутності. [[Боецій]] тлумачив іпостась як [[субстанція | субстанцію]].

Термін широко застосовується і у філософському вченні [[Плотін]]а в значенні сутністі чи її частини, а не [[особистість | особистісті]]. Так, один з [[трактат]]ів [[Плотін]]а має назву: «Про три початкові іпостасі» (у [[неоплатонізм | неоплатоніків]] це [[Благо]], [[Розум]] і [[Душа]]).

Застосування поняття «іпостась» в християнському [[Богослів'я | богослов'ї]] можна віднести до IV століття. До Великих каппадокійців слово «іпостась» і «слово» сутність ({{lang-grc|Οὐσία}}), вживалися в християнському богословському вченні як [[синонім]]и. Обома термінами позначалося щось, що має самостійне буття, тобто існує не в чомусь іншому, а саме по собі.

У 5 – 7 сторіччях в християнському богослов'ї стосовно тлумачення боголюбської особи [[Ісус Христос | Христа]] було розроблено концепцію іпостасі як результату поєднання двох сутностей.

Східні богослови вживали поняття «іпостась» в сенсі і замість особи, а західні тим же словом висловлювали поняття (ουσία) «істота». Перший образ вираження з IV століття став панівним ([[Єпіфаній Кіпрський]], [[Василь Великий]], [[Григорій Богослов]], [[Іоанн Златоуст]]). Проте ще в V столітті церковні письменники вживали слово іпостась то в тому, то в іншому сенсі. Починаючи з VI століття, згідно зі слововживанням, яке було прийнято слідом за Василем Великим і Григорієм Богословом [[Перший Константинопольський собор | Другим вселенським собором]], слово іпостась всією церквою вживається як [[синонім]] [[особа | особи]]: "єдиний Бог у трьох іпостасях або обличчях". Лише в [[середньовіччя]] деякі [[єретик]]и ( [[Богомильство | богомили]], [[вальденси]]), а також [[Номіналізм | номіналісти]] повторювали вчення древніх, що іпостасі в Бозі суть або імена, або прояви сили ( [[Ісус Христос | Бог-Син]] або Божий розум, [[Святий Дух |Бог-Дух святий]]). Деякі [[схоласт]]ики ([[Абеляр]], [[Канонік Росцелін | Росцелін]]) і німецькі богослови-раціоналісти кінця 18 століття вчили, що Божі іпостасі мають одну природу, але мають її кожна окремо (подібно до того, як три окремі людські [[особистість | особистості]]), і тому іпостась або особи в [[Бог]]і суть три боги, а не один [[Бог]].

У 19 – 20 сторіччях спостерігається [[тенденція]] до тлумачення «іпостасі» як певного особистого і загальнолюдського начала ([[Соловйов Володимир Сергійович]]) з метою вийти за межі атомарної концепції [[індивід]]а до поняття особистості як [[свобода | свободи]] по відношенню до [[природа | природи]].

[[en:Hypostasis (philosophy and religion)]]