|
== Публікації ==
* «Золоту зірку» поміняла на штори», травень 2006 року, «Вісник і К».
«Знайдіть винних у смерті нашого сина!», 22 червня 2006 року, «Вісник і К».
«Пельмені для міністра», 29 червня 2006, «Вісник і К».
«Жеребилівка і жеребилівці», 20 липня 2006, «Вісник і К».
«У Кухітській Волі за 50 літ змінилося 98 лікарі!», 7 вересня 2006, «Вісник і К».
«Медпункт пообіцяли збудувати до першого вересня», 14 вересня 2006, «Вісник і К».
«Пенсіонерка взяла під опіку заражених туберкульозом дітей», 18 січня 2007, «Вісник і К».
«Відпустка в зоні», 25 січня 2007, «Вісник і К».
«Село, у якому жив Ленін і на тракторі працював Левітан», 15 лютого 2007, «Вісник і К».
«Його дуже любили жінки, але не поети-більшовики», 22 лютого 2007 , «Вісник і К».
«З німецької каторги на радянську гнали пішки», 3 травня 2007, «Вісник і К».
«Ковпак командував з нагайкою в руках?!», 24 травня 2007, «Вісник і К».
«Якщо воювати, то за Україну», 23 серпня 2007, «Вісник і К».
«Письменник Григорій Мацерук знав, що помре молодим…», 6 вересня 2007, «Вісник і К».
«Хотешів – кузня партійних кадрів і північна столиця УПА», 18 жовтня 2007, «Вісник і К».
«З «поліською картоплиною» на «білий дім»!», 25 жовтня 2007, «Вісник і К».
«Чого не побомбили німці, те допалили партизани», 6 грудня 2007, «Вісник і К».
«Люблю Україну – за неї загину!..» , серпень 2008, «Вісник і К».
«Директор заводу став ковалем», 10 грудня 2009, «Вісник і К».
«Замість книжки чарка та цигарка!» 17 лютого 2011, «Вісник і К».
«Що чекає від пенсійної реформи пенсіонер із півстолітнім стажем?» 24 березня 2011, «Вісник і К».
* Дівчина з глухого села стала фотомоделлю у Москві. Газ "[[Вісник+К|Вісник]]", 30.08.2010., с. 1, 10.
* На заробітки – у 78 літ. Газ "Вісник", 11.11.2010., с. 1, 11.
* Стриптиз у Гадюківці. Газ "Вісник", 2011 р., №№ 12, 13, 14.
* Коли зацвітає самшит. Журнал "Березіль", 2011, № 6.
'''Коли зацвітає самшит'''
У готельному номері звів докупи різних за віком та зовнішністю словоохочих осіб семінар газетярів. Підігріта чаркою журналістська братія розважалася розповідями про незвичайні випадки, що трапилися з оповідачами під час виконання своїх професійних обов’язків.
– От ви кажете: містика, паранормальні явища – це вигадки ласих на сенсацію наших колег, – мовив кремезний чолов’яга з посрібленими скронями. – Колись і я так думав, доки не трапилася одна пригода.
Після університету довелося мені відробляти належні три роки на Далекому Сході. Когось така доля, можливо, засмутила б, але мене, молодого, захоплювали мандри: відкриття нових місць, розкішна мальовнича природа Приамур’я, тайга, сопки, цікаві люди, цікаві зустрічі. Кількаденні, а то й тижневі відрядження в глибинки стали моєю стихією. Не зогледівся, як пролетіли два роки «заслання».
Наприкінці третього, влітку, отримав я завдання написати нариса про єгеря, котрий мешкав у лісовій глушині на березі озера. Місцевість та, безлюдна й дика, була заповідником, а єгер – його вірним охоронцем та ще й прославився чимось.
Від міста до озера кілометрів чотириста, довкола нього розіслалася безмежна правічна тайга, яку прорізувала залізниця з полустанком неподалік потрібного мені об’єкта. Від полустанку розходилися врізнобіч два путівці. Один вів у село, а другий – у дрімучу тайгу, до озера.
Потяг чмихав повільно, зупинявся ледве не біля кожного стовпа, безперестанку товклися пасажири (плацкартних квитків не дістав, а купейних вагонів у ньому взагалі не було, так що мусив
мордуватися ніч і ранок у загальному). Я добряче зморився, але коли зійшов, нарешті, на тому глухому полустанку, то ніби потрапив із паркої, смердючої бочки до справжнього раю. Була чудова передобідня пора, сонячно, але не спекотно; тайга, що насувалася, наче велетенський зелений звір, звідусіль, дихала свіжістю, запах глиці лоскотав ніздрі, наливав груди настроєм.
Я розправив плечі, які гнув додолу опасистий рюкзак, і роззирнувся довкола. З потяга зійшли ще кілька людей і почимчикували дорогою, що ліворуч. А праворуч, через рейки, за густими бур’янами, які підступали до самого залізничного полотна, на узліссі, сіренька шкапина скубала з воза сіно. Біля неї стояв чоловік у лісовій формі.
– Кореспондент? – запитав, коли я підійшов до воза.
– А ви єгер Качан?
Він кивнув головою, ми потиснули один одному руки, познайомилися. Герой майбутнього нарису був середнього зросту й саме в розквіті чоловічих сил, принаймні на вигляд мав не більше сорока. Кашкет із блискучим козирком і листком-кокардою хвацько сидів на русявій чуприні, сірі очі зблискували іскорками приязні, але найбільше запам’яталися мені його руки, великі, з шорсткими мозолястими долонями (у такій руці моя зманіжена міська долонька почувалася мулько й жалюгідно).
– Як ви дізналися про мій приїзд? – запитав я, вкладаючи на воза рюкзака.
– По рації з лісництва передали. Лісництво наше в Зав’ялово, – він указав рукою по той бік рейок.
Єгер зібрав недоїдене сіно, вкинув його на віз, поправив на конячині упряж, і ми неквапно поїхали вузеньким лісовим путівцем. На половині шляху, у курені з нетесаних соснових кругляків, що стояв обіч дороги, зробили привал. Там був стіл, і лави довкола нього, і навіть лежанки на випадок ночівлі. Розклали вогнище й розігріли м’ясні консерви, якими я запасся, а єгер пригощав копченою дичиною, в’яленою рибою та якоюсь міцнющою настоянкою на лісовому зіллі. Напій обпікав горло, був духмяним і солодкуватим на смак, і вже після першої чарки я відчув у собі приплив сил і бадьорості.
Я став почувати себе зовсім розкуто в товаристві цього привітного й щирого чоловіка й уже накидав подумки штрихи майбутнього нарису, з приємністю відзначаючи, що написати його буде буде не важко, якщо так легко й невимушено знайшов з ним спільну мову. Зізнаватись, однак, що саме він буде головним героєм мого опусу, не поспішав. Нехай і далі думає так, як йому повідомило начальство: що перш за все кореспондента цікавить озеро. Тоді ще більше розкриє свій характер і робитиме це мимоволі, а значить відверто й щиро.
До озера прибилися надвечір. Воно вигулькнуло перед очима несподівано: щойно здавалося, що дрімучий ліс, крізь який ледве проглядалися зарослі подекуди високою, до драбин воза, травою дві колії, не має ні кінця ні краю, та ось дорога спустилась у долину, тоді, обминаючи трясовину, повернула праворуч, далі зелена стіна проріділа, у просвіти бризнули шматки ясної блакиті, а незабаром ліс скінчився зовсім і на всю довколишню широчінь заблищало синє плесо.
– Ось ми й дома! – мовив єгер.
Над самим озером, на високому березі, стояв чепурненький будиночок зі смолених колод, під червоною черепицею, з різьбленими зеленими віконницями, з високим ґанком. У дворі, обгородженому тином, був колодязь із «журавлем», трохи далі – невеличкий хлівець, два стіжки сіна під дерев’яними дашками на високих палях.
Великий рудий псяра вибіг нам назустріч із відчинених настіж дощаних воріт і побіг поруч, радісно махаючи хвостом.
Підвода в’їхала на просторе подвір’я й зупинилася біля ґанку. Єгер зіскочив із воза, а я не наважувався, з острахом позираючи на вовкодава, що крутився біля єгерових ніг.
– Не бійтеся, не зачепить, – заспокоїв єгер. – Шарик – розумний собака! Ходіть сюди, я вас познайомлю.
Я зліз із воза й на отерплих від довгої їзди ногах, що погано гнулися, непевно підійшов до них.
Шарик понюхав мої коліна, кволо махнув хвостом, відійшов убік і сів, висолопивши великого рожевого язика.
Скрипнули хатні двері, і на ганку з’явилася жінка. Її несподівана тут поява, а ще більше дивовижна врода змусили мене вражено завмерти на мить і ховати збентежений погляд, озираючись довкола, ніби знайомлячись із місцевістю. Унизу плюскотіло озеро й лагідний вітерець із його просторої долини лизав вологими губами мої щоки, але у верхів’ї сосен, що напирали на плесо, на подвір’я, на нас, маленьких і ницих у цій природній величі, величі, усією своєю темно-зеленою масою, то вже були не приємні грайливі повіви, то вже був справжнісінький вітер, який гучно шумів гіллям і скрипів стовбурами, і той нескінченний шум заливав вуха, наче весняна повінь заливає довкілля, бентежачи величним поступом.
– А ось і господиня цієї озерної сторожки, – обірвав моє зашаріле споглядання єгер. – Зустрічай гостя, Галю!
«Вона могла б зійти єгереві і за дочку»,– подумав я, тамуючи дивний неспокій, що ворухнувся в моїх грудях після її погляду, наче й привітного, яким зустрічають очікуваних гостей, але поряд з тим уловив у тих великих очах щось чуже й далеке. Воно лише зблиснуло іскрою тривоги й умить заховалося за повіками. А може, мені це здалось і я, насторожений вродою, що немислимо існувала на глухому лісовому хуторі, зарання з недовірою поставився до її приязні?
– Прошу до хати, – традиційний жест тендітної руки вона доповнила приємним голосом.
І голос був у неї дівочий, і стан, і навіть сукня, легенька, літня, із синього ситцю, видавалася дівочою.
Вона йшла попереду, відчиняла двері, показувала, куди йти, єгер ішов за нами, несучи мій рюкзак. Віддав його мені лише посеред просторої світлої кімнати, заставленої саморобними меблями, де пахло зіллям і сонячні промені заливали слизьку лаковану підлогу.
– Ти, Галю, розташовуй товариша кореспондента, а я поки-допоки піду розпряжу кобилу.
– Це зала, – мовила жінка, коли ми зостались удвох. – А тепер ходімо – я покажу вам, де будете спати.
Вона вивела мене в коридор із багатьма дверима й прочинила одні з них.
– Ось тут, – запросила зайти, і я опинивсь у маленькій кімнатці. Там було охайно застелене ліжко, столик зі стільцем при ньому й поличка з потріпаними книжками над ліжком.
– Це кімната нашого сина, – обізвалася за моєю спиною господиня. – Він зараз навчається в Москві.
– У вас такий дорослий син? – здивування вже не міг приховати. Повернувся до неї, сподіваючись усе-таки почути, що син не рідний, чоловіків, від першого шлюбу. Проте вона лише загадково всміхнулася:
– Розташовуйтеся, відпочивайте, а я мушу йти на кухню готувати вечерю.
Освоївшись, я переодягнувсь у спортивний костюм, захопив фотоапарата й вийшов надвір. Єгер порався біля хліва, помітив мене.
– Прогулятися? – гукнув весело.
Я кивнув головою, але підходити до нього не став.
Озеро було спокійне, воно ніжилося в обіймах лагідного передвечірнього сонця й дрімучого лісу. Я спустився стежкою до самої води й пройшовся піщаним берегом, але насолодитися дивовижною красою перешкодили комарі. У дорозі вони так не допікали, а тут ціла хмара обліпила, нестерпно гудучи над головою, лізучи у вічі, як мара. Мусив повертатися до хати, чухаючи уражені місця.
– Комарі? – співчутливо зустрів біля ґанку єгер. – Як тільки сонце починає холонути, вони вилазять із хащі й жалять особливо люто.
– Як же ви їх витримуєте?
– Звикли. Та й шкіра задубіла на озерному вітрі. Нічого, завтра ми виберемося на озеро в човні, там комарі нас не дістануть, і я вам покажу місця казкової краси.
У єгеря і справді шкіра на обличчі обвітрена, засмагла й задубіла, та й чоловік він, а чоловіки швидко пристосовуються до умов. Але як витримує тут жінка?
Єгер запросив до кімнати, що служила йому робочим кабінетом. Крім стола й кількох стільців, там були тільки полиці та стелажі, заставлені опудалами птахів і дрібних звірів, у кутку стояла етажерка з паперами в течках із зав’язками і без, а на стіні, над місцем господаря, висіла голова велетенської щуки з роззявленою зубатою пащею.
Не встиг він познайомити ще й з половиною своєї зоологічної колекції, як дружина покликала вечеряти.
Стіл угинався від страв: була і тушкована зайчатина, і печеня з лося, і маринована риба, ніжна, як мармелад, і ще багато чого екзотичного для мене, міщука. А пили знову ту запахнющу настоянку, і від ситної смачної їжі, і від гарячого трунку солодка втома хмелем обплутувала мої думки, слова в'язнули на язиці, а голову вперто хилило на сон.
Зауваживши мій стан, господарі не стали далі морити застіллям і провели до постелі. Я подякував їм і, лишень вийшли з кімнати, упав на ліжко, не здужаючи навіть роздягнутися, та й заснув як убитий.
Серед ночі прокинувсь і якийсь час лежав у цілковитій темряві, приходячи до тями. Голова була легкою, не відчувалося ні трохи хмелю, та все одно не швидко оговтався, бо пам’ять ніби зашморгнуло в капшучок, і я добряче помучився над тугим вузлом поворозок. Проте сон пропав. Я з прикрістю крутився з боку на бік. Шурхіт простирадл докучливо лоскотав загострений слух у могильній тиші, в яку поринув до світанку самотній у лісових нетрях будинок єгеря.
А потім я почув кроки. Ні, то не зателенькало в скронях од ріжучої вуха тиші – то були таки кроки, скрадливі й таємничі. Тривога холодною росою впала мені на груди й защеміла біля серця. Саме тривога, а не страх. Яким буває відчуття страху, я знав. Воно нагадує бридкого хробака, що вилазить із-під наїжачених волосинок чуприни й повзе хребтом донизу (мій хробачок ще-но ворушився під скальпом).
Кроки були легенькі, як у нашорошеної кішки. Так іти могла лише жінка. Біля дверей вони стихли. Я вслухався ще пильніше, але марно – жодного звуку. «Вона», – подумав я, тамуючи хвилювання, гаряча хвиля якого накрила тривогу, і моє тіло на мить пройнялось іншим відчуттям – солодаво-млосним – від можливої причини таємничих кроків: дружина єгеря, зголоднівши в цій глушині за чоловічою ласкою, хоче надолужити згаяне.
Уявив збуджене розкішне тіло, ледь прикрите розіпнутим халатом, хмільне дихання, рубінові соковиті вуста й тугі перса, темну латочку на лоні й навіть відчув поміж пальцями кучерявий шовк...
Тиша заклала мої вуха ватою. Та тільки почав заспокоюватися, як шерхіт долинув знов, уже зовсім близько. Скільки не вдивлявсь у густу, мов смола, темінь, та побачити нічого не міг. Проте мені настільки реально вчувся запах жінки й навіть її дихання чи то зітхання, що аж руки й ноги отерпли й пливка млість наелектризованими імпульсами прокочувалася моїм тілом. Варто було простягнути руку, щоби перевірити, чи справді вона стоїть наді мною, чи то лише розбурхана уява взяла до полону моє єство. Та легше стало б зрушити багатотонну брилу з місця, ніж підвести руку. І я лежав нерухомий, паралізований, поглинутий поглинутий тишею й терпляче чекав, що буде далі.
Минали секунди, хвилини, проте нічого не змінювалось, аж доки знову не вловив тихих, скрадливих кроків у коридорі. Так, то були ті ж самі кроки, проте вони віддалялись і за мить зовсім розтанули.
Виснажений напругою, я згодом таки заснув. Прокинувся близько восьмої. Єгер із дружиною давно вже повставали: вона поралася на кухні, а він – на подвір’ї.
Ранок був дивної краси: сонячний, свіжий, обвіяний вологим, що пахнув очеретом, вітерцем із озера.
Я вмився криничною водою, поливши собі просто з відра, і ще більше збадьорився, витісняючи іншими думками спогад про нічну мару.
– То що, плани не міняються? – перепитав єгер на сніданні. – Йдемо на озеро?
Я кивнув, сьорбаючи гарячий і запашний чай із лісового зілля. На Галину уникав дивитися, маючи таке відчуття, ніби провинився перед нею. Вона ж трималася, нітрохи не бентежачись.
Ми взяли харчів, рибальські снасті й сіли в дерев’яний човен, припнутий ланцюгом до паля в затишній бухточці. Галина провела нас до самого човна, допомагаючи нести весла, і ще довго стояла на березі, дивлячись нам услід, аж мені стало чомусь її шкода.
Невдовзі і будиночок, і жіноча постать зникли за мисом, який ми обігнули, і жаль мій розвіявся, мов ранковий туман. Я жадібно вбирав довколишню озерну красу, насолоджувався вільготою, слухав і занотовував розповіді єгеря, який виявився чудовим гідом.
Ми проплавали цілий день і обстежили маже всю східну частину озера. Я потроху вивчав свого героя, проникав у його внутрішній світ, не відчуваючи жодних перепон: єгер був відкритої, щедрої душі. Через те, що все так гарно складалося, що я не тільки виконаю редакційне завдання, а й чудово проведу час, купаючись у розкошах природи, настрій мій піднявся. Я не відчував утоми, змінюючи на веслах свого супутника, я умлівав од чудових озерних краєвидів, удалих фотознімків і мріяв, що колись обов’язково сюди повернусь, аби пожити хоча б кілька тижнів, сховавшись од міської суєти, людей і газетної рутини.
Ми вже пливли додому, ріжучи носом човна дзеркало плеса, що завмерло в повному штилі. Довкола скидалася дрібна й велика риба, синіли імлою далекі береги.
– Розповіли ви й показали багато цікавого, – зиркнув я на єгеря з надією. – А от легенду якусь озеро має? Вона стала б чудовою окрасою нарису.
– Легенду? – очі його прищурилися. – Легенду озеро має, як бути без легенди?.. Та навряд чи прикрасить вона ваш нарис.
– Чому?
що завмерло в повному штилі. Довкола скидалася дрібна й велика риба, синіли імлою далекі береги.
– Розповіли ви й показали багато цікавого, – зиркнув я на єгеря з надією. – А от легенду якусь озеро має? Вона стала б чудовою окрасою нарису.
– Легенду? – очі його прищурилися. – Легенду озеро має, як бути без легенди? Та навряд чи прикрасить вона ваш нарис.
– Чому?
– Недобра ця легенда. На неприємну правду схожа.
– Розкажіть! – у моїх жилах збурилася нетерпляча кров, під’юджена таким інтригуючим вступом.
– В урочищі Чорний Камінь, що на протилежному відсіль березі, росте незвичайне для наших країв деревце – самшит. Де воно там узялося: чи хтось посадив, чи саме вкоренилося – ніхто не відає. Проте дивина в іншому. Звичайний самшит цвіте, як і інші дерева, щороку, а на Чорному Камені не цвіте взагалі. Кажуть, правда, що він колись зацвітав – двадцять і сорок років тому.
– Оце і вся легенда? – розчаровано мовив я, бо єгер замовк.
У відповідь він пильно подивися на мене. Обличчя його посерйознішало.
– Якби ж то, – зітхнув. – Коли деревце зацвітає, біля Чорного Каменя з’являється потопельник.
– О, це вже щось! А можна туди, до Чорного Каменя? Подивитися, сфотографувати?
– Чому ж ні? Завтра й попливемо. Туди тільки човном і можна дістатися. Берегом – непрохідне болото: від самого плеса на кілометрів десять розтягнулось углиб лісу.
– Звідки ж там беруться потопельники? Туристи?
– Усякі люди бувають на озері. От і ви приїхали...
– Лякаєте?
– Та ні, жартую, – усміхнувся він. – А до Чорного Каменя є й інша дорога, пішохідна. З того боку – від селища промисловиків, яке за п'ятнадцять кілометрів. Так що не така вже й глушина тут.
Галина зустрічала нас на тому самому місці. Невже виглядала? Була не сама, а з Шариком, який сидів біля її струнких ніг, прикритих нижче колін легенькою ситцевою сукенкою, і мені її знову стало шкода, цю жертовну вродливицю, котра дала себе ув’язнити ув’язнити в нетрях.
Вона зустріла нас мовчки, не реагуючи на баляндраси свого чоловіка, взяла весла й пішла попереду. І все ж я вловив її миттєвий таємний погляд на собі, і мурашки забігали по спині, коли усвідомив приховану й водночас відкриту його суть. Ні, подумав я, щулячи плечі, залишатися тут довго небезпечно та й совісно перед єгерем. Ще нічого такого не було, а я вже відчував провину. Завтра подивлюся на той легендарний самшит – і додому.
За вечерею єгер знову пригощав настоянкою, та я лише пригубив і відмовився, пославшись на те, що мушу зробити деякі начерки, а для цього потрібна твереза голова. Він розуміюче кивнув і не наполягав. Кивнула ледь помітно і єгериха, та кивок той, мені здалося, говорив інше: буцімто, знаю, чому ти не хочеш пити. Та нехай що, а я мусив цю ніч провести з ясною головою.
Усамітнившись, деякий час і справді попрацював із блокнотом і ручкою, розшифровуючи озерні нотатки. Проте втома не забарилася, замлоїла в спині, нависла на повіках важкими ковтюхами, нестерпною різзю влізла в очі. Я полишив записи, поставив під двері стільця (якщо нічний відвідувач з’явиться, то муситиме його перекинути), швиденько роздягнувсь і віддався лагідним обіймам постелі.
Прокинувся вранці, добряче виспавшись: ніякі сни й ніякі кроки не потривожили сну. І все ж, як тільки продер очі, найперше зиркнув на поріг: чи на місці стілець. Він то стояв там, але спинкою до прочілу, а я ж ставив навпаки! Усі інші речі положення начебто не змінили, залишалися на місці й папери на столі. Та коли, одягнувшись, став їх укладати до рюкзака, з блокнота випала засушена бадилинка. У скроні бухнуло жаром: отже, єгериха знову приходила! Я сів до столу, поклав бадилинку на чистий аркуш і довго розглядав. У гербарних справах я був профаном, тож не виключено, що й звичайної ромашки в засушеному вигляді міг би не впізнати, та мучив, проте, мізки й напружував зір, вдивляючись у світло-коричневу маленьку бадилинку, що колись, очевидно, була квіткою. Що б це значило? Навіщо вона мені її підкинула? Хіба запитати в самої? Та наважитися на це не вистачало снаги.
Одначе потрібно було збиратися до Чорного Каменя – останньої мандрівки озером (це я твердо вирішив). Судячи із сонця, ранок уже пізній. Єгер, мабуть, давно чекає. Дивно, чому він не розбудив мене, адже вчора наголошував, що вирушатимемо зарання?
У будинку було тихо. Я зазирнув на кухню, в кабінет – нікого. Тихо й порожньо і на подвір’ї, навіть Шарика ніде не чути. Не помітив біля хліва і воза. Що таке? Куди запропастився господар?
– Івана шукаєте? – несподіваний дзвінкий голос єгерихи змусив мене здригнутися. – Його на світанку терміново викликали до лісництва. Не хотів вас будити. Якщо, сказав, кореспондент не передумав пливти до Чорного Каменя, то нехай зачекає дозавтра.
Вона вийшла з-за хати з пучком зілля в руках, одягнена по-лісовому: в плямистій, захисній курточці та джинсах, у єгерській шапочці з довгим козирком. Під ним вигравали лукаві бісики.
– Завтра? – ошелешило не так повідомлення, як лісова врода єгерихи. – Але завтра мушу повертатися до міста, моє відрядження закінчується.
– Тікаєте? Злякалися заклятого місця? – вона вже стояла переді мною й так близько, що чув її запах, хвилюючий, бентежний, чув її віддих тремтливий, що гойдався на злегка розтулених соковитих вустах. А може, то був запах трави, яку тримала в руках ця вродлива до біса молодиця, трави-дурману, якою зводять зі світу необачних парубків?
– Я не злякавсь, але почуття обов’язку…– пробелькотів, відчуваючи, як обвиває той дурманний запах, як проникає досередини й змушує стискатися очамріле серце.
– Дорогу до Чорного Каменя я знаю не гірше від Івана, так що можу вас провести.
– Ви?
– Так. Я вже давно туди збираюся – по самшитовий цвіт. От і будете мені за попутника.
– Але ж Іван казав, що самшит біля Чорного Каменя цвіте дуже рідко – раз на двадцять років.
– Ну, то легенда така всього-на-всього. А може, цьогорічна весна і є якраз двадцята? – примружилися її незбагненно блакитні очі.
– Інтригуєте чи лякаєте?
– Просто запрошую до подорожі.
Відмовитися не міг, хоч і віяло холодком під лівою лопаткою, і здоровий глузд, і елементарна обачність підказували цього не робити. І лякала не легенда про самшитовий цвіт, а саме ця жінка, така свіжа й розквітла, що годі й слів шукати, аби передати її вроду, але жінка заміжня, жінка, котра мала дорослого сина. Отже, старшою була набагато.
Вирушили не гаючись: вона була готова до мандрівки – чекала лише моєї згоди. Знову йшли стежкою до човна, лише тепер весла ніс я.
На озері гуляв вітер, але він дмухав у бік, б’ючи хвилями в борт човна, не затримуючи руху, і все ж, веслуючи з годину, я добре вхекався.
Пливучи, ми вели банальні розмови, намагаючись (принаймні я) не торкатися чогось суттєвого. Урешті я не витримав і запитав:
– Ваш син – вам рідний? Ви така молода, не віриться, що маєте дорослу дитину…
– О, дякую за комплімент, – усміхнулась, і ця щира усмішка була такою неперевершено чарівною, що мені захотілось упіймати її своїми губами і спробувати на смак.
– А скільки б ви мені дали?
– Не більше двадцяти п’яти.
– Справді? – лукавинка затремтіла на її брові. – Ні, товаришу кореспонденте, ваше пильне журналістське око вас підводить. На жаль, набагато більше.
– Набагато – це скільки?
– Тридцять дев’ять буде восени.
Я вірив і не вірив: якщо в жінки дорослий син, то, приблизно, саме стільки й повинно бути, але те, що бачили очі, говорило про інше. Так зберегтися, мати такий юний вигляд – це було справжнє диво, чергова таємниця жіночої вроди. Невже, ця глушина, це лісове озеро мають такі омолоджувальні властивості? Думки мої витали довкола цієї загадки, наче нічні метелики довкола ліхтаря, нездатні проникнути в таємницю.
Ми підпливали до Чорного Каменя – невеликої затоки поміж горбистими берегами, порослими з двох боків лісом, а посередині була простора галявина з розкиданими по ній валунами. Один величезний, опуклої форми, стримів над самою водою.
– То це і є Чорний Камінь? – запитав, показуючи на нього.
Вона ствердно кивнула головою.
– А де ж легендарний самшит?
– А он, праворуч.
– Оте маленьке деревце?
– Так.
– А воно, здається, цвіте... – вражено мовив я, коли до берега залишалося метрів сто.
– От, бачите, я мала рацію.
Обличчя жінки засяяло. А може, то сонце якраз вийшло з-за хмари й залило її золотавим світлом?
Човен вткнувся носом у пісок неподалік Чорного Каменя, який зблизька видавався майже скелею, що підносилася метрів на три над самою водою. А там, де ми пристали, була невеличка смужка пляжу, далі берег підіймавсь і переходив у кам’яну галявину, наче хтось вистриг клапоть лісової чуприни озера.
Ми витягнули човна з води, взяли свої рюкзаки й піднялися ледь помітною стежкою в траві до самшиту. Деревце було невисоке, трохи вище мого зросту, з кострубатим шершавим стовбуром. Уся його невеличка крона була густо всіяна цвітом.
Єгериха зупинилася перед ним, і я з острахом помітив, як запалали її очі й обличчя завмерло в блаженній млості. Але за мить жінка ніби отямилася, струснувши те екстатичне захоплення, зірвала одну квіточку, причепила її собі в петлицю курточки й заходилася з якоюсь надто ревною запопадливістю ладнати під самшитом перекуску.
Довкола було наче в казці: під нами стелилася густа трава, легка тінь самшитової крони захищала від сонця, а ген розіслалась озерна затока, сріблясто-блакитна, в густих зелених обіймах тайги.
Жінка діставала загорнуті в папір харчі, розкладала на простеленій газеті. Я байдуже дивився на копчену дичину, на якісь посипані маком коржики, бо їсти зовсім не хотілося. Натомість погляд тягнуло за Чорний Камінь, у сіру глибінь, що причаїлася під лагідними хвильками.
Руки єгерихи миготіли над паперовими згортками, легкі й плавні рухи заворожували мене, і я з жахом відчув, що перестаю тямити, навіщо сюди приплив. Їсти я не хотів зовсім, але не міг цього сказати їй, сів поруч на траві й добряче ковтнув із фляги, яку вона простягнула мені мовчки. Напій мав терпкий смак і був зовсім інший, ніж настоянка, якою пригощав єгер.
– Це вино з диких груш. Я роблю його сама, – вона взяла в мене флягу й пригубила. – Ти невдовзі відчуєш його благодатний вплив, – мовила, видихнувши повітря.
Вино розбурхало голод, і я, не соромлячись, наминав і дичину, і солонину, і солодкі коржики. І вже сам, добряче закусивши, потягнувся до фляги й випив майже половину. Випила і єгериха. Розпашіла, з розтріпаними косами, здавалося, ще більше помолоділа, вона лягла, поклавши голову мені на стегна, і її безтямні очі вп’ялись у мене п’явками.
Хміль збурював думки, стягував їх арканом в одне місце, до однієї мети: зануритись у цю диво-жінку й віддатися їй цілком і назавжди. Та все ж якось спромігся бодай на певний час ухилитися від гріха, відвертаючи плотський потяг розмовами.
– Твій чоловік говорив, що двадцять років тому тут хтось утопився.
– Так, – відповіла знехотя, а її тендітна рука потягнулася до моєї щоки й стала її пестити.
– Хто ж цей потопельник?
– Геологічна партія стояла неподалік. От геолог один і втопився.
– А що вони шукали? Золото? Нафту?
– Не знаю. Після того випадку згорнули свій табір і більше тут не з’являлися…Та годі нам тратити час на дурні балачки, коли є щось приємніше! – вона рвучко притягнула мою голову до своєї, і затяжний поцілунок обпік не тільки вуста, а й усе єство. Нестримне чоловіче бажання лизнуло шорстким язиком унизу живота, і рука моя опинилась у її розстебнутій пазусі, жадібно мнучи пругкі перса, що були без ліфчика.
Та замість очікуваної насолоди несподівано серце вколола думка: а якщо самшит і справді зацвів нині через двадцять років і єгериха виманила мене сюди, знаючи це…З якою метою? Віддатися? Але ж вона змогла б наставити роги чоловікові й удома…
– Ні, я так не можу! Не чесно це з мого боку! – я відтрутив її й одсунувся, важко дихаючи. – Твій чоловік зустрів мене як друга, а я…
Над нами шелеснув віттям самшит, зронив пелюстку, яка прилипла єгерисі до щоки.
Жінка важко дихала, крізь розхристану пазуху визирали дві білі чаші грудей, але вона розстібала ґудзики кофтини все нижче й підсовувалася до мене, толочачи коліньми траву, жмакаючи розстелену газету з харчами.
– Ну візьми мене, візьми! – шепотіла, проте очі хижо блищали, наче у звіра, коли паралізує опір своєї жертви.
– Ні! – я відсахнувсь, але вона не зважала.
– Я прошу тебе, чуєш, прошу! – її вуста скривилися відразливою гримасою. – Це мій останній шанс народити дитину!
Я схопив її за плечі й струсонув щосили.
– Схаменися! У тебе ж є чоловік, син!
Вона зім’якла, схилила голову й заплакала тонко та жалібно.
– Чоловік мій не може мати дітей…
– А син? Син хіба не його?
– Ні.
– А чий?
– Того потопельника-геолога...
Я отетерів, одерев’янів, чуприна стала дибки, ніби чиясь невидима крижана рука намагалася здерти з мене скальпа. «Самшит цвіте один раз на двадцять років, – пронизав свідомість суворий голос єгеря. – А разом зі цвітом слід чекати біля Чорного Каменя і потопельника».
Нас тут двоє, отже, хтось із нас…Вона втопила геолога, щоб заховати свій гріх, втопить і мене…
Я поглянув на неї, і намір утікати збільшився: єгериха з юної вродливиці перетворилась у потворну бабу. Вона наближалася до мене, розпатлана, простягнувши руки з розчепіреними пальцями, а з перекривлених лютою жагою вуст виповзало шипіння:
– Ти мій, ти мій…
Я схопив свого рюкзака й побіг. Я не чув під собою ніг і отямився серед густого лісу. Вгамувавши страх, зорієнтувався за сонцем і ввечері таки прибився до невеличкого селища. Добрі люди дали мені притулок на ніч, а вранці показали дорогу на станцію…
***
– Що ж тут містичного? – хмикнув один зі слухачів. – Звичайна історія. А ви, шановний колего, лопух і страхопуд! Зголоднілу за чоловіками жінку не змогли вдовольнити.
Захіхікали й інші, але глузливий смішок, схоже, зовсім не дойняв оповідача.
– Я ще не закінчив, – промовив тихо, і смішок ущух. – Про єгеря я тоді написав нарис, але про його дружину, самшит і пригоду не обмовивсь і словом. Термін мого стажування незабаром скінчивсь, і я залишив той край. Потім доля закинула в Україну. А років десять тому я гостював у Москві в однокурсника. Він побував недавно в тих місцях, де я починав журналістську кар’єру. Ось, каже, цікавий матеріал привіз звідти – і дає газету з публікацією. «Коли зацвітає самшит», – прочитав я заголовок і пробіг схвильовано очима жирний курсив-анотацію: «Біля Чорного Каменя, коли зацвітає реліктове в тій місцевості деревце самшиту, з’являються потопельники. Сорок років тому там утопився геолог, рівно через двадцять – місцевий єгер, а ще через двадцять – вдова єгеря…»
== Література ==
|
