Василіянки: відмінності між версіями

[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
OPbot (обговорення | внесок)
м згідно орф. словника 2005 р. з допомогою AWB
Рядок 4:
На Україні існування жін. монастирів датується 1037, коли [[Ярослав Мудрий]] збудував жін. обитель св. Ірини; пізніше В. кн. Всеволод спорудив для своєї дочки Янки 1086 відомий «Янчин» монастир. З України жін. монастирі поширилися на Білорусь (серед ін. полоцький св. княгині Євфросинії і бл. 1173). Після Берестейської Унії і з обновленням василіянського чернецтва за митр. [[Рутський Велямин Йосиф|Й. Рутського]] і [[Кунцевич Йосафат|св. Йосафата Кунцевича]] почався також розвиток жін. монастирів на підставі складеного Рутським чернечого уставу; в пал. [[17 століття|17 ст.]] С. В., мали 10 монастирів на укр.-білор. землях (серед ін. у Пинському, Дубні, Острозі, Холмі тощо. Після занепаду в добу Хмельниччини С. В. помножили свої осідки гол. у новоприєднаних єпархіях Львова, Перемишля й Луцького та мали на початку [[18 століття|18 ст.]] 35 — 40 монастирів (правос. черниці — 12). На однаковий уклад життя С. В. звернув увагу Замойський синод (1720), але його постанови про загострену клявзуру (затвір) і пожвавлення шкільної діяльносте залишилися майже без наслідків, бо С. В. здебільша жили поза містами й утримувалися з ручної праці та милостині. Тому єп. намагалися перенести черниць до більших монастирів, так що 1772 С. В. мали тільки 25 осідків і 200 черниць. З поділами Польщі (1772 — 95) С. В. втратили під Росією за Катерини II більшість монастирів, решта була за Миколи І примусово скасована 1832 — 39, а тих черниць, що чинили опір, запроторено до монастирської тюрми в Мядзолі Старому на Білорусі або розпущено. У Галичині в наслідок реформ Йосифа II з 12 монастирів С. В. залишилися лише 2 — у Словіті (львівської) і Яворові (перемиської єпархії), що провадили дівочі школи (з 1881 ще у Львові).
 
Щойно коли 1897 митр. С. Сембратович доручив Василіянам провести реформу С. В., постали нові монастирі С. В. та їхні шкільно-виховні установи не тільки в Галичині, але й у США (1911), Юґославії (1915), на Закарпатті (1921-22) та в АрґентініАргентині (1939); разом (без АрґентіниАргентини) у 1938-39 було 26 осідків і понад 300 черниць, що провадили 6 сер., 7 виділових та фахових шкіл і 10 дівочих інтів й інтернатів та сиротинці, захоронки, дитячі садки, шкілки тощо. Монастирї С. В. були тут і там залежні від місц. церк. влади і не заявлені один від одного, але назагал вони керувалися правилами митр. Рутськото, пристосованими до змінених обставин митр. А. Шептицьким 1909, і заг. з'їздами (капітулами).
 
Після сов. окупації Зах. України і ком. перевороту в Чехо-Словаччині С. В. були розпущені (частково попали на заслання і до в'язниць), так що вони можуть у деякій мірі продовжувати чернече житія лише в Юґославії (6 осідків) і в Польщі (4 осідки). Натомість С. В. мають дві чернечі провінції у США з центром у Філядельфії (24 осідки і 140 монахинь, 2 вищі школи, 3 сер. і 16 парафіяльних шкіл) та в Юніонтавні б. Пітсбурґу (23 осідки і 143 черниці, 19 шкіл) й одну в АрґентініАргентині (4 осідки і 50 черниць та 4 школи) і два монастирі в Австралії й Бразілії. Для кращого розвитку всі С. В. з 1951 становлять один Чин, виключений з-під місц. церк. влади, що керується одними правилами, схваленими Апостольською Столицею, під верховним проводом архимандрині та її ради у гол. монастирі в Римі.
 
===Література===
Рядок 16:
 
[[Категорія:Чернечі ордени Греко-Католицької Церкви]]
 
 
{{Reli-stub}}