Вікіпедія

Ян I Сліпий: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
IvanBot (обговорення | внесок)
Боти
238 646 редагувань
м →‎Польські справи: replaced: більш мирні → мирніші
вікі
Рядок 5:
 
== Життєпис ==
 
=== Молоді роки ===
 
Рядок 13 ⟶ 14:
У 1309 році почалося протистояння між чеською знатю та Генріхом Карінтійським, королем Богемії. Це призвело до того, що частина знаті звернулася до Генріха VII Люксембурга з пропозицією зробити його сина Іоанна новим богемським королем. 31 серпня 1310 року Іоанн Люксембурзький став новимкоролем Богемії. Для зміцнення своїх прав та становища відбувся шлюб між Іоанном та Еліжкою, донькою [[Вацлав II|Вацлава II]], сестрою [[Вацлав III|Вацлава III]].
 
[[Файл:John of Luxemburg-Wedding.jpg|міні|ліворуч|200пкс|Шлюб Іоанна Люксембурга та Еліжки у м. Шпейєр. 1310 рік]]Після смерті Генріха VII прибічники Люксембургів сподівалися, що Іоанн продовжить справу батька. Цьому стало на заваді політика Габсбургів та вітельсбахів. Найбільше чого змогли досягти головні прихильники Іоанна Люксембурзького — архієпископи Трірський та Майнцький — було згуртування більшості курфюрстів навколо Людовика IV (1314—13471314–1347) з баварського роду Вітельсбахів. Меншість курфюрстів, днак, проголосували за австрійського герцога Фрідріха Габсбурга. Ці подвійні вибори призвели до кривавої сутички між двома суперниками, через що ідея імперії втратила своє значення, а престиж німецької корони знову впав.
 
Іоанн Люксембурзький став на бік Вітельсбахів у боротьбі против Габсбургів. Він отримав від Людовика IV підтвердження всіх прав свого королівства та обіцянку визнати всі лети та майбутні здобутки. Водночас Іоанн вимушен був вести боротьбу із зазіханнями чеської знаті на королівські права. Лідером знаті був Генріх Липський, який обіймав найвищу у королівстві посаду маршала. Його вплив здавався тим небезпечнішим, що він здобув прихильність Вацлава II та Ельжбети Рикси, удови Рудольфа Габсбурга, колишнього короля Богемії. Аби послабити впливовість знаті і самого Генріха Липського, король Іоанн Люксембурзький ув'язнив його. Утім, він переоцінив свої сили і, для того щоб придушити заколот занті, який спалахнув у 1318 році, був змушений звернутися по допомогу до німецького короля Людовика IV Вітельсбаха. При цьому Генріх Липський повернув собі посаду, а значення знаті в королівстві посилилося. В підсумку єдина спроба Іоанна Люксембурга зміцнити королівську владу виявилася невдалою.
Рядок 25 ⟶ 26:
Через своє віддалення від королеви Іоанн навіть повірив намовав її ворогів серед чеської знаті про те, що вона мала намір скинути його з престолу та правити сама від їхнього сина Вацлава Карла. Через те він обмежив свободу королеви та ув'язнив сина. Але невдовзі Іоанн Люксембург був змушений поступитися празьким городянам, які завзято захищали свою королеву, помиритися з Еліжкою і звільнити сина. Побоючись, щоб подібна змова справді колись та не трапилася, у 1323 році він привіз Вацлава Карла до Парижу, або той отримав виховання при дворі короля Карла IV Капетінга.
 
В цей же час Іоанн Люксембурзький втрутив у конфлікт між королем Людовиком IV Вітельсбахом та папою римським Іоанном XXII (1316—13341316–1334) стосовно імперських прав у Ломбардії та Центральній Італії. Іоанн Люксембург виступив посередник, запропонувавши компроміс — папа римський визнає Людовика IV королем Німеччини, останній зрекається прав на цісарсьво на користь французького короля, а Арелат передається родицу Капетингів — Карлу Валуа. Проте ці план було відкинуто. Тим не менш Іоанн Люксембург, скориставшись боротьбою папи з королем, отримав право намісника у Німеччини на час відсутності Людовика IV. Після цього Іоанн Люксембург розпочав бурхливу дипломатичну діяльність стосовно досягнення примирення папи римського та Габсбургів з Вітельсбахами. Водночас Іоанн готувався до італійського походу на запрошення місцевих гібелінів.
 
=== Італійський похід ===
Рядок 57 ⟶ 58:
Воєнний успіх Іоанна в Польщі дався взнаки в Сілезії. Богемський король не тільки зміг припинити напади на князя Вроцлавського Генріха IV з боку інших сілезьких князів, незадоволених Генріховою угодою з Іоанном, а й при¬мусив декого з дрібних князів визнати свій сюзеренітет . Князь Ґлогувський ще чинив опір, але після його смерті в 1331 р. навіть це князівство стало богемським леном. Більше того, та частина Верхньої Лужиці, що залишалася в руках Сілезького князя Яворського, після згасання Асканіїв підкорилася владі короля Богемії.
 
Локетек продовжував воювати проти ордену з перемінним успіхом у 1330—13311330–1331 pp. Проте позиції ордену були занадто сильними, і йому дове¬лось облишити сподівання повернути Померелію Польщі. Він помер у 1333 p., не домігшись об'єднання всіх земель, якими володіла династія Пястів. Труднощі, які спіткали Локетека, свідчать, що йому було б ще важче, якби Іоанн Люксембурзький зосередився на східних завоюваннях. Відсутність в Іоанна справжньої зацікавленості своїм королівством, а також те, що він віддавав перевагу авантюрам на Заході, значно полегшили Локетекові завдання. Найбільша заслуга Локетека полягала в остаточному відродженні ідеї польської єдності під владою власного короля.
 
Син і наступник Локетека, Казимир Великий (1333—13701333–1370), усвідомлював неможливість продовження війни зі своїми двома могутніми сусідами, Тевтонським орденом і королем Богемії, тим більше що існувала й небезпека ускладнень з бранденбурзьким володарем Генріхом Віттельсбахом, якого підтримував його батько, імператор Людовік IV. Тому він удовольнився подовженням перемир'я з орденом і королем Іоанном і розпочав переговори про налагодження стосунків з Віттельсбахами. Такий поворот справ був, однак, небезпечним для Іоанна Богемського, тому його син Карл, маркграф Моравський, підготував ґрунт для нових зносин між чеським і польським королями. За посередництвом угорського короля Карла Роберта, в Тренчині, що знаходився тоді на терені Угорщини, розпочалися переговори. На знак вдячності за Іоаннову готовність зректися будь-яких претензій на польську корону, Казимир погоджувався визнати ситуацію, що склалася в Сілезії, де більшість князів були за суверенітет чеського короля. Це стало важливим дипломатичним успіхом для Казимира, оскільки Іоанн розірвав свій союз з орденом і пообіцяв виступити разом з угорським королем у ролі третейського судді в конфлікті між орденом і Польщею.
 
Результати переговорів були урочисто оголошені в листопаді 1335 р. у Вишеграді, резиденції Карла Роберта, де зустрілися три королі. Іоанн остаточно зрікся титулу короля Польщі за сплату Казимиром значної грошової суми. Після цього два арбітри вирішили, що орден має отримати Померелію як польську «пожертву», але віддати Куявію та Добжинь Казимирові. Під час нового литовського походу у 1336 році Іоанн Люксембурзький зробив ще одну спробу примирити орден з Казимиром. Його син Карл відвідав великого магістра ордену у жовтні 1341 року з аналогічною місією. Проте вони практично не досягли бажаного.
 
Казимир, хоч і свідомий того, що за таких обставин він навряд чи домігся б кращого рішення, не наважувався підписати угоду про передачу Сілезії Богемії. Він зробив це лише в 1339 р. під час іншої зустрічі у Вишеграді. Так закінчився важливий етап у відносинах двох слов'янських держав. Сілезія, володіти якою прагнули і поляки і чехи, стала землею богемської корони. У результаті цього придбання авторитет чеського королівства значно зріс, і небезпеку того, що принаймні деякі з сілезьких князів можуть стати прямими васалами імператора, було відвернено. Проте час показав, що передача Сілезії Богемії значно послабила слов'янський елемент у цьому регіоні. Німецька колонізація, яка почалася ще за польських князів Сілезії, значно зросла, особливо в Нижній Сілезії, де більшість міст була заснована німецькими бюргерами. Німецькі бюргери були також голо¬вними прибічниками Іоанна протягом його кампаній у Сілезії. Однак не можна сказати, що Іоанн сприяв понімеченню Сілезії у своїх власних інтересах. Попри те, що польське духовенство завжди чинило опір проник¬ненню німецького елементу більше, ніж будь-якого іншого, навряд чи цей процес розвивався б повільніше, якби провінція залишилася у складі Польщі.
Якою болісною не була б для Казимира втрата Сілезії, втрата Померелії обурювала його ще більше. Він ясно бачив, що його країну відрізано від моря, а це перешкоджало будь-якій експансії польських інтересів у цьому напрямку. Спершу він намагався уникнути цієї передачі, збудивши ще один судовий процес. Суд проти ордену розпочався з дозволу папи у Варшаві в 1339 р. Його протоколи дуже важливі для наших знань про Польщу в XIV  ст. І хоч за вироком суду орден мав віддати всю завойовану ним польську територію Казимирові, присуд залишився мертвою буквою. Навіть папа не наважився наполягти на виконанні вердикту. Зрештою, Казимир побачив, що має поступитися, і підписав у 1343 р. в Каліші мирний договір з орденом, який ґрунтувався на розсуді 1335 р. Забезпечивши в такий спосіб мирніші умови для свого королівства, Казимир зосередив зусилля на політичному й економічному зміцненні своїх земель. Це також дало йому можли¬вість розпочати польський наступ на Схід.
 
Стосунки між чеським і польським королівствами, можливо, розвивалися б більш дружньо, якби було укладено шлюб між сестрою Карла Маргаритою та Казимиром. Шлюб планував маркграф Карл. Зміцнення стосунків між Богемією, Польщею та Угорщиною і раніше було однією з його голов¬них цілей у політиці. Весілля мало відбутися в Празі в 1341 р. Прикро, але Маргарита занедужала і померла на превеликий жаль її нареченого, котрому судилося бути присутнім лише на її похованні. Замість чеської королівни Казимир одружився з Аделаїдою Гессенською. Навіть цей шлюб було влаш¬товано Карлом, який бажав залучити Казимира до існуючої серед німецьких князів опозиційної Людовіку IV партії.
Рядок 72 ⟶ 73:
=== Німецькі справи ===
 
Польсько-чеський конфлікт був тісно пов'язаний з другим етапом втручання Іоанна у конфлікт Людовіка IV з папством. Новий папа Бенедикт XII (1334—13421334–1342) був прихильнішим до примирення з імператором і не звертав жодної уваги на пропозиції Іоанна та французького короля діяти проти Людовіка Баварського на засадах, погоджених перед смертю Іоанна XXII. Підбадьорений цим Людовік наважився завдати Люксембургом нового удару. Після смерті герцога Генріха Каринтійського (1335 p.), зневажаючи його заповіт, за яким герцогство й Тіроль відходили його дочці Маргариті, одруженій з наймолодшим сином чеського короля Іоанном Генріхом, імператор надав Каринтію з Крайною Габсбургам як імперський лен, залишивши собі північну частину Тіролю. Проте відданість тірольської знаті зберегла цю країну принаймні для Маргарити. Іоанн Богемський марно протестував проти цього несправедливого рішення. Збройний конфлікт з Габсбургами та цісарем, в якому Іоанна підтримала Угорщина, не приніс очевидної розв'язки. Маркграф Карл зумів лише зміцнити свою владу в Тіролі. Маючи на меті послабити позиції імператора, Іоанн уклав з Габсбургами угоду, за якою він зрікався своїх прав на герцогство Каринтійське за умови, що володіння Тіролем залишиться Маргариті та її хлопчику-чоловікові. У 1337 p., коли Карл на деякий час втратив довіру батька, він знову з'явився в Тіролі і навіть зміг поширити свою владу на два італійські міста — Беллюно та Фельтре.
 
Однак порозуміння Іоанна з Габсбургами не послабило позиції імператора. Сподіваючись на примирення з папою за допомогою Пилипа VI, він підтримував дружні відносини з Францією. Зазнавши невдачі, Людовік IV звернувся до короля Едуарда III Англійського. Останній поновив свої претензії на французький трон і був сповнений рішучості захищати свої права на провінцію Ґієнь у Південній Франції та торгівлю з Фландрією. Папа відчайдушно намагався примирити обох супротивників, боячись наслідків збройного конфлікту між ними для західного християнського світу. Іоанн Люксембурзький, діючи в інтересах свого французького союзника, безрезультатно намагався відмовити імператора від союзу з Англією.
Рядок 82 ⟶ 83:
Хоч імператор і порушив церковний припис про святість шлюбу та діяв без дозволу церкви, Люксембурга навряд чи отримали б цілковиту підтримку у своїх діях від Бенедикта XII; папа не був готовий поглиблювати суперечності між курією та імператором. Однак, Бенедикт XII помер у квітні того ж року, і папський престол наслідував П'єр де Розьє, фаворит фран¬цузького двору та друг Люксембургів — він був колись домашнім учителем маркграфа Карла.
 
Новий папа Климент VI (1342—13521342–1352) твердо вирішив скинути Людовіка IV шляхом виборів нового німецького короля. Людовік робив подальші І спроби примирення, відправляючи до Авіньйону послів, прохаючи курфюрстів про підтримку та пропонуючи Люксембургом Нижню Лужицю замість втраченого Тіролю (1345 p.). Сини Іоанна, не ймучи віри імператорові, стримали свого батька від прийняття пропозиції. Однак під час нових переговорів між імператором і Люксембургами у 1346 p., папа нарешті визначився. Він викликав Іоанна з сином до Авіньйона, повідомивши їх про свій намір підготувати обрання імператором свого колишнього вихованця Карла. Кандидатура Іоанна відпадала не тільки через його неврівноважений характер, але й через те, що він зовсім осліпнув. Іоанн ще з дитинства страждав на недобачання. Зір на одне око він втратив у 1337 році під час хрестового походу на литовців. У 1340 році Іоанн виїжджав до Монпельє для консультації з фахівцями, але вони не змогли зберегти йому зір на друге око. Причина його хвороби невідома. Можливо, втрата зору була викликана глаукомою.
 
Папа дуже обережно приступив до реалізації свого плану. Не відкидаючи остаточно можливості примирення з відлученим від церкви імператором, він продовжував зміцнювати позицію Люксембургів, даючи їм більше часу для того, щоб схилити курфюрстів до проведення виборів нового імператора. Одним із його заходів, спрямованих на зміцнення позиції Карла, було підвищення Празької єпископії до статусу митрополії, в той час як єпископія Оломоуцька та новий осередок у Літомишлі мали їй підлягати. Надаючи столиці Богемії такого привілейованого статусу, Климент IV діяв водночас проти архієпископа Майнцького, який усе ще залишався митрополитом Празьким і стояв на боці Людовіка IV.
Рядок 91 ⟶ 92:
Утім, перед цією заявою Климент VI уклав з Карлом окрему угоду. Ця угода часто зазнавала критики, оскільки передавала папству імператорські права. Сьогодні, схоже, переважає думка, що в переговорах з папою Карл небезуспішно намагався врятувати ті ідеї імперії та повноваження імператора, які ще можна було врятувати. Як спостережливий очевидець недавніх подій у Німеччині, він зрозумів, яке велике значення ідея імперії мала для німецького народу та німецького королівства. За відсутності жорсткого монархічного режиму, що ґрунтується на династичних узах, ідея імперії єдина могла згуртувати та об'єднати нації багатьох напівсуверенних держав, на які розпалася Німеччина. Пам'ятаючи про настрої курфюрстів у Рензе, Карл не міг прийняти висловлену Іоанном XXII точку зору курії, що тільки папське схвалення надає чинності королівським повноваженням обраного монарха. Він обіцяв просити папської санкції лише у випадку виконання імператорських повноважень в Італії. У тому ж дусі він уникав будь-яких заяв, що дезавуювали б дії Людовіка IV як німецького короля. У багатьох інших пунктах його угода з папою нагадує текст декларації (procuratorium) Людовіка від 1336 p., в якій баварець зазначав ті поступки, на які він був готовий піти заради примирення з папою.
 
Французьку згоду на нову домовленість не можна було отримати відкрито, оскільки Пилип VI (1328—13501328–1350) перебував у стані війни з Англією і не бажав провокувати Людовіка на пряму інтервенцію щодо Франції. Карла, однак, запевнив у мовчазній згоді Франції його шурин, дофін Жан. Дядько Карла, архієпископ Трірський, був його головним прибічником у Німеччині. Папа полегшив ситуацію призначенням нового архієпископа Майнцького, котрий підтримував Люксембургів. Хоч князів, які обіцяли підтримати Карла, було небагато, вибори, проведені 11 липня у Рензе, були мирними. Карла обрали римським королем усі п'ять присутніх курфюрстів.
Людовік Баварський, можливо, поставив би Люксембургів і папу в дуже скрутне становище, якби вдався до негайних та енергійних заходів проти антикороля. Схоже, однак, що з огляду на малу кількість імперських князів, котрі пристали до Карла, він переоцінив свої шанси. Він був також упевнений у підтримці німецьких міст. У цьому випадку він не помилився, що засвідчила відмова міста Ахена, де звичайно відбувалися королівські коронації, впустити антикороля. Через це коронацію провів архієпископ Кельнський у Бонні лише 28 листопада, після того як обрання Карла затвердив папа.
 
=== Загибель ===
[[Файл:Josef Mathauser - Král Jan v bitvě u Kresčaku.jpg|міні|праворуч|250пкс|Король Іоанн Люксембург у битві при Кресі]] Людовік IV Вітельсбах міг розраховувати на допомогу Англії, з коро¬лем якої, Едуардом III (1327—13771327–1377), він був у дружніх стосунках. Останній тільки-но вдерся до Франції, і Пилип VI збирав васалів під своє знамено. Іоанн і новообраний король Карл були зайняті марними спробами завоювати симпатії Рейнських земель, коли вони дізналися про це. Свідомий своїх зобов'язань щодо Франції та Пилипа VI і сподіваючись, що французька перемога над Англією послабить Людовіка IV і зміцнить позицію його сина, Іоанн поспішив до Франції зі своїми люксембурзькими та чеськими рицарями. Карл очолив власний загін лицарів під корогвою римського короля. Але їхні надії були вщент розбиті у вирішальній битві поблизу села Кресі 26 серпня 1346 року, що обернулася катастрофою для французького війська. Англійці вперше про¬демонстрували переваги вишколеної піхоти, досвідченої у стрільбі з довгого лука, у боротьбі проти атакуючих рицарів. Втрати французів були жахливі. Серед загиблих був і король Богемії.
 
Французький історик Жан Фруассар у своїй хроніці, складеній після 1370 p., дає дуже зворушливий опис останньої битви та смерті короля-лицаря Іоанна. За його словами, сучасників вразив трагічний кінець сліпого короля, котрий волів шляхетно загинути, аніж ганебно втекти. Опис Фруассара не підтверджують в усіх деталях інші хроніки, але подана в ньому картина героїчної смерті сліпого мандрівного рицаря є тим пам'ятником, який французьке рицарство звело на честь короля Богемії.
Розповідають, що король Едуард, почувши про його смерть, зі сльозами на очах вигукнув: «Сьогодні впала корона рицарства. Ніколи ніхто не міг зрівнятися з цим королем Богемії». Переказують також, що син Едуарда, Чорний Принц, перебрав три страусові пера з нашоломника Іоанна і його гасло «Ich dien» (Я служу). Це й донині є гербом і гаслом принців Уельських.
 
Глибоке відлуння трагічної смерті богемського короля у тогочасних хроніках свідчить, наскільки добре знали Іоанна при дворах Європи у XIV  ст. Водночас це й символ пошани, яку склала доба лицарства його «Рицарській Короні». Однак богемські піддані Іоанна навряд чи могли приязно згадувати його правління. Хоч Богемія була вихідним пунктом усіх його політичних комбінацій та воєнних виправ, Іоанн залишився чужинцем у своєму власному королівстві. Він відвідував своє королівство лише на короткі періоди і з довгими проміжками між ними, а головна мета його приїздів полягала у збиранні додаткових коштів для його закордонних походів. Результатом нехтування ним королівськими обов'язками стало падіння королівського авторитету та зростання ролі знаті в управлінні королівством. Постійне вика¬чування грошей з королівських маєтностей та інші визиски вкупі з високими податками фінансово зруйнували королівство. Це найкраще ілюструє опис стану справ 1333 p., зроблений сином Іоанна Карлом, коли він став маркграфом Моравії. Він говорить: «Ми знайшли королівство в такому стані виродження, що нам не вдалося знайти жодного королівського замку, який не був би заставлений разом з усіма його королівськими маєтностями. Через це ми могли зупинятись лише у будинках бюргерів, як звичайні городяни».
 
Проте, правління Іоанна Люксембурзького не було зовсім безплідним для зростання Богемського королівства. Його тривкі здобутки для корони Богемії полягають у поширенні її суверенітету на Хеб (Егер), Верхню Лужицю і більшу частину Сілезії. Консолідувати ці надбання і піднести Богемію до нових фінансових та господарських висот стало завданням його сина і наступника Карла.
Рядок 106 ⟶ 107:
== Родина ==
 
1. Дружина — Еліжка (1292—13301292–1330), донька Вацлава II, короля Богемії
 
Діти:
* Маргарет (1313—13411313–1341), дружина Генріха II Вітельсбаха, герцога Нижньобаварського
* Гутта (1319—13461319–1346), дружина [[Іоанн II (король Франції)|Іоанна II]], короля Франції
* [[Карл IV (імператор Священної Римської імперії)|Вацлав Карл]] (1316—13781316–1378)
* Пжемисл Оттокар (1318—13201318–1320)
* Ганна (1319—13381319–1338), дружина Оттона Габсбурга, герцога Австрійського
* Іоанн Генріх (1322—13751322–1375), маркграф Моравії
 
2. Дружина — Беатріс (1305—13831305–1383), донька Луї, герцога Бурбонського
 
Діти:
* Венцель (1337—13831337–1383), граф, потім герцог Люксембурзький
 
== Джерела та посилання ==
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Ян_I_Сліпий