Відкрити головне меню

Софі́я Віто́втівна (1371 — 15 червня 1453) — княгиня, дружина князя московського Василія I (в 1390—1425 роках). Дочка великого князя литовського Вітовта Кейстутовича. У малолітство сина — Василія II управляла князівством. Активно брала участь у боротьбі проти удільних князів. У 1451 році керувала обороною Москви від навали татар.

Софі́я Віто́втівна
ChistyakovP SofVitovNaSvGRM.jpg
Софія Вітовтівна на гравюрі німецького майстра Йоганна Штенгліна.
Псевдо Софі́я Віто́втівна
Народилася 1371(1371)
ВКЛ
Померла 15 червня 1453(1453-06-15)
Москва, Велике князівство Московське
Поховання Архангельський собор
Громадянство
(підданство)
Flag of Lithuania (1988–2004).svg Литва
Національність литвинка
Діяльність принц
Володіє мовами давньоруська
Титул княгиня
Посада регент
Конфесія православ'я
Рід Гедиміновичі
Батько Вітовт
Мати Анна Литовська
У шлюбі з Василій I
Діти Василій II Темний

Ранні рокиРедагувати

Софі́я Віто́втівна була дочкою Вітовта Кейстутовича, згодом великого князя литовського, та його другої дружини Анни Святославни Смоленської, і народилася близько 1371 року, очевидно в Троках, де спочатку після шлюбу (а він був близько 1370 року) жила її мати; про дитинство відомостей збереглося мало. Її раннє дитинство було щасливим. У Литві верховну князівську владу ділили брати Ольгерд і Кейстут, її дід. У той час Вітовт і його двоюрідний брат Ягайло являли зразок святої дружби. Софія жила в дідових Старих Троках, у батьківському Городненському замку. Бабка Біруте, дружина Кейстута, дуже любила першу внучку.

Після смерті князя Ольгерда почалась трагічна сторінка в житті Великого князівства, і у долі Софії (в 10 років вона пережила смерть діда (в темниці Кревського замку його задушили за наказом Ягайла) і баби (челядники Ягайла втопили в Мухівці біля Брестської фортеці)). Її батько Вітовт опинився в тій же замковій тюремній камері, де був убитий Кейстут. Софія з матір'ю приїжджала до нього у Крево, і ходила провідувати в кам'яне підземелля, знаючи план втечі батька з в'язниці. Коли батькові вдалося втекти із замку, почалися поневіряння сім'ї. Софії випало жити з матір'ю в німецькому полоні в ролі заручників. Тут Вітовт вимушено хрестився в «німецьку віру», щоб отримати підтримку для боротьби з Ягайлом.

У 12 років була свідком таємних розмов батька з матір'ю, їх планів, їх багаторічного ризику, необхідного, щоб повернути владу і собі, і тим людям, які їм довіряли. У 1384 році Ягайло перед Кревською унією таємно запропонував Вітовту помиритися і повернув йому Гродненський, Брестський і Луцький уділи. Випала нагода втекти з німецького полону. Але на батьківщині їх теж чекала трагедія. У 1386 році в Мстиславській битві смолян з військом Ягайла був убитий смоленський князь Святослав Іванович, батько княгині Анни і дід княжни Софії. Драматична доля чекала її рідних дядьків Гліба та Юрія.

У 1386 році вона була заручена з 19-річним Василієм Дмитровичем Донським, коли той, коли втік з Орди, пробирався через Молдову і Литву в Москву.[1] Деякі літописці вказують, що ніби Вітовт примусив Василя Дмитровича дати слово одружитися з його донькою, як плата за допомогу після втечі. Їм тоді було по 15 років і це так, що при всіх політичних розрахунках навколо цього шлюбу, Вітовт, не кривлячи душею, віддавав свою дочку по любові, що в той вік представляло крайню рідкість. Ймовірно, литовські князі заважали Вітовту влаштувати долю дочки. «У мене була дочка, дівчина, скаржився він згодом, і над нею я не мав ніякої влади; були женихи, які просили її руки, але я не міг видати її, за кого хотів: вони (Ягайло і Свидригайло, двоюрідні брати Вітовта) забороняли мені і говорили, що я не повинен її видавати, і боялися, що через неї у мене будуть нові друзі», вони, між іншим, перехоплювали і листування Вітовта.[2]

ОдруженняРедагувати

 
Василь I і Софія Вітовтівна (зображення на Великому саккосі митрополита Фотія)

У 1390 році Василій Дмитрович, ставши по смерті батька великим князем московським, стримав своє слово: з благословення митрополита і за порадою своєї матері послав у Литву трьох бояр: Олександра Поля, Андрія Белеута і Селівана за нареченою. Восени того ж року посольство прибуло до Пруссії, у м. Марбін (Марієнбург), де в той час під заступництвом ордена жила сім'я Вітовта. Незабаром же княжна Софія була відправлена з ними в Москву, крім вищевказаних осіб її супроводжував ще князь Іван Ольгимонтович Гольшанський. Шлях їх лежав із Данциг морем до Риги, а далі — через Псков і Новгород. До Москви Софія прибула («з — за моря від німець», за висловом літописця) 1 грудня (а за іншими даними 30 грудня) 1390 року і була зустрінута з великим пошаною: митрополит Кипріян і духовенство вийшли за стіни міста зі святими хрестами в руках і тут вітали свою майбутню Государиню. 9 січня 1391 відбулось вінчання в соборній церкві тим же митрополитом Кіпріаном.[1] Залишився портрет Софії, вишитий шовком, золотом і перлами на саккосі митрополита Фотія. Княгиня Софія зображена тут дуже вродливою молодою жінкою на весь зріст, в розкішному княжому вбранні. На думку Ровінського, всі такі портрети оброблялися «по іконному», без найменшого натяку на натуру.[2] Як батьківське благословення до Москви з Литви була привезена ікона Пресвятої Богородиці «Благодатне небо».

Родинні зв'язкиРедагувати

 
Новодівичий монастир

Завдяки шлюбові з Софією і, можливо, значною мірою під її впливом між Вітовтом і Василем Дмитровичем зав'язалися дружні стосунки, які довго не переривалися. Збереглося звістка, нібито ще в 1493 році великий князь Василь Дмитрович і Софія їздили в Смоленськ до Вітовта («на повіданье»). В числі інших подарунків Вітовт вручив Софії ікону Смоленської Пресвятої Богородиці Одигітрії (Путівниці). В честь цієї події пізніше Іваном ІІІ було збудовано Новодівичий монастир. У 1396 році навесні, за два тижні до Великодня, Василь Дмитрович їздив до свого тестя в Смоленськ разом з митрополитом Кіпріаном, був зустрінутий Вітовтом дуже радо і святкував там Великдень. Восени того ж року сам Вітовт після рязанського походу відвідав зятя в Коломиї і пробув тут декілька днів.[1] Велика княгиня Софія по приїзді в Москву підтримувала зв'язки з батьківщиною і своїми близькими і неодноразово їздила гостювати до батька і матері. Так в 1398 році (або в 1399) вона вирушила з дітьми в Смоленськ, пробула там у батька і матері два тижні і поїхала додому, отримавши багаті подарунки, серед яких особливо виділялися святі ікони «дивні зело обкладені златом і сріблом», і частина пристрастей Спасових. У 1414 році в одному замку по Німану знаменитий мандрівник того часу Гільберг де-Лануа відвідав Вітовта і зустрів тут велику княгиню Московську Софію, яка гостювала у батьків разом з дочкою Анною. В 1423 році княгиня Софія знову їздила до Смоленська зі своїм малолітнім сином Василем. Разом з ним вона відвідала батька ще раз в 1427 році.[2]

Смерть чоловіка та заповітРедагувати

У 1415 році Софія дуже захворіла і лежала при смерті перед народження сина Василя, але потім швидко поправилася і надовго пережила свого чоловіка. У 1425 році вона стала вдовою: 27 лютого Василь Дмитрович помер. Велика княгиня, за заповітом свого чоловіка, отримала досить великі і багаті волості: деякі з них «в опрішніну», але більшу частину в довічне володіння. Ці волості давали княгині значний дохід, так що вона могла до своїх володінь докуповувати нові села і села, якими вже розпоряджалася по своїй особистій волі. Від Василя Дмитровича збереглися три духовні грамоти: в першій, від 1406 року, велика княгиня Софія Вітовтівна отримала частку з коломенських волостей, з московських сіл, старовинні волості, що здавна були за княгинею, які й повинні були перейти до неї по смерті Василя Дмитровича, а згодом їх слід було передати майбутній невістці; «в опрішніну» віддавалися тільки два села, Богородицьке та Олексінське. За другою духовною грамотою, від 1423, волості були дещо змінені; частка княгині збільшена, «в опрішніну» були віддані інші села: Гжеля і село Селіцинське. Третя духовна, від 1424 року, повторює другу без яких-небудь істотних змін. Наприкінці духовної грамоти було сказано:

« «A приказываю сына своего князя Василия и свою княгиню и свои дети своему брату и тестю великому князю Витовту, как ми рекл на Бозе да на нем... и своей братье молодшей».[1] »

Збереглася звістка (у Герберштейна), нібито Василь Дмитрович, підозрюючи дружину свою Анастасію (Софію) в невірності, заповідав велике князювання не синові Василю, а братові Юрію, а проте це повідомлення — казка, вигадана і розказана Герберштейну людьми, озлобленими на нащадків Василя Темного[1]

Діяльність княгиніРедагувати

Історики зображають Софію жінкою з твердим характером, розумною, гордою і енергійною. Велика княгиня Софія, по смерті чоловіка, при малолітстві сина, спадкоємця престолу, залишилася на чолі правління московського князівства, з цього часу для неї відкривається широке поле державної діяльності. Як тільки помер Василь Дмитрович, вона скликає бояр і сановників і переконує їх міцно стояти за її сина Василя, а потім звернулася до батька, просячи у нього захисту і заступництва. Про це говорить і сам Вітовт: 15 серпня 1427 він писав великому магістру Ордена, що до нього приїхала дочка, велика княгиня московська, яка з сином і великим князівством своїм, з землями і людьми подалася в його опіку і оберіг. Все це було тому необхідним, що Юрій Дмитрович, князь Звенигородський, дядько малолітнього Василя Васильовича, був серйозним суперником на великокняжий стіл. З ним довелося витримати вперту боротьбу, в якій на долю Софії Вітовтівні випала досить помітна роль.[2]

У 1430 році помер батько її Вітовт, який підтримував дочку й онука. Ця обставина давала більший простір політиці князя Юрія Дмитровича. У 1431 році він змагався в Орді з племінником Василем через ярлик на велике князювання Московське. Софія Вітовтівна переманила на сторону сина московських бояр, які і самі чудово розуміли вигоду свого становища при князювання Василя, а тому стояли горою за останнього. Боротьбі за владу Василя багато сприяв боярин Іван Дмитрович Всеволожський, який на той час був на чолі московського боярства. Він, завдяки розуму, спритності і лестощів, зумів, незважаючи на сильну протидію князя Юрія, виклопотати Василю ярлик на велике князювання. Діяв Всеволожський не безкорисливо: він взяв із Василя обіцянку в тому, що Василь одружиться з його донькою. Однак Софія знайшла такий шлюб абсолютно невигідним і ні в якому разі не погоджувалася на це і наполягла на тому, щоб син одружився з княжною Марією Ярославною, внучкою Володимира Андрійовича Хороброго.[2]

 
Велика княгиня Софія Вітовтівна на весіллі великого князя Василія Темного П. Чистяков, 1861

8 лютого 1433 в урочистій обстановці відбулось весілля великого князя Василя Васильовича. На нього приїхали і двоюрідні брати Василя: Дмитро Шемяка і Василь (Косий) Юрійович. Тут розігралася історія з дорогоцінним поясом, яка і послужила найближчим приводом до страшної міжусобиці. На Василя Юрійовича був надітий чудовий золотий пояс на ланцюгах, обсипаний дорогоцінним камінням. Цей пояс мав свою цікаву історію: він був подарований Дмитрієм Костянтиновичем, суздальським князем, Дмитрію Донському в той час, коли останній був заручений з його дочкою Євдокією. Під час весілля (в 1367 році) тисяцький Василь Вельямінов підмінив дорогий пояс, поклавши замість нього інший, який по цінності значно поступався першому, і віддав його своєму синові Миколі, з яким була одружена Марія, старша дочка того ж Дмитрія Костянтиновича Суздальського. Пояс цей Микола віддав у придане Івану Дмитровичу Всеволозькому, який одружився на його дочці, а Іван Дмитрович спочатку віддав його своїй дочці, виданій за князя Андрія, сина Володимира Андрійовича, а згодом, по смерті Андрія Володимировича, пояс був подарований Василю Юрійовичу, нареченим нареченому дочки князя Андрія, внучки Всеволожського. Василь Косий красувався в ньому на весільному великокнязівському бенкеті. Але намісник ростовський Петро Костянтинович, розглядаючи пояс, впізнав його і розповів його історію великій княгині. Софія Вітовтівна, вважаючи пояс за родову власність, яка перейшла в чужі руки за допомогою шахрайської витівки, власноруч зняла його з Василя Юрійовича і взяла собі. Племінники, ображені такою витівкою великої княгині, негайно ж залишили весільне торжество, і незабаром почалася тривала і кривава війна.[1]

У тому ж 1433 році, після поразки Василя III, Софія змушена була тікати з Москви разом з сином і невісткою до Твері, а потім в Кострому. Але за тим Юрій добровільно віддав Василю III Москву, і вони в неї повернулися. Проте вже в наступному 1434 Юрій Дмитрович і його сини з великим військом нагрянули на Москву; через тиждень Москва здалася, і велика княгиня Софія потрапила в полон і була відіслана в Звенигород. Проте, Василь III, по смерті дядька Юрія, знову утвердився на велике князювання Московське і уклав з двоюрідними братами мирний договір; тоді Софія знову повернулася в Москву.[1]

У 1440 році княгиня їздила в Переяславль разом з боярами і дворянами. У 1444 році (або 1445) в Москві сталася велика пожежа: майже все місто вигоріло, не залишилося ні однієї дерев'яної, навіть кам'яні будівлі і церкви — і ті потріскалися. Велика княгиня Софія з усім домом, боярами і двором змушена була виїхати в Ростов за іншими даними: вона попрямувала до Твері, але по дорозі зустрілася з Дмитрієм Шемякою, який і повернув її назад від річки Дубни.[2]

 
Софія Вітовтівна

12 лютого 1446 року, під час відсутності великого князя Василя Васильовича, коли він їздив у Троїцько-Сергієвський монастир на прощу, Шемяка разом з Іоанном, князем Можайським, несподівано вночі напав на Москву і заволодів нею: Софія вдруге потрапила в полон. Через чотири дні (16 лютого 1446) був захоплений великий князь Василь II, взятий під варту і осліплений, а Софія була заслана в Чухлому. Незабаром, однак, Василю II вдалося втекти, на його бік перейшла Москва, і він як і раніше зайняв великокняжий стіл, а Шемяка був вигнаний: він пішов у Галич, потім в Чухлому, а звідти, захопивши з собою княгиню Софію, в Каргополь.[2]

В лютому 1447 року Василь Васильович послав до нього боярина Василя Феодоровича Кутузова зі словами: «яка тобі честь і хвала тримати в полоні мою матір, а свою тітку, чи ти хочеш цим помститися мені? Адже я тепер сиджу на своєму великокнязівському столі».[2] Шемяка, порадившись з боярами, відпустив Софію в Москву в супроводі знатного боярина Михайла Сабурова. Всього в полоні велика княгиня пробула рівно рік. Великий князь Василь II виїхав на зустріч матері в Троїцько-Сергієвський монастир. Тут вони і зустрілися, а звідси Софія разом з сином поїхала в Переяславль.[3]

Після цих випробувань Софія продовжувала брати участь у справах московської держави. У 1451 році вона залишалася при облозі Москви і захищала місто від нападу татарського царевича Мазовші, а коли татари пішли від Москви, вона сповістила про це великого князя Василя, який на той час був за Волгою.[2]

Меценатська діяльністьРедагувати

Софія Вітовтівна неодноразово брала участь в закладці церков і монастирів. Вона хотіла закінчити будівництво Вознесенського собору в Кремлі, розпочате ще великою княгинею Євдокією, дружиною Дмитрія Донського. Але при ній будівництво було доведено до увінчання куполами.[4]

Заповіт та смертьРедагувати

Незадовго до кінця життя Софія Вітовтівна купила купила село Воробйове у місцевого священика, якого в народі прозвали Вороб'єм, що знаходилось в околицях Москви (на Воробйових горах), яке завдяки їй стало вважатися палацовою — великокнязівською, а потім і царською літньою резиденцією. Померла Софія (у чернецтві Євфросинія в схимі синклітки) в глибокій старості (близько 82 років від народження) 15 червня 1453 і похована в московському Вознесенському жіночому монастирі.[2] По смерті її залишилися багаті волості; у Софії і в Москві був власний двір за містом на Ваганьково. У її великому заповіті перераховуються 52 села, якими, за винятком 6, вона розпорядилася по своїй особистій волі, роздавши їх своєму синові Василю Васильовичу, невістці — великій княгині Марії Ярославні, внукам, їх синам — Іванові, Юрію, Андрію і Борису, і княгині Євфросинії, більше всіх був нагороджений улюблений онук її — Юрій.[2] З 1929 року її останки знаходяться в Архангельському соборі. У 2002 році виконана антропологічна реконструкція її обличчя за черепом.[5]

ДітиРедагувати

У Софії народилися діти (за Хмировим — у неї було п'ять синів і чотири дочки, але імена їх не вказані): Юрій (1395 рік — помер в 1400), Іоанн (1396 рік — помер в 1417), Симеон (в 1405 рік — в тому ж році і помер), Василь (10 березня 1415 рік — помер в 1462), Анна і Василина. Отже, троє синів померли ще за життя батьків у дитячому та юнацькому віці, і лишився в живих тільки Василь, який згодом став великим князем московським; дочка Анна в 1411 році була видана за візантійського імператора Іоанна Палеолога, але незабаром після шлюбу (через 3 роки) померла від морової пошесті.[2]

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж Соловьев Сергей Михайлович История России с древнейших времен. Том 4
  2. а б в г д е ж и к л м н Большая биографическая энциклопедия
  3. Морозова Л. Е. Затворницы: Миф о великих княгинях. М., 2002
  4. Пушкарева Н. Л. Женщины Древней Руси. М., 1989;
  5. Морозова Л. Е. Затворницы: Миф о великих княгинях. М., 2002


ДжерелаРедагувати