Соломатін Михайло Дмитрович

Михайло Дмитрович Соломатін (23 листопада (5 грудня) 1894 — 22 листопада 1986) — радянський воєначальник, генерал-полковник танкових військ (26.10.44).

Михайло Дмитрович Соломатін
рос. Михаил Дмитриевич Соломатин
Mikhail Solomatin.jpg
Народження 5 грудня 1894(1894-12-05)
Киштим, Єкатеринбурзський повіт, Пермська губернія, Російська імперія
Смерть 22 жовтня 1986(1986-10-22) (91 рік)
Москва, СРСР
Країна СРСР СРСР
Приналежність Flag of Russia.svg Російська імперія Прапор Радянської армії Радянська армія
Вид збройних сил сухопутні війська
Рід військ піхота
танкові війська
Освіта Військова академія Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації
Роки служби 1914—1917 1918—1959
Партія КПРС
Звання CCCP army Rank general-polkovnik infobox.svg Генерал-полковник РСЧА
Командування 15-а моторизована дивізія
45-а танкова дивізія
145-а танкова бригада
8-й танковий корпус
1-й Красноградський механізований корпус
Війни / битви Перша світова війна
Громадянська війна у Росії
Німецько-радянська війна
Битва під Уманню
Радянсько-японська війна
Нагороди
Орден Леніна Орден Жовтневої Революції Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора
Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Кутузова I ступеня Орден Суворова II ступеня
Орден Кутузова II ступеня Орден Богдана Хмельницького II ступеня Орден Вітчизняної війни I ступеня Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»
Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
Медаль «За оборону Москви»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Медаль «20 років перемоги у ВВВ»
Медаль «30 років перемоги у ВВВ» Медаль «40 років перемоги у ВВВ» Медаль «За перемогу над Японією»
Медаль «За взяття Кенігсберга»
Медаль «Ветеран Збройних сил СРСР»
Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту»
Медаль «40 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «70 років Збройних Сил СРСР»
CMNS: Соломатін Михайло Дмитрович у Вікісховищі

Ранні рокиРедагувати

Народився 5 грудня 1894 року в м. Киштим, Пермської губернії. Будучи сином робітника, сам з молодості працював слюсарем на Карабаському мідноливарному заводі. З грудня 1914 року — в Російській імператорській армії. Служив у 126-му піхотному запасному полку в Єкатеринбурзі, закінчив в цьому полку навчальну команду в 1915 році і був призначений командиром відділення. Брав участь у Першій світовій війні з липня 1917 року на Південно-Західному фронті, будучи взводним унтер-офіцером в 711-му піхотному полку 78-ї піхотної дивізії, на фронті підвищений до фельдфебеля. Брав участь у революційних подіях 1917 року, в тому ж полку обирався членом ротного і батальйонного комітетів солдатських депутатів. У грудні 1917 року був демобілізований.

Після прибутті на батьківщину знову працював на Карабаському мідноливарному заводі, одночасно вступив у Червону гвардію і був обраний начальником червоногвардійського загону на заводі.

На службі у Червоній арміїРедагувати

Вступивши до лав Червоної гвардії, опинився у вирі подій громадянської війни в Росії, яка на Середньому і Південному Уралі вирізнялася жорстокістю і активністю. Спочатку воював у червоногвардійських частинах. У лютому — березні 1918 року в зведеному червоногвардійському загоні брав участь у боях в районі Троїцька і Міаса під час придушення повстання Оренбурзького козачого війська під керівництвом отамана О. В. Дутова, яке не визнало Жовтневого перевороту. У травні 1918 року його загін був кинутий на придушення повстання Чехословацького корпусу, що воював у районі Каслинського заводу і Єкатеринбурга. У червні загін був включений в 2-й гірський радянський полк, в якому М. Д. Соломатін був командиром роти і батальйону, брав участь у прориві з кільця оточення під Верх-Нейвинським заводом. У вересні — жовтні 1918 року воював у партизанському загоні «Військо Богдана» на Красноуфимському напрямку, де командував ескадроном.

З 5 жовтня 1918 року був офіційно зарахований в Червону армію. З жовтня 1918 — командир роти полку імені Малишева, з січня 1919 року — помічник начальника гарнізону міста Глазов Вятської губернії. З лютого 1919 року був завідувачем господарства запасного батальйону 30-ї стрілецької дивізії, далі війну пройшов в цій дивізії. З травня 1919 — помічник командира 266-го стрілецького полку згаданої дивізії, в якому воював проти армій адмірала О. В. Колчака, брав участь в Пермській, Петропавлівської, Омській, Новомиколаївській і Красноярській операціях. Пройшов з боями від Пермі до Іркутська. У першій половині 1920 року дивізія була перекинута на Південний фронт, де воював проти військ генерала П. М. Врангеля. З 10 червня 1920 був помічником командира 262-го стрілецького полку, з серпня 1920 командував 263-м стрілецьким полком, з листопада 1920 року — помічник командира 264-го стрілецького полку. Брав участь у Перекопсько-Чонгарській операції, а потім воював проти загонів Нестора Махна. За військові досягнення під час громадянської війни був нагороджений орденом Червоного Прапора. У боях громадянської війни був двічі поранений.

Міжвоєнний часРедагувати

У 1922 році екстерном закінчив Харківську повторну школу удосконалення комскладу. З серпня 1922 — помічник командира 89-го Чонгарського стрілецького полку по стройовій частині, а з жовтня 1924 до жовтня 1926 року — командир 238-го стрілецького полку 80-ї стрілецької дивізії в Українському військовому окрузі.

У 1929 році закінчив Стрілецько-тактичні курси удосконалення комскладу РСЧА імені ІІІ Комінтерну. Залишений на цих курсах на посаді начальника курсів середнього комскладу. З травня 1932 року був начальником курсів мотомеханізованих військ Московського військового округу. З січня 1933 року — начальник автобронетанкових військ Приморської групи Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії. З лютого 1937 року — командир-комісар 59-ї стрілецької дивізії в ОКДВА. З липня 1937 року — знову командував автобронетанковими військами Приморської групи ОКДВА.

У червні 1938 року був знятий з посади і направлений в розпорядженні Командного управління РСЧА, а вже Наказом НКО від 11 липня 1938 року звільнений з РСЧА. У жовтні того ж року за безпідставним звинуваченням був заарештований. Перебував у в'язниці під слідством. 25 квітня 1939 року був звільнений у зв'язку з припиненням справи і 15 травня 1939 року відновлено в кадрах РСЧА з зарахуванням у розпорядження Управління з командно-начальницького складу РСЧА. Однак ще майже півроку залишався без нового призначення.

У жовтні 1939 року був призначений помічником командира зі стройової частини 25-го механізованого корпусу в Київському Особливому військовому окрузі. З 4 червня 1940 року по березень 1941 року — командир 15-ї моторизованої дивізії 2-го механізованого корпусу в Одеському військовому окрузі. З березня 1941 року — командир 45-ї танкової дивізії 24-го механізованого корпусу Київського Особливого військового округу.

Німецько-радянська війнаРедагувати

Початок війни зустрів на чолі 45-ї танкової дивізії. Брав участь у Львівсько-Чернівецькій та Київській оборонних операціях. Вів бої під Кам'янець-Подільським і Вінницею, його дивізія успішно прикривала відхід за річку Південний Буг військ 12-ї і 6-ї армій. Під час битви під Уманню потрапив із залишками дивізії (танків в ній до того часу практично не залишилося, більшість особового складу воювали як піхота) в оточення. Став одним з небагатьох, кому вдалося вирватися звідти — вивів з боями в кінці серпня загін близько 300 червоноармійців. Проте наступного дня німці почали наступ на цій ділянці фронту і він знову опинився в оточенні, тільки тепер вже один і без зброї. Перейшов лінію фронту без документів та у цивільному одязі. Потім близько трьох місяців проходив перевірку.

З листопада 1941 року — командир 145-ї танкової бригади на Західному фронті, брав участь в обороні Москви, але зовсім недовго — в бою 19 листопада був важко поранений. З грудня 1941 року — начальник Горьковського автобронетанкового центру. З 19 квітня по 8 вересня 1942 року — командир 8-го танкового корпусу на Західному фронті. Брав участь у першій Ржевсько-Сичовській наступальній операції.

З вересня 1942 по лютий 1944 року — командир 1-го Красноградського механізованого корпусу. На чолі корпусу брав участь в операції «Марс», в ході якої корпус спочатку прорвав німецьку оборони і пробився далеко в німецький тил, але там був оточений і відрізаний. 15 діб вів бій в умовах повного оточення, а потім за наказом командування ударом з тилу пробився до своїх. Проте втрати корпусу були великі і склали 8 180 чоловік[1]. Після поповнення особовим складом корпус був переданий в Степовій військовий округ і готувався там до літніх боїв під Курськом. У складі Степового і 2-го Українського фронтів успішно наступав влітку і восени 1943 року, відзначившись у Бєлгородсько-Харківській і Полтавсько-Кременчуцькій наступальних операціях.

З лютого по серпень 1944 року — заступник командувача бронетанковими і механізованими військами РСЧА. C 8 по 18 серпня 1944 року — тимчасовий виконувач обов'язків командувача 5-ї гвардійської танкової армії на 3-му Білоруському фронті. З серпня 1944 року по листопад 1945 року — начальник штабу Управління командувача бронетанковими і механізованими військами РСЧА — заступник командувача бронетанковими і механізованими військами. Одночасно з березня 1945 року — заступник по БТіМВ Головнокомандувача військами на Далекому Сході.

За бойові заслуги під час радянсько-японської війни М. Д. Соломатін був згаданий в наказі подяці Верховного Головнокомандуючого[2]

Післявоєнна службаРедагувати

Після війни, з листопада 1945 до квітня 1946 року — командувач 5-ї гвардійської механізованої армії Білоруського військового округу. З квітня 1946 року — начальник штабу бронетанкових і механізованих військ РСЧА. З лютого 1950 року перебував у розпорядженні Міністра Збройних сил СРСР, потім у липні того ж року направлений на навчання та в 1955 році закінчив Вищі академічні курси при Військовій академії імені К. Є. Ворошилова. З січня 1955 року — начальник кафедри тактики вищих з'єднань Військової академії імені М. В. Фрунзе, з листопада 1955 — начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, а з грудня 1956 року одночасно і помічник начальника академії з оперативно-тактичної підготовки. У березні 1959 року через хворобу був звільнений у запас.

В запасі у 1960-1977 роках працював головою науково-методичної ради з пропаганди військових знань в Всесоюзного товариства «Знання», будучи членон президії правління цього товариства.

Помер 22 жовтня 1986 року в Москві.

У 1988 році його ім'ям названа вулиця в місті Карабаш. У цьому місті встановлена меморіальна дошка.

Військові званняРедагувати

НагородиРедагувати

ТвориРедагувати

  • Красноградцы. Москва: Воениздат, 1963.

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Великая Отечественная. Командармы. Военный биографический словарь / Под общей ред. М. Г. Вожакина. — М.; Жуковский: Кучково поле, 2005. — 408 с. — ISBN 5-86090-113-5.
  • Великая Отечественная: Комдивы. Военный биографический словарь. Том I. Командиры мотострелковых, моторизованных, кавалерийских, воздушно-десантных, артиллерийских, минометных, танковых и народного ополчения дивизий. — М.: Кучково поле, 2011. — 736 с. ISBN 978-5-9950-0189-8
  • Калашников К. А., Додонов И. Ю. Высший командный состав Вооружённых сил СССР в послевоенный период. Справочные материалы (1945—1975 гг.). Том 3. Командный состав танковых войск. Усть-Каменогорск: «Медиа-Альянс», 2017. — ISBN 978-601-7887-15-5. — С. 453—455.
  • Генералы: Харьковский биографический словарь / Авт.-сост., вступ.ст. А. В. Меляков, Е. В. Поступная ; Под ред. В. И. Голик, Сергій Іванович Посохов ; Редкол.: В. Г. Бульба, В. Г. Коршунов, Н. А. Олефир, др. . — Харьков: Издательство «Точка», 2013 . — 497 с. : портр. — Библиогр.: с.486-487 (40 назв.) . — На рус. яз. — ISBN 978-617-669-133-4. — С. 339.
  • Челябинская область. Энциклопедия. В 7 томах. Т. 6: Си — Ф. — 2006. — 915 с. — ISBN 5-88771-059-4.

ПосиланняРедагувати