Хокейний клуб «Сокіл» — хокейний клуб з м. Києва, Україна. Заснований у 1963 році як «Динамо», з 1973 — «Сокіл».

Сокіл Київ
Сокіл Київ
Ліга
Заснована 1963
Історія Динамо Київ (1963—1973)
Сокіл Київ (1973—1992)
Сокіл-Ескулап Київ (1992—1993)
Сокіл Київ (з 1993)
Домашня арена ТРЦ «Термінал» (1500)
Місто м. Київ, Україна
Кольори               
Власник(и) Україна Сергій Тарута
Головний тренер Україна Олександр Годинюк
Капітан Україна Сергій Климентьєв
CMNS: Сокіл у Вікісховищі

Бронзовий призер чемпіонату СРСР (1985). Чемпіон України (1993, 1995, 1997, 1998, 1999, 2003, 2004, 2005, 2006, 2008, 2009, 2010); Чемпіон СЄХЛ (1998, 1999). Фіналіст Кубка Шпенглера (1986).

Домашні ігри проводить у Льодовій арені ТРЦ «Термінал» (м. Бровари), центральні матчі проти головних конкурентів — у Палаці спорту (6850). Офіційні кольори клубу: синій, білий і блакитний.

ПередісторіяРедагувати

Історія зародження київської хокейної команди тісно пов'язана з початками «російського» (насправді ж — норвезького) хокею в столиці республіки. Ганяти взимку ключкою бляшанку чи м'яча в Києві вперше почали на стику 1-ї світової війни й бурхливих революційних часів. На замерзших водоймах чи залитих майданчиках ватаги киян намагалися грати в гру гакей — про яку їм розказували заїзджі спудеї Москви, Петербурга та інших міст. Це не була ще спортивна гра, а більше забавка для молоді, яка проводила так свій вільний час, мало хто з них мав ковзани, здебільшого то були дерев'яні колодки, а частіше, грачі користали своїм взуттям, лише набиваючи на нього металеві підбори. Помежи війни, революції та розрухи ці ігри тривали в зимовий період, ними опікувалися національні культурні товариства, так польське товариство мало дві спортивні команди, відома була чеська спортивна команда та інші, які проводили зустрічі з ватагами гімназистів чи приїзджими командами. А найбільшим поштовхом в спортивному русі Києва стала І Всеросійська олімпіада 1913, яку проводили в Києві і в якій взяли участь близько 580 спортсменів з Петербурга, Москви, Варшави, Самари та інших міст. Опісля цього були зароджені гімнастично спортивні товариства «Спортивний клуб», «Спорт», «Санітас», «Клуб любителів спорту» і інші і поволі, кволим поступом, рухалися місцеві аматори спорту від забавки до гри в хокей.

Після утвердження радянської влади та становлення економіки, у владних інституцій з'явилися можливості сприяти спортивному руху в суспільстві. В Києві постали численні спортивні товариства, якими опікувалися трудові колективи (як це раніше робили національні культурні товариства). Більшість спортсменів аматорів були зайняті в командах цих товариств, займаючись різними видами спорту (доволі часто кількома зараз) і виступали в численних змаганнях та спартакіадах. А в зимовий час (3-4 місяці) цим спортовцям доводилося переключатися на зимові види спорту — бігати на лижах чи ковзанах, з ігрових видів почав здобувати популярність хокей з м'ячем, який уже мав свої усталені правила та поодиноких фахівців, що навідувалися з хокейних центрів Країни Рад. Саме тоді, в 30-х роках 20 століття, почали проводити систематичні змагання з по-між хокейних команд товариств «Динамо», «Трудові Резерви», «Желдор», «Харчовик»… А коли ж постав в 1933 році стадіон «Динамо», місцеві спортовці отримали якісну площадку для проведення серйозних спортивних заходів і саме в на ньому в зимовий час проводилися численні офіційні змагання команд спортивних товариств міста. Але 2-а Світова війна стала суттєвою перепоною в становлення хокейної команди в місті.

Тільки по закінченні війни та відновленні міста Києва (що був суттєво зруйнований), наприкінці 40-х почав відроджуватися хокей міста. При чому одночасно почали проводитися змагання з «російського» та «канадського» хокею (який до війни був популярним лише на західноукраїнських землях), участь в яких брали здебільшого одні й ті ж команди, складені з тих же самих гравців. Зокрема, багато гравців команд майстрів з футболу проводили тренування та змагання з хокею з м'ячем та із шайбою, підтримуючи тим самим свою форму під час зимової паузи. Вдалося також залучити до хокею (як його офіційно вже було названо в радянських спортивних структурах та ЗМІ) керівників підприємств. Тому в змаганнях із «канадського» хокею на рівні зі спортивними товариствами брали участь також і команди заводів «Більшовик» та «Арсенал» (при чому представники останніх — хокеїсти «Зеніту» — відмітилися навіть в розіграшах першості УРСР 1951 і 1952 рр. та Класі «Б» СРСР 1955 і 1961 років). Проте, головною та найуспішнішою командою столиці була хокейна дружина товариства «Динамо». Саме в цій команді гуртувалися найкращі хокеїсти Києва, в тому числі майстри футболу (зокрема, вправними хокеїстами проявили себе відомі футболісти Антон Ідзковський, Федір Дашков, Георгій Пономарьов, Олександр Шевцов, Олег Ошенков, Олександр Щанов, Віталій Голубєв), які представляли Київ в розіграшах першості УРСР та Кубку СРСР. Дебют на офіційному рівні відбувся наприкінці 1948 року, коли у фіналі турніру на Приз відкриття сезону в Києві «динамівці» поступилися з рахунком 2:3 команді київського «Будинку Офіцерів». Протягом 1949-другої половини 50-х років «Динамо» складало потужну конкуренцію на республіканській арені лідеру українського хокею з шайбою харківському «Локомотиву», виборовши декілька разів «срібло» (в розіграшах 1949, 1950 та 1951 рр.) та ставши чемпіонами республіки у сезонах 1953, 1959 та 1968 років. Але заявити команду до Класу «А» чемпіонату СРСР в 50-х роках не вдавалося, оскільки місцевим хокеїстам було дуже важко протистояти командам з інших хокейних регіонів СРСР, задовільнившись участю в розіграшах Кубку СРСР 1952 (неявка на гру 1/16 фіналу з «Наукою» в Петрозаводськ) та 1953 (поразка 1:2 в 1/8 фіналу від мінського «Спартака») років. Тому амбітне партійне керівництво й надалі ігнорувало хокеєм, віддаючи перевагу більш популярним й успішним футболу, волейболу.

«Динамо»Редагувати

На початку 60-х років 20 століття керівництво республіки Україна при підтримці чиновників з Москви вирішило вдосконалити спортивну інфраструктуру в місті. Й найпершим ділом було закладено побудову великого Палацу Спорту (мав стати 2-им по величині в СРСР) навколо якого гуртувалися спортивні команди міста. Звичайно, постало питання цільового його використання, а прикладом служила спортивна інфраструктура Москви, тому в керівництві спорткомітету республіки з'явилися, вчергове, хокейні амбіції, аби до завершення спорт-комплексу створити й наіграти боєздатний колектив хокеїстів.

ПочаткиРедагувати

Тому Андріан Мізяк (голова Спорткоміту УРСР) прийняв рішення на базі команди фізкультурно-спортивного товариства «Динамо» сформувати хокейну дружину. Тільки цього разу було вирішено запросити до неї фахівців хокеїстів з інших міст країни. Отримавши підтримку державних чиновників цьому спортивному організатору вдалося залучити на свою сторону успішного хокейного тренера, срібного призера чемпіонату СРСР, команди з Нижнього Новгорода (Горького), Дмитра Богінова. Цьому фахівцю вдалося залучити до нового колективу численну когорту гравців з Риги, Мінська, Омська, Уралу, Поволжя, Ленінграда і Москви, які склали кістяк колективу і своїм досвідом навчали місцеву молодь. Керівництво республіки долучало значних зусиль аби підняти хокей в Києві до всесоюзного рівня, для кожного з приїжджих були вирішені всі побутові проблеми і було надано житло (що було доволі суттєвим фактором) та надані якісні умови для тренувань.

Восени 1963 року динамівці Києва дебютували в другому ешелоні радянського хокею, команду повів у бій заслужений тренер РРФСР Дмитро Миколайович Богінов[ru]. Хокейне «Динамо» (Київ) почало своє турнірне сходження 27 жовтня 1963 року супроти СКА (Куйбишев). Нападник Віктор Мартинов забив першу шайбу в історії команди уже на другій хвилині після початку гри, і того дня команда здобула свою першу перемогу в офіційних іграх першості СРСР з хокею, за рахунку 4:1 суддя сповістив про успішний дебют команди. Мартинов й далі протягом сезону вів команду вперед, забивши 16 голів. Незважаючи на перші успіхи, надалі незіграній команді було сутужно й під кінець турнірної дистанції не вистачило фізичних кондицій, тому загальне 6 місце було закономірним результатом наприкінці сезону.

Перший склад «Динамо» сезону-1963/64 — Друга група класу «А»

Перше своє завдання — вийти в чільний дивізіон — Дмитро Миколайович Богінов подужав за два роки. З другого сезону (1964—1965) до команди приєдналися Герман Григор'єв, Віктор Мосягін, Борис Нужин, Валентин Чистов, Володимир Прокоф'єв і син наставника — Олексій Богінов. Кияни підсилившись, та награвши відповідні ланки, стімко ввірвалися на чільні позиції «групи А» й не зійшли з 2-місця протягом сезону, тим самим підтвердивши свої амбіції щодо підсилення в класі — участі в Вищій лізі чемпіонату СРСР з хокею.

Перша спробаРедагувати

Відкриття нового сезону ознаменувалося входом команди до нової будівлі, від 1965 року домашньою ареною київської хокейної команди став щойно відкритий Палац Спроту, який так вчасно був зданий в експлуатацію та ще й став другою по величині (після «Лужників» в Москві) з тогочасних спортивних споруд СРСР. Динамівці дебютували в Вищій лізі всесоюзної першості з перемоги над московською командою «Локомотив (Москва)». Але як і в свій перший сезон, команди не вистачило на кінцівку турніру, але й 9-е місце цілком прийнятний результат для новачка ліги, та команди, що лише 3-й сезон, як виступає на всесоюзних першостях. В подальшому, новачкам ліги ще три роки вдавалося утримуватися в 10-ці найкращих хокейних команд СРСР. Але неочікуваною прикрістю став сезон 1969/1970 років — зміна поколінь в команді та ротація тренерів (волевий й амбітний Дмитро Богінов, котрий вибудував цей колектив, вимушений був, опісля сезону 1968/1969, піти з команди) призвели до опускання команди на дно турнірної таблиці й вильоту до нижчого класу[1].

Зведена таблиця турнірних досягнень команди в Вищій лізі першості СРСР:

Сезон Ліга М І Пер Н Пор ЗШ ПШ О
1965-66 перша група 9 36 8 3 25 76 144 19
1966-67 перша група 9 44 11 8 25 122 207 30
1967-68 перша група 9 44 14 3 27 130 180 31
1968-69 перша група 10 22 7 2 13 74 104 16
1968-69 перехідний турнір 12 68 34 11 23 232 215 79
1969-70 перша група 12 44 5 4 35 125 272 14

Скорочення: М = підсумкове місце, І = ігри, Пер = перемоги, Н = нічиї, Пор = поразки, ЗШ = закинуті шайби, ПШ = пропущені шайби, О = набрані очки

Вибування до першої лігиРедагувати

Повернення до Першої ліги союзної першості з хокею було болісним, як для команди так й для керівництва республіканського спорткомітету. Домінуванню столичних московських клубів нічого не можна було протиставити, на додачу почалася відомча опіка над певними видами спорту і в різних регіонах. Тому команди столиці СРСР, маючи давню історію, отримали впливових «опікунів» в лиці міністерств та відомств союзного значення (як то міністерства Оборони, МВД, залізниці, міністерства Промисловості та великих заводів…). У київських «динамівців», натомість, головним пріоритетом залишалася футбольна мета, яка приносила уже суттєві успіхи та була визначальною для партійного та господарського активу всієї республіки. В той час, як невдачі та суттєве домінування російських клубів відлякували функціонерів від суттєвішого сприяння цьому виду спорту в 70-х роках 20 століття.

Але виліт в Першу лігу мав кілька сприятливих моментів. Керівництву команди вдалося змінити пріоритети в укомплектуванні команди (що потім на довгі роки відобразилося на обличчі київської дружини) — перевага тепер віддавалася місцевим вихованцям, які покращували свою майстерність поряд з найкращими виконавцями Першої ліги союзної першості (які доволі часто обирали Київ, як хороший плацдарм для здобуття хокейних вершин). Команді вдалося здобути своєю самобутньою грою повагу як в команд свого класу, так й грандів союзного хокею. Київська команда в іграх Першої ліги здобула славу жорсткого колективу, що сповідував комбінаційну гру, яку вони відточували протягом 7 сезонів, а коли повернулися до Вищої ліги, то вже не вибували з неї.

Перших три сезони, після «повернення», були найважчими через зміну поколінь і становлення гри, але це не суттєво відображалося на турнірній таблиці, оскільки команда не опускалася нижче 6 місця. Колишній граючий тренер та учень Дмитра Богінова — Ігор Шичков вміло кермував динамівським колективом.

Зведена таблиця турнірних досягнень команди в Першій лізі першості СРСР:

Сезон Ліга М І Пер Н Пор ЗШ ПШ О
1970-71 перша ліга 6 48 20 4 24 198 210 44
1971-72 перша ліга 5 48 22 7 19 192 178 51
1972-73 перша ліга 4 44 25 3 20 190 181 53

Опісля доволі успішного 1973 року гравці команди з нетерпінням очікували наступного сезону. Але першою новиною стали пертурбації в керівництві спорткомітету, і як наслідок це відобразилося на планах команди (не вдалося запросити для підсилення колективу кількох виконавців з Вищої ліги), в тому ж році від суттєвого сприяння команді відмовилося спортивне товариство «Динамо», яке серед ігрових спортивних видів вибрало футбол (оскільки футбольна команда Динамо (Київ) ставала лідером союзних першостей), тому спорткомітетом оперативно були найдені інші «опікуни» команди. А на додачу до того ж, на свій 10-річний ювілей, команда знінює назву з «Динамо» на «Сокіл» (це була перша не відомча назва колективу в історії радянського хокею на вищих рівнях). Аби зберегти історичні традиції, кольори команди «Сокіл» (Київ) залишилися біло-блакитними.

«Сокіл» у чемпіонаті СРСРРедагувати

Правонаступником «Динамо» став «Сокіл», який отримав цю назву в 1973 році, коли київська команда перейшла в штат Укрсовета ДСО «Зеніт» з подачі його голови Володимира Білоусова. У ту пору шефську (спонсорську) допомогу гравцям і тренерам «Сокола» надавав авіазавод імені Антонова.

У 1978 році клуб повертається у вищу лігу чемпіонату СРСР. Розпочався поступовий підйом, що завершився бронзовими медалями в сезоні 1984/85. До найвищого союзного досягнення київський клуб привів Анатолій Богданов, який очолював «Сокіл» протягом 15 сезонів. У цей період (з 1976 по 1991 рік) під керівництвом Богданова кияни не тільки виграли «бронзу», а й шість разів входили в п'ятірку найкращих клубів СРСР, двічі при цьому фінішувавши четвертими.

Склад «Сокола» — бронзового призера чемпіонату СРСР 1984/85:


Сумарна статистика:

М Гравець Ігри
1. Сергій Горбушин  — 459
2. Юрій Шундров — 438
3. Валерій Ширяєв — 408
4. Сергій Давидов — 403
5. Анатолій Степанищев  — 383
6. Андрій Овчинников — 381
7. Євген Шастін — 373
8. Микола Наріманов — 366
9. Сергій Земченко — 326
10. Анатолій Дьомін — 302
11. Раміль Юлдашев — 297
12. Олег Ісламов — 296
13. Микола Ладигін — 287
14. Олександр Менченков  — 282
15. Анатолій Доніка — 280
16. Олег Васюнін — 278
17. Олександр Куликов — 273
18. Валерій Сидоров — 270
19. Володимир Голубович — 267
20. Анатолій Найда — 217
21. Петро Малков — 215
22. Олег Синьков — 202
М Гравець Голи
1. Євген Шастін — 166
2. Раміль Юлдашев — 153
3. Сергій Давидов — 138
4. Анатолій Степанищев  — 131
5. Микола Наріманов — 111
6. Анатолій Дьомін — 96
7. Сергій Земченко — 85
8. Петро Малков — 73
9. Володимир Голубович — 71
10. Олександр Куликов — 67
11. Олег Ісламов — 65
12. Валерій Ширяєв — 65
13. Андрій Овчинников — 64
14. Дмитро Христич  — 53
15. Сергій Серебряков — 52
16. Володимир Бабашов — 51
17. Вадим Сибірко — 49
18. Сергій Горбушин — 47
19. Анатолій Найда — 46
20. Володимир Прокоф'єв — 45
21. Юрій Потєхов — 43
22. Ігор Тузик — 42

«Сокіл» з 1992Редагувати

 
Емблема клубу, що використовувалась з середини 90-х до 2008

Після розпаду Радянського Союзу «Сокіл» взяв участь у міжнаціональній хокейній лізі (з 1992 по 1996 рік), Східно-Європейської хокейної лізі (з 1996 по 2004), відкритому чемпіонаті Білорусі (з 2004 по 2007) та першості країни. У період існування МХЛ головним тренером команди був Олександр Фадєєв, а з розвалом цієї ліги «Сокіл» очолив Олександр Сеуканд. У сезоні 2007/08 кияни дебютували у вищій лізі (зона «Захід») першості Росії, де з першої спроби фінішували на почесному для себе п'ятому місці в регулярному чемпіонаті і взяли участь у першому раунді (1/8 фіналу) плей-офф.

У 2009 році з економічних міркувань команда повернулася в білоруську екстра-лігу.

Виступав у чемпіонаті Професіональної хокейної ліги. Останній раз виступав у національній першості у сезоні 2013/14 р, став бронзовим призером[2].

ДосягненняРедагувати

Найвище досягнення у вищій лізі чемпіонату Росії — 1/4 фіналу (2009).

Найвище досягнення у чемпіонаті Білорусі — 4 місце (2005).

Найвище досягнення у європейських клубних турнірах:

Найтитулованіші вихованці «Сокола»: Олексій Житник (олімпійський чемпіон 1992), Валерій Ширяєв (чемпіон світу-1989), Дмитро Христич та Михайло Татаринов (обидва — чемпіони світу-1990).

Склад командиРедагувати

Статистика гравців команди в чемпіонаті 2013/2014 (останній сезон):[3][4]

Гравець Дата
народження
Вища ліга Плей-оф
І Г П О ШХ І Г П О ШХ
Воротарі
  Балабан Михайло Сергійович 19.09.1990 22 2
  Хонін Олег Володимирович 26.04.1994 2
Захисники
  Лясковський Юрій Миколайович 1975 20 2 8 10 41 2 0 0 0 0
  Лупандін Андрій Миколайович 1978 17 0 8 8 4 2 0 1 1 4
  Мельников Олексій Павлович 1989 10 7 0 7 12 2 0 0 0 0
  Скороход Олександр Володимирович 1983 22 1 4 5 14 2 0 0 0 2
  Лубнін Олексій Сергійович 1984 12 0 2 2 28 2 1 0 1 16
  Рябенко Костянтин Володимирович 1983 12 1 0 1 8
  Акімов Павло Вікторович 1986 21 0 1 1 8
  Тимченко В'ячеслав Миколайович 1971 22 0 1 1 14 2 0 0 0 0
  Муханов Олександр Сергійович 1976 9 0 0 0 12
Нападники
  Шаманський Ігор Вікторович 1984 22 4 15 19 8 2 1 0 1 2
  Юшков Дмитро Вікторович 1987 22 8 6 14 14 2 0 0 0 0
  Задоєнко Олег Олегович 1990 22 7 6 13 4 2 0 0 0 0
  Секірко Євген Олександрович 1988 22 6 6 12 34 2 0 0 0 0
  Ісаєнко Дмитро Сергійович 1988 17 3 6 9 32 2 0 1 1 0
  Лиманський Євген Андрійович 1992 22 4 4 8 22 2 0 0 0 0
  Войцеховський Олексій Віталійович 1987 22 3 4 7 20 2 0 0 0 0
  Міхейонок Олександр Сергійович 1986 10 2 5 7 4
  Безуглий Єгор Юрійович 1991 22 0 6 6 6 2 0 0 0 0
  Буточнов Андрій Олександрович 1980 7 3 2 5 2
  Двірник Ігор Олегович 1992 17 0 0 0 0 2 0 0 0 0
  Костюк Артем Ігорович 1994 20 0 0 0 0 2 0 0 0 0
  Двірник Андрій Олегович 1992 22 0 0 0 2 2 0 0 0 0

СтатистикаРедагувати

Головні тренериРедагувати

Капітанів командиРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати