Смовський Костянтин Авдійович

Смовський Костянтин Авдійович (* 21 травня 1892 або 1894 — 8 березня 1960) — український військовий діяч, полковник Армії УНР, генерал-хорунжий на еміграції.

Смовський Костянтин Авдійович
Смовський.jpeg
Народження 21.5.1892 або 1894
станиця Полтавська, Кубань або Лохвицький повіт, Полтавська губернія
Смерть 8 березня 1960(1960-03-08)
м. Міннеаполіс, США США
Громадянство Flag of the Ukrainian State.svg УНР, Flag of Ukraine.svg Гетьманат
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР, Української Держави
Рід військ Артилерія
Звання 12 УНР 30-03-1920 Генерал-хорунжий.svg Генерал-хорунжий
Війни / битви Перша Світова війна
Українсько-радянська війна
Перший зимовий похід
Бій за Арсенал
Битва під Мотовилівкою
Друга Світова війна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)

Життєпис

Частина українських діаспорних видань та наукових джерел називають датою народження військового діяча 21 травня 1892 року. На противагу їм сам Смовський у власних спогадах, що були опубліковані в газеті «Свобода», зазначає 21 травня 1894[1].

Спірним є і місце народження. За одними даними, це станиця Полтавська на Кубані, згідно з автобіографією — неназване село Лохвицького повіту на Полтавщині[1]. Смовський зазначив у діаспорному виданні «Музейні вісті» за 1958 рік, що його матір є кубанкою, а батько — полтавським козаком[2].

Імперське військо

У 1913 закінчив Михайлівське артилерійське училище. У роки Першої світової війни на фронті, командир кінно-гірської гарматної батареї. На початку 1917 командував запасною гарматною батареєю у Москві.

У деяких документах зазначав, що під час Першої світової війни був сотником Кубанського козацького війська, але за документами атестаційної комісії Армії УНР (1921 р.) в російській армії був унтер-офіцером.

Після Лютневої революції 1917 в Росії включився до українського руху. Був делегатом III Всеукраїнського військового з'їзду у Києві від Московського гарнізону. Був обраний делегатом до Одеси на переговори про українізацію Одеської військової округи.

В Українській Армії

З кінця 1917 на службі в Українській армії.

З 22 листопада 1917 р. — викладач з практичного обслуговування гармат у 2-й Українській юнацькій школі.

У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. Створив і очолив гарматну батарею Коша. Брав участь у вуличних боях із більшовицькими повстанцями, зокрема, за завод «Арсенал», дніпровські мости.

Навесні, з 25 березня 1918 року призначений помічником військового коменданта в Острозі, організував набір поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де 5 жовтня 1918 року очолив 1-шу гарматну батарею Окремого чорноморського коша Армії Української Держави. З 24 листопада 1918 р. — командир 1-го гарматного полісу Окремого Чорноморського Коша військ Директорії. Приєднався до повстання Директорії УНР, брав участь у Мотовилівському бою 1918.

Підвищений у ранзі до полковника, сформував Чорноморський гарматний полк.

З 11 лютого 1919 р. — командир 5-го кінного Кінбурнського полку 2-ї кінної дивізії Дієвої армії УНР.

З 21 квітня 1919 р. — командир 29-го кінного дієвого полку, який 29 травня 1919 р. було згорнуто в Окремий кінний дивізіон, а 4 липня 1919 р. — розгорнуто у 1-й кінний полк (з 9 липня 1919 р. — 2-й кінний полк) ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР. З 19 серпня 1919 р. — помічник командира 2-го кінного полку ім М. Залізняка та член ремонтної комісії з поповнення армії кінським складом

Узимку 1919 у боях у Лівобережній Україні з військами радянської Росії поранений і потрапив до полону. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт.

З 6 по 21 грудня 1919 брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР, згодом повернувся на польську територію, де був інтернований польською владою.

Навесні 1920 року служив у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, дезертував.

З 23 липня 1920 р. — командир 1-го кінного ім М. Залізняка полку Армії УНР. З 13 серпня 1920 р. — т. в. о. командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, одночасно був командиром 1-го кінного полку ім М. Залізняка. З 13 квітня 1921 р. — помічник комбрига 1-ї Окремої кінної дивізії Армії УНР.

Улітку 1921 року був усунутий із посади після з'ясування атестаційною комісією відсутності офіцерського звання до служби в українській армії.

З 1921 року жив на еміграції у Польщі.

У польському та німецькому одностроях

 
Рукостискання Павла Скоропадського та Костянтина Смовського (крайній зліва у німецькій формі), 22 січня 1945. По центру: Владика Мстислав та професор Дацько. Світлина зроблена під час святкування Дня Соборності в Берліні.

Після поразки Армії УНР він був серед тих старшин УНР, яких за домовленістю Петлюри з Пілсудським було за контрактом 1929 року прийнято до Війська Польського для продовження своєї служби за фахом, на випадок війни з СРСР. У польському війську служив у 11-му уланському полку (Цеханів). Останнє звання у польській армії — майор. Брав участь у німецько-польській війні 1939 року, був захоплений німцями до полону. У січні 1940 року за сприяння Військового міністерства УНР в еміграції був звільнений з полону.

З початком війни Німеччини проти СРСР він, як і декотрі старшини Армії УНР, прибули до України; станом на середину жовтня 1941 року Смовський знаходився в Києві, де зустрівся з членами Буковинського куреню. Брав участь в організації української допоміжної поліції у Києві[3]. Навесні 1942 його призначили заступником командира 118-го батальйону шуцманшафту, який брав участь у боях проти радянських партизан на півночі України, а з грудня 1942 в Білорусі. Смовський був присутнім при знищенні села Хатинь, але безпосередньої участі не брав[4][5].

Надалі служив в інших українських колабораціоністських формаціях, що підпорядковувались Німеччині. З березня 1945 року був приділений до штабу Української національної армії. 8–9 травня 1945 року від імені командування Української національної армії вів переговори з командувачами американських та англійських військ про інтернування УНА на контрольовані ними території.

Повоєнна міграція

З 1945 року — на еміграції у Західній Німеччині, один з ініціаторів створення Спілки українських вояків. 1950 року емігрував до США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР. Очолював Союз українських ветеранів. Екзильним урядом УНР Смовському присвоєно звання генерал-хорунжого. Помер у Міннеаполісі (США).

Примітки

  1. а б К. Смовський. Моя служба Батьківщині // Свобода. — 1958. — № 39 (28 лютого). — С. 2.
  2. Кость Смовський. З недавнього минулого // Музейні вісті. — Онтаріо, I-II квартал 1958. — № 1. — С. 19.
  3. К. Смовський. Моя служба Батьківщині // Свобода. — 1958. — № 41 (4 березня). — С. 2.
  4. Кириллова Н.В., Селеменев В.Д., Скалабан В.В. Хатынь. Трагедия и память. Документы и материалы. — Минск : НАРБ, 2009. — 78 с. — ISBN 978-985-6372-62-2.
  5. Rudling, Per Anders. "The Khatyn Massacre in Belorussia: A historical controversy revisited." Holocaust and Genocide Studies 26.1 (2012): 29-58.

Джерела

Посилання