Відкрити головне меню

Синоніми у зоологічній систематиці в українській мові

сторінка значень у проекті Вікімедіа

Це стаття саме про синоніми у біологічній (зоологічній) систематиці в українській мові. Про синоніми у біологічній систематиці взагалі див. статтю Синоніми у біологічній систематиці.

Синоніми у зоологічній систематиці в українській мові — анотований перелік пар зоонімів, що використовуються для позначення одних і тих самих родів тварин, таких як «їжатець» та «дикообраз», «пес» і «собака» тощо, поширених в україномовному середовищі.

Зміст

Синонімія в українській зооніміці у контексті історії ономастикиРедагувати

Ссавці є добре відомий об'єкт не тільки досліджень, але й утримання в неволі, їх часто згадують у краєзнавчій і навчальній літературі, художніх творах, фольклорі. Завдяки цьому для окремих груп створено значні синонімічні ряди та сформувалися різнокорінні назви, якими позначають одні й ті самі об'єкти[1].

 
Порівняння синонімії вернакулярних назв гризунів фауни України (ліворуч — для родин і родів, праворуч — для видів)[2]

Синонімічні рядиРедагувати

Найбільші синонімічні ряди формуються для видів, що нечасто стають об'єктами наукових досліджень, проте до яких є увага аматорів та любителів природи, і у більшості видів існує від 2 до 7 одночасно вживаних вернакулярних назв тільки у науковій літературі[3].

Є три основні джерела наповнення синонімічних рядів (ibid.):

  • місцеві назви, ареали і сфери вживання яких поступово розширюються; найчастіше такі назви приходять у літературу як результат краєзнавчих експедицій (дослідження Івана Верхратського та ін.)
  • як запозичення з суміжних мов (в Україні найчастіше це відбувалося в періоди мовних експансій із суміжних країн);
  • як неологізми при впорядкуванні нових переліків та їх розширенні (наприклад, у зоологічному словнику Маркевича і Татарка 1983 такі назви відмічені зірочками, що зазначено у передмові).

При зростанні кількості синонімів пошук і архівування інформації ускладнюються, що щоразу завершується новим періодом стабілізації з виокремленням титульних назв, рекомендованих науковцями і науковими товариствами до вжитку.

Хронологія стабілізаційних подійРедагувати

В Україні було кілька прецедентів стабілізації зоологічної номенклатури:

  • 1918 року, коли були впорядковані перші зоологічні словники на основі доробків М. Полянського, І. Верхратського і М. Шарлеманя, що затверджено відповідною комісією ВУАН[4],
  • 1931 р. Науково-дослідчий інститут мовознавства ВУАН видав упорядкований С. Паночіні «Словник біологічної термінології»[6], у який увійшла не видана, але підготовлена перед тим (1930) зоологічна частина цього словника С. Паночіні «Словник зоологічної термінології» (1930; не надрукований)[7]
  • 1983 р. К. Татарко у співпраці з акад. О. Маркевичем і під егідою Комітету наукової термінології АН УРСР видав суттєво перероблений і розширений «Русско-украинско-латинский зоологический словарь. Терминология и номенклатура»[8]. Словник був суттєво відкоригований з огляду на політику зближення братніх мов і, як зазначено у передмові І. А. Акімова[9] до перевидання «Словника» 1927–1928 рр., «Значно перероблений і виправлений на „вимоги часу“, словник…. вирізняється певним відсотком лексем, що просто „скальковані“ з відповідних російських назв. … оригінальний доробок знавців живої української мови у цій праці, на жаль, значною мірою втрачено».

Оцінка радянської словникової спадщиниРедагувати

З середини 1990-х років в Україні почався процес відродження вернакулярних назв, і нові зоологічні огляди здебільшого містять питомі українські назви, які у період 1933–1983 рр. активно вилучали зі словників[10] і замінювали на російські відповідники. У цитованій праці І. А. Акімова прямо сказано про те, що тогочасні «… термінологічні словники …. несли тавро зросійщення української наукової мови». Нові переліки назв різних груп хребетних (птахів, земноводних, риб і, зокрема, ссавців) тепер орієнтуються на назви, що були в ужитку в працях творців української ономастики, а не її ревізорів (наприклад, Писанець, 2005[11]; Фесенко, Бокотей, 2007[12]).

Попри це, у низці випадків синоніми, сформовані шляхом запозичень, інколи стають у нагоді для позначення різних родів або видів, що у часи формування словників не розрізнялися. Такими прикладами є вживання («розведення» у різні роди) назв «вовчок» і «соня» («соня» була «замінником» української назви «вовчок»), нориця і полівка («полівку» у багатьох працях періоду мовних ревізій взагалі писали на російський взір як «польовка»[13]), «вивірка» і «білка», «сарна» і «косуля» та ін. Торкнулася ця проблема і назв чужорідних видів, що відомі загалу, зокрема назви «їжатець», яку викорінювали і пробували замістити назвою «дикообраз».

Тенденції змін широти вжитку суперечливих назв докладно розглянуто на прикладі місцевої назви «їжатець» та її запозичених відповідників «дикообраз» (з рос.) та «поркупін» (з англ.).

Їжатець vs дикобразРедагувати

Слово «Їжатець» зустрічається не тільки у науковій, але й у краєзнавчій і художній літературі.

Їжатець у художній літературіРедагувати

  • 1982: Словник мудрої голови. А. Вовк. Відповіді та зауваги до словогри. Ч. 8 (про тварини) Юнак, 1982, № 12 с. 17): «Тут зате живе подібна тварина з багато довшими шпильками, що зветься porcupine. її українська назва є ЇЖАТЕЦЬ, але не „дикобраз“, що є російське слово». [2]
  • 1987: Андієвська Емма / Вірши / Віґілії LXXVI: «Ні соломини, на яку — зіпертись. І на долоні, як молюск — життя. Ні звуку — лиш світанку їжатець.» [3]
  • 1991: Багряний Іван. Тигролови. Роман // Журнал Дніпро, Київ, 1991 № 2[недоступне посилання з липень 2019]. с. 4-128. — С. 43: «… Вепр — не вивірка. А „сікач“, почувши людський дух, гуркав, злостився. Щетина на нім, як на їжатцеві, стоїть пилкою по хребту. …» [4]
  • 2001: Фенімор Купер «Звіробій» (пер. Леоніда Солонька): «Жоден червоний воїн не верещатиме, мов недорізаний кабан. Той стогін виривається з горлянки блідолицього, з грудей інгіза, і звуки ці приємні, мов дівоча пісня. Пес! Смердючий тхір! Бабак! Видра! Їжатець!» … «Придивившись до мокасина, Уа-та-Уа впевнено сказала, що він гуронський, бо на передку по-особливому розташовані голки їжатця.»[5][14]

Їжатець у словникахРедагувати

Існує щонайменше 10 словників, в яких наводиться або збереглася назва «їжатець», попри складну історію зі збереженням питомо українських назв у період 1930–1990 років:

  • 1886: Малоруско-німецкий словар (ред. Євгений Желеховский), 1886 рік.: «їжатець — stahelschwein»
  • 1917: Російсько-український словничок термінів природознавства і географії (упорядник К. В. Дубняк), м. Кобеляк Полтавська обл. 1917 р.: «дикобраз — їжатка»
  • 1924: Російсько-український словник (гол. ред. А. Е. Кримський), 1924 рік, перевидано 2007 рік.: «дикобраз — їжатець, їжатка.»
  • 1928: Полонський Х. (Українська Академія Наук) — Матеріяли до української термінології та номенклатури, том XI, Словник природничої термінології (проєкт), Державне видавництво України, 1928, ст. 30: «Дикобраз, Hystrix L. — їжате́ць».
  • 1929: Голоскевич Г. — Правописний словник (за нормами УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ Всеукраїнської Академії Наук), Харків, 1929, с.221: їжате́ць, -тця́, -тце́ві; -тці’, -тці'в
  • 1930: О. Ізюмов — Російсько-український словник (видання четверте доповнене й виправлене за новим правописом), Державне видавництво України, Харків, Київ, 1930: Дикобраз, зоол. — їжате́ць, -тця; -зовый — їжате́цький, -а, -е.
  • 1931: Паночіні С. Словник біологічної термінології / Науково-дослідчий інститут мовознавства ВУАН. — Харків: Радянська школа, 1931. — 89 с. — (Серія практичних словників. Випуск IV). — Словник побудовано за схемою «рос. -> лат. -> укр.». С. 20: «Дикобраз, Hystrix — їжате'ць(-тця)» [6].
  • 1977: Павло Штепа. Словник чужомовних слів і термінів (Монреаль, 1977 р.): «дикобраз (тварина) — їжатець» [7]
  • 1985: Етимологічний словник української мови, том 2, Київ, Наукова думка, 1985 р.: «[їжатець] (зоол.) „дикобраз, Hystrix“, [їжатка] — похідні утворення від [їж] „їжак“; назви зумовлені зовнішньою подібністю тварин.»
  • 1987: УРЕС том 1, 1987 (ред. Ф. С. Бабичев, А. В. Кудрицький): «ДИКОБРАЗ, їжатець (Hystrix) — рід гризунів. Тіло (довж. до 90 см) зверху вкрите голками (довж. до 40 см).»
  • 2010: Російсько-український словник (Українська академія наук): «Як перекласти ДИКОБРАЗ? — ЇЖАТЕЦЬ»[8]

Їжатці у науковій і краєзнавчій літературіРедагувати

У спеціальних таксономічних оглядах ссавців, першим з яких став «Словник зоологічної номенклатури» (1927), назва «їжатець» вжита як титульна назва роду. У передмові до перевидання цього словника (2005 р.), підготовленій директором Інституту зоології НАНУ І. І. Акімовим, зазначено, що видані в радянські часи словники «побудовані на засадах творення прямих відповідностей російським термінам, несли тавро зросійщення української наукової мови». (с. 5). і далі: «Провідні українські зоологи дійшли висновку, що факсимільне видання унікального лексикографічного документа — „Словника зоологічної номенклатури“ — є єдино можливим відправним пунктом для розвитку сучасної зоологічної номенклатури і термінології.» (с. 5).

  • 1927 (2005): Шарлемань М., Татарко К. Назви хребетних тварин // Словник зоологічної номенклатури. Частина 2 (Київ: Держ. вид-во України, 1927): «208. Hystricidae — Їжатцюваті. р[ос]. — Дикобразы. н[ім]. — Erdstachelschwein. … 210. Hystrix cristata L. — Їжатець чубатий. Їжатець чубатий (Пол[янський].), Їжатка (Грінч[енко].). р[ос]. — Дикобраз. нім. — Stachelschwein.». Перевидано Інститутом зоології як видання, що не втратило актуальності, 2005 року[15].
  • 1930: * Київ, довідник (ред. Федор Ернст, 800 ст.), Київ, 1930, розділ «Київський Зоологічний Сад», 675 ст.: «Ліворуч містяться тварини та хижі птахи, що їх нечасто можна спостерігати в природі, через вночішній спосіб їхнього життя — це вовки, їжатці (дикобрази), сови, пугачі, а трохи далі — величезні представники хижих птахів — грифи, орлани-білохвости, орли (беркути, могильники)…»
  • 2003: Карабута О. П. Морфемна будова зооназв // Зб. наук. праць. Південний архів. Філолог. науки.- Херсон, 2003.- Вип. ХХІ.- С. 63-67: «У словотворчій структурі аналізованих назв поширений також суфікс -ець. Шляхом додавання цього суфікса до іменникових основ утворилися зооназви, твірна основа яких указує на особливість тварини: їжатець, песець, телець; воронець, лінивець, сивець, сліпець.» (pdf)
  • 2007: Кагало О. О., Проць Б. Г. (ред.). Тлумачний посібник з визначення типів оселищ (habitats) Європейського Союзу / Центр розвитку інновацій Університету Вагенінген (Нідерланди), Державний природознавчий музей НАН України. — Львів, 2007. — 202 с. (pdf)
  • 2009: огляд «Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів…» (Збірник праць Зоологічного музею ННПМ НАН України. Київ, 2009, № 40 / За ред. Ю. Некрутенка) «… розрізняють такі три основні групи гризунів: сциуроморфи („вивірковидні“, Sciuromorpha) міоморфи („мишовидні“, Myomorpha) та гістрікоморфи („їжатцевидні“, Hystricomorpha).» [9]
  • 2010: «Основи зоологічної систематики. Лекція 4» / проф. В. Корнєєв, (Інститут зоології НАН, 2010) : с. 39: «Географічні ознаки. 1. Загальні біогеографічні особливості. … Hystricidae. Їжатці»[10]
  • 2010: Коробченко М. А., Загороднюк І. В., Ємельянов І. Г. Підземні гризуни як життєва форма ссавців // Вісник Національного науково-природничого музею. — Київ, 2010. — Том 8. — С. 5-32. — «Табл. 2. Розподіл родів, що включають види підземних гризунів, за вищими таксонами в обсязі світової фауни: Підряд Hystricomorpha — Їжатцевидні.» (с. 7) [11].

ПоркупінРедагувати

Широко відома англійська назва porcupine походить від середньоанглійського та англо-фр. «porc» = свиня, свинина (так само лат. «porcus» = свиня, опорос) [12] та «pine» — так само з середньоанглійського та староанглійського «pīn» = штир, з лат. «pinus» = сосна. Тобто, разом це можна перекласти як «порося голчасте», або «свиня наїжачена» тощо[16]. Назва в різних виданнях закріплена або за групою «їжатцещелепних» (Hystricognathi) загалом, або за американськими Erethizontidae.

ДикобразРедагувати

Слово «дикобраз» з'явилося в українських словниках після постанов 1933 року (див. Українська мова в СРСР) і до кінця витіснило репресоване слово «їжатець». Обидва слова разом зустрічаються лише у кількох словниках 1987, 1987 років (див. нижче). Слово це є запозичення з рос. мови і походить від рос. «дикий + образный» = «дикообраз» з подальшим стягуванням двох голосних в один звук.

Сучасні згадки в україномовних джерелах пов'язані переважно з перекладами з російської мови. Прикладами є праці, що в пошукових системах знаходяться як джерела варті уваги:

  • «Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення»: окрім «дикобраза», неприхованими кальками з рос. є, напр.: «Ленівець» (рос. «ленивец», правильно ЛІНИВЕЦЬ!), «Порожньорогі» (рос. «полорогие», правильно БИКОВІ!, або ПОРОЖНИСТОРОГІ), «буйвол» (правильно БУЙВІЛ та ін., а ще там є вид «Качка, що свистить, руда» (Dendrocygna bicolor) (не можна навіть припустити переклад з рос. :)) Особливий інтерес становлять такі назви, як рід «Саламандри ісполинські» з родини «Скритозяберники».
  • огляд: Зиков О. Класифікація сучасних плацентарних ссавців (Eutheria): стан і проблеми // Праці Зоологічного музею Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. — 2006: у цьому огляді, присвяченому переважно аналізу змін у класифікації відповідно до книжки «Классификация современных млекопитающих» (Павлинов, 2002), — жодного посилання на україномовні праці або словники. Окрім «дикобраза», там є низка інших калькованих назв, у тому числі (уточнення за словником Маркевича і Татарка та ін.): «тупайєві» (рос. тупайевые", правильно ТУПАЄВІ), «слонячі стрибунчики» (рос. «слоновые прыгунчики», правильно СТРИБУНЦЕВІ), «пищухові» (рос. «пищуховые», правильно ПИСКУХОВІ), «віскашеві» (рос. «вискашевые», правильно ВІСКАЧЕВІ), «ведмежі» (рос. «медвежьи», правильно «ВЕДМЕДЕВІ!), „полорогові“ (рос. полорогие», правильно БИКОВІ!), «смугастикові» (рос. «полосатиковые», правильно СМУГАЧЕВІ!), а ще «собачі» (псові), «тюленячі» (тюленеві), «конячі» (коневі), оленячі та ін.

Інші суперечливі назви ссавцівРедагувати

Існує низка інших пар синонімів, що використовуються незалежно для позначення одних і тих самих таксонів ссавці. Тут наведено тільки ті, з якими виникають суперечки щодо їх вживання у поточній науковій літературі та у просторі вікіпедії.


Сарна, козуля та косуляРедагувати

 
Малята сарн завжди плямисті

Сарна (Capreolus) — рід оленевих, широко поширений і добре відомий в Україні, проте в окремі періоди історії (зокрема, перша половина 20 ст.) вид був винищений на більшій частині країни, що впливало на знання його місцевими жителями і, відповідно, на збереження або поширення тієї або іншої назви.

Са́рна. Слово нерідко вважають запозиченим з польської мови, sarna, і спорідненим з іншим українським — серна. У інших мовах: болгарська — сърна́; верхньолужицька — sorna; давньоруська — сьрна; македонська — срна; нижньолужицька — sarnja; російська — се́рна; сербохорватська — ср́на; словенська — sŕna; старослов'янська — сръна; чеська і словацька — srna; споріднено з авестійська — srvā (ріг); давньоіндійська — śŕŋgam (ріг); старолатиська — sirna; пруська — sirvis (олень); існує думка про спорідненість лише з литовською stìrna та латиська — stiřna.

Назва цього виду/роду оленевих пов'язана з його подібністю до молодих оленів: малі розміри, невеличкі роги, пістряве забарвлення. Остання особливість прямо відображена у назві.

Відомі такі приклади давнього вживання назви «сарна»: «В бору плодились кабани, ведмідь і сарна прудконога» (Я. Щоголів); «Незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, помайнують» (Т. Шевченко). Ця ж назва рекомендована Термінологічною колегією Українського наукового товариства (Шарлемань, 1920) та Інститутом української наукової мови (Шарлемань, 1927) і часто вживана тепер (Загороднюк, 1999, 2004; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).

Косу́ля (козуля) — запозичення з російської мови, вважається результатом видозміни назви коза. У російській мові, включаючи й наукові зведення початку і середини 20 ст., термін спочатку звучав винятково як «козуля» (прямий переклад латини). В останні десятиліття заміщений у російській і частково українській літературі на дивне «косуля» із сумнівною етимологією. В українській мові «козуля» означає тільки «маленьку корову із загнутими назад рогами» (Грінченко, 1997: с. 266), а ніяк не «дику козу».


Пес та собакаРедагувати

Пес. У інших мовах: білоруська та російська — пёс; болгарська та македонська — пес; верхньолужицька — роs; давньоруська та старослов'янська — пьсъ; нижньолужицька — рjаs; полабська — ṕas польська — pies; сербохорватська -пàс; словацька та чеська — pes; словенська — pès. Однозначної етимології немає. Здебільшого зіставляється з латинським «pecus» — «худоба, свійська тварина», давньоіндійським «páśu» — «худоба», авестійським «pasu-» — «худоба», грецьким «πέκος» — «шкура, вовна» як таке, що первісно означало або «волохатий» або «сторож худоби»; зближується з латинським «specio» — «дивлюся, спостерігаю», давньоіндійським «páśyati» — «дивиться, поглядає», авестійським «spasyeiti-» — «вистежує», тобто первісне значення слова пес — «наглядач за худобою». Ряд дослідників слово «пес» пов'язують з давньоіндійським «piśángah» — «рудуватий, брунатнуватий» чи «piśáh» — «лань», грецьким «ποικίλος» — «строкатий» і праслов'янським «pьstrъ» — «строкатий»
Соба́ка. У інших мовах: російська — собака, білоруська — сабака, давньоруська — собака, кашубська (як лайка) — sobaka (сука, розпусна людина). Виводиться від іранського «*sabāka-», парсі «sabah», також пов'язується з тюркським «köbäk».


Вивірка та білкаРедагувати

Ви́вірка. Синоніми: веві́рка, ве́вериця, ве́врик, вевю́рка, ви́верица, ви́вірица, віве́риця, вію́рка, вові́рка, гавю́рка, є́вірка, лави́рка, лови́рка. У інших мовах: російська — ве́верица; білоруська — вавёрка; давньоруська — віве́риця, болгарська — ве́верица, верхньолужицька — wjewjerčka; македонська — веверица, верверица; нижньолужицька — njewericka; сербохорватська — вjеверица;словенська — vẹ́verica; чеська — veverka, veveřice; словацька — veverica; польська — wiewiórka; споріднено з литовською — voverė̃; латиська — vãvere; пруська — weware; кімрська — gwywer; перська — varvarah; латинська — viverra (тхір). Слов'янські форми цього слова виникли, очевидно, через варіантне подвоєння індоєвропейського кореня «ver-» — «вигинати», «викривляти», натякаючи на вигнуту, викривлену форму хвоста цієї тварини.

На відміну від слова «білка», «назва „вивірка“ не пов'язана з податтю чи забарвленням, і вона вживана у всіх слов'ян, крім росіян. Спільні корені цієї назви … можна шукати з назвою „вівера“ (Viverra L.)» (Загороднюк, 2009, loc. cit.).

Білка. В давньоукраїнських текстах слово "білка" позначало лише рідкісний вид білих вивериць («бѣла вѣверица»),[17] але згодом на Наддніпрянщині почало позначати весь вид. Так, Огієнко у своєму Стилістичному словнику української мови (виданому у Львові 1924 року) вказує, що на Наддніпрянській Україні слово «вивірка» — невідоме, замість нього вживають слово «білка».[18] Про поширеність цього слова ще в дорадянські часи свідчать також інші авторитетні словники, зокрема Словник Грінченка[19], Історичний словник під редакцією Тимченка[20] та Енциклопедії українознавства під редакцією Кубійовича.[21]



Вовчок та соняРедагувати

Вовчок як вихідна спільна назва всіх Griridae. Вихідною назвою всіх представників родини Gliridae (=Myoxidae), очевидно, була назва «вовчок», і тільки ліскулька («вовчок ліщиновий») мала власну вернакулярну назву (що надалі зникла). У «Словнику зоологічної номенклатури» (Шарлемань, 1928) знаходимо для родини і різних видів такі назви:

  • Glyridae — Вовчкуваті. [Syn.:] Кушликуваті (Верх[ратський]. Зоол.). р[ос]. — Сони. н[ім]. — Schläfmausartige.
  • Eliomys quercinus L. — Вовчок садовий. [Syn.:] Вовчок садовий (Шар[лемань].). р[ос]. — Соня садовая. н[ім]. — Gartenschläfer.
  • Diromys nitedula Pall. — Вовчок лісовий. [Syn.:] Чертец, черун, чертежник, чертіж, лупіж, лупей (Верх[ратський]. 1878), вовчок лісовий (Шар[лемань].). р[ос]. — Соня лесная. н[ім]. — Baumschläfer.
  • Glis glis L. — Вовчок великий. [Syn.:] Паухан, кашавок, кашавец, лускооріх, лускоріх (Вер[хратський]. 1878), чороліс (Шух.), кашавка, кашавець, кушлик (Верх. Зоол.), попілиця, повх, соня (Полян[ський].), вовчок великий (Шар.). р[ос]. — Полчок. н[ім]. — Siebenschläfer.
  • Muscardinus avellanarius L. — Ліскулька або лускорішок. [Syn.:] Лускорішок (Верх[ратський]. 1878), мідиця (Шух.), ліскулька (Верх. Зоол.). р[ос]. — Мушловка, орешниковая соня. н[ім]. — Haselmaus.

Період синонімічності. Обидві назви, «вовчок» і «соня» на рівних використовувалися в зоологічних оглядах другої пол. 20 ст., це пов'язано з ревізією словників і наданням переваги синонімам, спільним з російськими (слово «соня» було одним із 14 синонімів одного з видів — Glis glis), аж до появи таких зоонімів, як «соня-вовчок» для Glis glis (Підоплічка, 1937) або «соня, повчок [sic!]» для роду Glis (Маркевич, Татарко, 1983). Обидві назви пов'язані зі здатністю тварин залягати у сплячку (на зиму), згорнувшись «калачиком» (вовчком).

З огляду на невелике видове різноманіття родини у фауні України (4 види) і формування фауністичних переліків як переліків видів (а не родів чи родин) ідея використання єдиної першої назви в українських біноменах була допустимою, і першим кроком стало відновлення назви «вовчок» (з критикою таких «українських» назв як «повчок», «вовчок горішниковий» = ліщиновий тощо)[22].

«Розведення» назв. 2001 року запропоновано фіксувати назви «соня» і «вовчок» за двома різними підродинами, які представлені в Україні: 1) вовчки = Glirinae (роди Glis + Muscardinus) та 2) соні = Leithiinae (роди Dryomys + Eliomys) ([23]. Проте, з огляду на наявність власних назв видів родини вовчкових у формі іменників (вовчок, соня, ліскулька), назви «соня» і «вовчок» були «розведені» у різні роди: Glis = вовчок, Dryomys — соня (Загороднюк, 2008–2009).

Ця історія є ода з ілюстрацій того, як процес зросійщення наукової номенклатури може бути розвернутий на користь: накопичений синонімічний ряд не був скорочений, а був «розформований» шляхом прив'язки різних вернакулярних назв, що стали поширеними в українській зоологічній літературі, до різних родів однієї родини (Загороднюк, 2008–2009).

Джерела. Шарлемань, 1928 (loc. cit.); Маркевич, Татарко, 1983 (loc. cit.); Загороднюк, 2001, 2004, 2008–2009 (loc. cit.).


Пацюк та щурРедагувати

Щур та норицяРедагувати

Нориця та полівкаРедагувати

Валабі та кенгуруРедагувати

Генета та єнотРедагувати

див. також: єноти

Єнот та ракунРедагувати

див. також: єноти

Вівера та цивєтаРедагувати


Бик та турРедагувати

 
Техаський бик
 
Тур — первісний бик

Бик як самець — назва, вихідне значення якої поширювалося тільки на самців свійської худоби, згодом — на всіх самців одомашнених форм великорозмірних Bovidae — «велику рогату худобу». Ще пізніше назву бик застосовували для всіх великорозмірних копитних, вкл. зубрів, оленів і лосів. Тобто термін бик вживався як відповідник слова самець і антонім щодо корова.

Бик як рід — одночасно з позначенням статі термін бик набув широкого вжитку для позначення різних видів роду Bos та суміжних родів. Поступово, упродовж 20 ст. цей термін закріпився виключно за родом Bos. У прийнятому тепер обсязі рід «Бик (рід)» містить 6 сучасних видів, у тому числі «Бик свійський, або корова (Bos taurus)». Цей рід є типовий для родини «Бикові, бичачі або порожнисторогі (Bovidae Gray, 1821)».

Тур — одна з найвідоміших назв диких биків (вид «бик первісний, Bos primigenius Bojanus, 1827»). Цей вид багаторазовано згаданий у літописах (зустрічі з туром, полювання на тура тощо). Назва тур є власна назва цього виду, і її ніколи не поширювали на весь рід або інші види родини бикових (проте див. далі «тур / козел»).

Отже, назва «Бик» тепер є усталена назва роду Bos і перша (родова) частина всіх біноменів для позначення видів цього роду ссавців. Назва «тур» є синонім біномену «бик первісний», тобто власна назва одного з видів биків.

див. також: бик, бугай, бик (рід), тур

Джерела: Жарський, 1938[24], Сокур, 1961[25], Кіріков, 1983[26] та ін.


Тур та козелРедагувати

 
«Західнокавказький, або кубанський тур» (Capra caucasica)

Тур — бик. Про назву тура як бика див. вище. Після винищення цього виду назву поширили на інших мисливських звірів з тієї ж родини (переважно в російськомовній літературі, поширеній і в Україні).

Тур — козел. Назву тур, попри її однозначну прив'язку до копитних з роду Bos (бик), у 19 ст., у період завоювання Кавказу і вивчення її фауни, поширено на інший вид копитних з підродини «козлових» — козла кавказького (Capra caucasica). Останнього в зоологічній і мисливській літературі приблизно з поч. 19 ст. почали називати «туром», що, очевидно, було пов'язано з наявністю у цих козлів потужних рогів. Відповідно, цей вид козлів нерідко називають «кавказький тур», розрізняючи два його підвиди (інколи як види): C. c. cylindricornis («східнокавказький, або дагестанський тур») та C. c. caucasica («західнокавказький, або кубанський тур»).

Отже, в україномовній зооніміці назва «тур» має чіткий зв'язок з позначенням одного з видів биків, позаяк її поширення на позначення диких козлів Північного Кавказу є вторинне. Для уникнення плутанини бажано обмежувати використання назви «тур» обсягом виду Bos primigenius. Для видів роду Capra усталеним відповідником є назва «козел».


Козиця та скельницяРедагувати

Мамут та мамонтРедагувати


Фоцена, азовка та пихтунРедагувати

Азовка — назва одного з підвидів фоцени звичайної, Phocoena phocoena relicta. Азовка — єдина форма дельфінів, що зустрічаються в Азовському морі. На Азові вид називають пихтуном або морською свинею. Назва «азовка», найімовірніше пов'язана зі знахідками виду в Чорному морі, куди азовка мігрує на зимовий час. Відповідно, назва пов'язана з уточненням виду: «той, що з Азовського моря». Ареал азовки відокремлений від ареалу інших підвидів фоцени звичайної.

Пихтун — одна з назв азовки, пов'язана з характерним для виду важким диханням, «пихтінням».

Суперечливі назви птахівРедагувати

Чайка та мартинРедагувати

Славка та кропив'янкаРедагувати


Лелека, бусол та чорногузРедагувати

 
Лелека білий, Ciconia ciconia

Лелека — українська назва роду Ciconia. Хоча у складі цього роду розрізняють 7 видів (а в Україні — два), нерідко під цією назвою в Україні розуміють тільки вид Лелека білий. Назва етимологічно близька до леляк, лель, лилик, зміст яких пов'язаний з лісовими угіддями, ніччю тощо. Мабуть назва «лелека» первісно стосувалася лелеки чорного (Ciconia nigra) — аборигенного виду лелекових України, бо лелека білий — адвентивний вид, що розселяється з півдня (з Африки) на північ з часів середньовіччя (цей процес розселення на північ і схід триває дотепер).

див. також: Леля (міфологія)

Чорногуз та бусол (а також бузько, бусьок, боцюн, гайстер) — синоніми одного з видів лелеки — Лелека білий (Ciconia ciconia).


Грак та гайворонРедагувати


Крук і воронРедагувати

 
Крук (Corvus corax) — вид роду Крук

Крук — назва птаха виду Corvus corax. Назва утворена шляхом звуконаслідування, адже часто можна почути як птах у польоті вимовляє щось середнє між «кра» і «кру». У інших мовах: білоруська і діалектна російська — крук; діалектна словацька — kruk, словацька та чеська — krkavec, ісландська — *krukъ, очевидно споріднене з литовським — krauklỹs (і kraữkti — крукати), латиським — krauklis. Далі цьому слову споріднені давньоісландське — hrókr (морський крук), готське — hrukjan (крукати).

Ворон. У інших мовах: болгарська і македонська — вран; верхньолужицька — wron; давньоруська — воронъ; нижньолужицька — ron; російська — ворон; старослов'янська — вранъ. Точна етимологія невідома.

Суперечливі назви амфібій і плазунівРедагувати

Гладун та веретільницяРедагувати

 
Anguis fragilis — безнога ящірка: гладун, бо гладенька, веретільниця, бо як веретено.
 
Веретільниця

Обидві назви використовуються як синоніми з основною назвою «веретільниця»[27].


Джерелянка та кумкаРедагувати

Райка та квакшаРедагувати

Суперечливі назви рибРедагувати

Марена, вусач та барбусРедагувати

Білоочка та клепецьРедагувати

Білизна та жерехРедагувати


плітка, вобла та тараняРедагувати

 
Плітка звичайна (Rutilus rutilus), вона ж вобла, вона ж тараня

Формально всі три назви відносяться до одного виду — Ratilus rutilus з родини коропових (Cyprinidae). Назви є синонімічні, проте їх застосовують до різних екологічних і географічних (підвидових) форм.

Плітка, або плітка звичайна — загально прийнята українська назва виду Ratilus rutilus, один з 17 видів роду Плітка (Rutilus).

Вобла — солоноводна форма плітки, поширена в Каспії й Аралі (поки існував Арал). Каспійська форма описана як «вобла каспійська» (R. rutilus caspicus), аральська — як вобла аральська (R. rutilus aralensis).

Тараня — прохідна або сононоводна форма плітки, її підвид Ratilus rutilus heckeli, поширена в Азово-Чорноморському басейні. Має промислове значення і відома загалу за готовим продуктом — в'яленою рибою. З її назвою пов'язана, загальна для цього типу продуктів, гастрономічна назва «тараня».

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Маркевич, Татарко, 1983. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. Передмова.
  2. За працею: Загороднюк, 2008–2009 (loc. cit.)
  3. Загороднюк І. В. Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України // Збірник праць Зоологічного музею. — Київ, 2008–2009. — № 40. — С. 147–185.
  4. Витяг щодо назв ссавців було вміщено у книжці М. Шарлеманя 1920 р. «Визначник ссавців України».
  5. Теріологічна частина: Словник зоологичної номенклатури / Українська академія наук. Інститут української наукової мови. Природничий відділ. — Київ : Державне видавництво України, 1927. — Ч. 2: Назви хребетних тварин. Mammalia — Reptilia — Amphibia — Pisces (проєкт) / М. Шарлемань, К. Татарко. — 1927. — 126 с. — (Матеріяли до української природничої термінології та номенклатури ; Т. 6, вип. 2).
  6. Паночіні С. Словник біологічної термінології / Науково-дослідчий інститут мовознавства ВУАН. — Харків: Держ. вид-во «Радянська школа», 1931. — 89 с. — (Серія практичних словників. Випуск IV).
  7. Праця згадана в довідці «Паночіні Сергій // Інститут Мовознавства ім. О. О. Потебні. Матеріали до історії.»
  8. Маркевич А. П., Татарко К. И. Русско-украинско-латинский зоологический словарь. Терминология и номенклатура. — Киев: Наукова думка, 1983. — 412 с.
  9. Акімов Ігор Андрійович, докт. біол. наук, чл.-кор. НАН України, директор Інституту зоології НАНУ, голова Комісії з зоологічної термінології Інституту зоології
  10. Вилучали й самі словники, див.: Українські науково-термінологічні словники, знищені в 1933 р.
  11. Писанець Є. Земноводні України (посібник для визначення амфібій України та суміжних країн). — Київ: Видавництво Раєвського, 2007. — 192 с. (докладніше див.: Земноводні України (книга))
  12. Фесенко Г. В., Бокотей А. А. Анотований список українських назв птахів фауни України. — К.—Львів, 2007. — 111 с. (докладніше див.: Список птахів фауни України)
  13. Мигулін О. О. Звірі УРСР (матеріали до фауни). Харків, 1938.
  14. Купер Джеймс Фенімор. Звіробій / Пер. з англ. Леонід Солонько, Олександр Терех. — К.: Дніпро, 2001. — 448 с.
  15. Словник зоологічної номенклатури (1927–1928) / Інститут зоології НАН України (автор передмови чл.-кор. НАН України І. А. Акімов). — Київ: Наукова думка, 2005. — (Факсимільне відтворення). — (теріологічний розділ)
  16. Назву «Поркупін» має також столиця індіанської конфедерації Лакота
  17. Етимологічний словник української мови у 7 томах. Том 1, с. 196.
  18. Іван Огієнко. Український стилістичний словник. Львів, 1924. c. 52 Архівовано 8 січень 2018 у Wayback Machine.
  19. Словарь української мови. Том I. Київ, 1907 (репринт. вид., Київ, 1958). с. 65
  20. Історичний словник українського язика (під ред. Е. Тимченка). Харків, 1930. с. 170
  21. Енциклопедія українознавства (гол. ред. В. Кубійович). Париж - Нью-Йорк, 1955. с. 130
  22. Докладніше про це див.: Загороднюк І. Роди звірів східноєвропейської фауни та їх українські назви. Частина 1. Загальні положення. Комахоїдні, кажани та хижі // Вісник Національного науково-природничого музею НАН України. — Київ, 2001. — Випуск 1. — С. 113–131.
  23. Загороднюк І. Наземні хребетні України та їх охоронні категорії. — Ужгород: Ліра, 2004. — 48 с.
  24. Жарський Е. Тварини // Географія українських і сумежних земель / За ред. В. Кубійовича. — Львів, 1938. — С. 239–250. — (Факсимільне перевидання. Київ: Обереги, 2005).
  25. Сокур І. Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України. — Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. — 84 с.
  26. Кириков С. В. Человек и природа степной зоны. Конец X — середина XIX в. (Европейская часть СССР). — М.: Наука, 1983. — 126 с.
  27. Земноводні та плазуни України під охороною Бернської конвенції / Під ред. І. В. Загороднюка. Київ, 1999. 108 с.

ДжерелаРедагувати