Прокоф'єв Сергій Сергійович

український та російський радянський піаніст та композитор
(Перенаправлено з Сергій Прокоф'єв)

Сергі́й Сергі́йович Проко́ф'єв (11 (23) квітня 1891(18910423), маєток Сонцівка, Бахмутський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія (нині Донецька область, Україна) — 5 березня 1953, Москва, РРФСР, СРСР) — російський і радянський композитор (автор 8 опер, 7 балетів, 7 симфоній та багатьох камерно-інструментальних творів, а також музики до кінофільмів), піаніст, диригент, музичний письменник, шахіст першої категорії. Лауреат Сталінської премії (1943, 1946 (тричі), 1947, 1951). Лауреат Ленінської премії (1957). Народний артист РРФСР (1947).

Сергій Сергійович Прокоф'єв
рос. Сергей Сергеевич Прокофьев
Зображення
Зображення
Сергій Прокоф'єв у 1918
Основна інформація
Дата народження 11 (23) квітня 1891(1891-04-23)
Місце народження маєток Сонцівка , Бахмутський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія (нині Донецька область, Україна)
Дата смерті 5 березня 1953(1953-03-05) (61 рік)
Місце смерті Москва, СРСР[1][2]
Причина смерті геморагічний інсульт[3]
Поховання Новодівичий цвинтар
Громадянство Російська імперія Російська імперіяСРСР СРСР
Віросповідання атеїзм
Професія композитор, диригент, піаніст
Освіта Санкт-Петербурзька державна консерваторія імені Миколи Римського-Корсакова
Вчителі Глієр Рейнгольд Моріцевич, Римський-Корсаков Микола Андрійович, Черепнін Микола Миколайовичd і Єсипова Анна Миколаївна
Відомі учні Mark Eddingerd
Інструменти Фортепіано
Жанр симфонія, сюїта, соната, опера, кантата, балет, пісня, концерт, кіномузика
Нагороди
Діти Oleg Prokofievd
Автограф
sprkfv.net
Q: Цитати у Вікіцитатах
CMNS: Файли у Вікісховищі

Життєпис ред.

Дореволюційний період ред.

 
Прокоф'єв у дитинстві

Народився в маєтку Сонцівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині це село Сонцівка Покровського району Донецької області України). Його батько Сергій Олексійович Прокоф'єв був управителем маєтку. Першим викладачем фортепіано була його мама. У віці 13 років вступив до Петербурзької консерваторії, до якої його готував Рейнгольд Глієр. У консерваторії навчався композиції в Анатолія Лядова, Миколи Римського-Корсакова, Олександра Глазунова, Язепса Вітолса[4].

1909 року закінчив консерваторію як композитор із посередніми оцінками (головним чином через творчі непорозуміння з професурою, що дотримувалася академічного напрямку в музиці) і продовжив навчатися у консерваторії як піаніст у Анни Єсипової.

1914 року закінчив консерваторію як піаніст зі своїм 1-м концертом для фортепіано з оркестром, отримавши найвищу оцінку та гран-прі — рояль. У консерваторські роки Прокоф'єв також займався диригуванням у Н. Черепніна, зав'язав дружні стосунки з Миколою Мясковським і Борисом Асаф'євим. У Петербурзькій консерваторії обтяжувався від академічних та строгих установок Анатолія Лядова, але пізніше признав, що це дало йому прекрасну школу.

У 19141918 роках багато концертував у Москві, Петрограді, інших містах Росії. Музика Прокоф'єва стала предметом запеклих дискусій у музичних колах. Для його ранніх творів характерні гротесковість, сатиричні мотиви; це музика принципово антиромантична, часто — жорсткозвучна, пронизана дисонансами, дуже енергійна в ритмічному плані.

Музику Прокоф'єва цього періоду музичний критик В'ячеслав Каратигін назвав: «стрибаюча, бігаюча, кипляча, довбляча, гримасуюча».

Найпомітніші в цей період — балет «Казка про блазня…» (1915), опера «Гравець» за однойменним романом Достоєвського (19151916), декілька інструментальних концертів і сонат, «Скіфська сюїта» (1915) і кантата «Семеро їх» (1917). Один із шедеврів раннього Прокоф'єва — його «Класична симфонія» (1917), зразок «нової простоти»: нею композитор мовби продемонстрував критикам своє блискуче володіння неокласичним стилем.

О. М. Ремізов пише у «временнике» в 1917 році, в записі про святкування Великодня (2 квітня): "На другий і третій день було у нас велике зборіще. Як завжди, Щеколдін Федір Іванович і Григор'єва Наталія Василівна, Леонід Добронравов, І. А. Рязановский, А. М. Коноплянцев, Розумник Васильович. Прокоф'єв грав своє «мімольотноє», — так назвав він нові свої п'єси — музику. Приходив Олександр Олександрович Блок і це в останній раз був він в моїй срібній іграшкової кімнаті — обезвелволпале (в мавп'ячій великій і вільній палаті).

— А. Ремизов. Всеобщее восстание. «Эпопея» М. - Берлин, 1922, № 2, с. 80[5]

Закордонний період ред.

1918 року Прокоф'єв у розпал громадянської смути залишає Російську імперію (йому вдається випросити дозвіл на виїзд особисто у Луначарського) та вирушає через Японію до США (з огляду на війну в Європі, він був вимушений їхати таким маршрутом), де активно гастролює, попри пандемію Іспанки[6], як піаніст і диригент. 1919 року Прокоф'єв завершив комічну оперу «Любов до трьох апельсинів» (поставлена 1921 року в оперному театрі Чикаго). До того часу належить також Третій фортепіанний концерт. В США Прокоф'єв не мав значного успіху, що стало причиною його переїзду до Європи.

1922 року Прокоф'єв переселився до Німеччини в мальовниче приальпійське містечко Етталь, де починає роботу над оперою «Вогняний янгол». Там Прокоф'єв одружився з каталонською співачкою Ліною Кодіна (псевдонім — Ліна Льюбера, по переїзду в СРСР — Ліна Іванівна), з якою мав двох дітей.

1923 року перебрався до Парижу, де швидко досяг визнання, зокрема завдяки знайомству з видатним російським балетмейстером Сергієм Дягілєвим, який поставив його «Казку про блазня…», а також замовив і пізніше поставив балети «Сталевий скік» (1927) і «Блудний син» (1928). У Парижі Прокоф'єв провів десятиліття, виїжджаючи в тривалі концертні турне країнами Європи й до США, які мали грандіозний успіх.

1927 року Прокоф'єв уперше відвідує СРСР, де також отримує широке визнання. Пізніші гастролі до СРСР проводив 1929 і 1932 року. У цей період з'явилися Друга, Третя і Четверта симфонії та Четвертий і П'ятий фортепіанні концерти, в яких стиль Прокоф'єва досяг піку напруженості й гостроти, а також м'якший за стилем балет «На Дніпрі» (1932).

Переїзд до СРСР ред.

Після 1933 року Прокоф'єв разом із сім'єю переїжджає до СРСР (1936 року — остаточно). Причина переїзду є предметом дискусій в колі музикознавців. Головною офіційною причиною переїзду вважається туга за батьківщиною («Я маю знову вжитися в атмосферу рідної землі. Я маю знову бачити справжні зиму і весну, що спалахує миттєво. У вухах моїх має звучати російська мова, я повинен говорити з людьми моєї плоті й крові, аби вони повернули мені те, чого мені тут бракує, — свої пісні, мої пісні. Тут я втрачаю сили. Мені загрожує небезпека загинути від академізму» — писав Прокоф'єв)[7].

Окрім того, на думку музикознавців, характерною рисою характеру Прокоф'єва було бажання бути першим, яке виявлялося в усіх сферах його діяльності. В Європі на той час найбільшу славу композиторів та піаністів мали Рахманінов та Стравінський, тоді як після успішних гастролей у СРСР Прокоф'єв мав усі шанси бути недосяжним лідером. Зокрема, показовим є запис у щоденнику Прокоф'єва від 5 березня 1929 року: «Сталін був на моєму концерті, коли я грав у Москві, і потім, не без гордості, сказав „наш Прокоф'єв“. Відмінно: до Росії можна їхати спокійно!

Також окремі мемуаристи вказують на картярські борги Прокоф'єва.

Радянський період ред.

З переїздом Прокоф'єва до СРСР відбувається різкий стилістичний злам у творчості в бік спрощення, більшої доступності, виразності та класичної строгості музичної мови. Змінюється і образність музики Прокоф'єва. Так, композитор Сергій Слонімський вважає, що у центрі симфоній Прокоф'єва стоїть людина, а починаючи з П'ятої симфонії» (1944) — радянська людина.

Серед найвизначніших творів, написаних у СРСР — балет «Ромео і Джульєтта» (1935), симфонічна казка «Петя і вовк» (1936), кантата до 20-річчя Жовтня (1937), кантата «Олександр Невський» (1939). 1938 року Прокоф'єв здійснює останні гастролі до Європи і США, які відбуваються з блискучим успіхом, зокрема Прокоф'єву пропонують вигідний контракт у Голлівуді, від якого, однак, композитор відмовився.

1941 року, напередодні німецько-радянської війни, Прокоф'єв залишає сім'ю — дружину і двох синів — і йде до Міри Мендельсон, поетеси й активної комсомолки, згодом — співавторки лібрето його опер «Дуенья» та «Війна і мир».

Під час війни Прокоф'єв вирушає на Кавказ, пізніше до Алмати, де поряд із камерними й симфонічними творами пише фронтові пісні, багато концертує, 1942 року пише музику до фільму «Іван Грозний» (режисер Сергій Ейзенштейн). Серед найвидатніших творів воєнних років — 7-а фортепіанна соната (перший твір, відзначений Сталінською премією), опера «Війна і мир», 5-а симфонія, балет «Попелюшка».

Останні роки життя ред.

Останній період життя Прокоф'єва надзвичайно складний. У повоєнні роки в композитора розвивається гіпертонія, що загострюється важкими приступами. 1948 року композитор потрапляє під Ждановські ідеологічні чистки, зокрема Прокоф'єв фігурує у славнозвісній Постанові ВКП(б) «Об опере „Великая дружба“ Мурадели» (10 лютого 1948). Відповідаючи, композитор у дусі епохи висловлює «подяку партії за чіткі вказівки, ухвали, що допомагають (…) у пошуках музичної мови, зрозумілої й близької нашому народові, гідного нашого народу і нашої великої країни».

Того ж року Прокоф'єв оформляє свій другий шлюб — із Мірою Мендельсон. У березні 1948 року його першу дружину Ліну Прокоф'єву, іспанку за походженням, заарештовують за звинуваченням у шпигунстві, засуджують до 20 років таборів і засилають до Воркути. За свідченням в'язня ГУЛАГу Євгена Таратути, Ліна Іванівна отримувала листи тільки від своїх синів.

Серед значних творів Прокоф'єва останніх років — опера «Повість про справжню людину» (1948), 7-ма симфонія (1952, остання Сталінська премія), симфонія-концерт для віолончелі з оркестром (1952).

Помер Прокоф'єв 5 березня 1953 року — на 40 хвилин пізніше Сталіна і з тієї ж причини: крововилив у мозок. Для радянської спільноти смерть композитора довгий час була затьмарена скорботою, пов'язаною із втратою радянського вождя. Похований у Москві на Новодівочому цвинтарі.

Пам'ять ред.

На честь композитора було названо колишній Донецький аеропорт (зруйнований російськими загарбниками у 2014).

У Києві щорічно проводиться Всеукраїнський конкурс піаністів ім. Прокоф'єва. Конкурс проводиться в трьох номінаціях: фортепіано, композиція та симфонічне диригування.

До 100-річчя з дня народження:

     
меморіальна дошка
поштова марка
надгробний пам'ятник

Твори ред.

Опери ред.

  • Маддалена (1911; 2-а редакція 1913),
  • Гравець («Игрок») (за Ф. М. Достоєвським, 1929, Брюссель; 1974, Москва),
  • Любов до трьох апельсинів («Любовь к трём апельсинам») (за К. Гоцці, 1921, Чикаго; 1926, Ленінград),
  • Вогняний янгол («Огненный ангел») (за В. Я. Брюсовим, 1927; концертне виконання 1954, Париж; 1955, Венеція; 1983, Пєрмь),
  • Семен Котко (1940, Москва),
  • Заручини в монастирі («Обручение в монастыре») («Дуенья», за Р. Шеріданом, 1946, Ленінград),
  • Війна і мир (за Л. Н. Толстим, 1943; остаточна редакція 1952; 1946, Ленінград; 1955, там само),
  • Повість про справжню людину («Повесть о настоящем человеке») (за Б. П. Полевим, концертне виконання 1948, Ленінград; 2-я редакція 1960, Москва);

Балети ред.

Для солістів, хору та оркестру ред.

  • Ораторія «На варті миру» (слова Самуїла Маршака, 1950),
  • Кантати, в тому числі
    • До 20-річчя Жовтня (текст-монтаж Прокоф'єва із творів Маркса, Енгельса, Леніна, 1937),
    • «Семеро їх»
    • «Олександр Невський» (1939),
  • вокально-симфонічні сюїти, у тому числі
    • Зимове вогнище («Зимний костёр») (слова С. Я. Маршака, 1949);

Для оркестру ред.

  • 7 симфоній
  • Ала і Лоллій (Скіфська сюїта, 1915),
  • Симфонічна казка «Пєтя і вовк» (1936),
  • Два пушкінські вальси (1949),
  • Ода на закінчення війни (1945)
  • Сюїти, поеми, увертюри, та ін.;

Концерти з оркестром ред.

  • 5 для фортепіано (1912; 1913, 2-а редакція 1923; 1921; 1931, для лівої руки; 1932),
  • 2 для скрипки (1917, 1935),
  • симфонія-концерт для віолончелі (1952) та ін.;

Камерно-інструментальні ансамблі ред.

  • сонати для скрипки і фортепіано,
  • соната для віолончелі і фортепіано,
  • соната для флейти і фортепіано,
  • 2 квартети;

Для фортепіано ред.

  • 9 сонат
    • № 1 ор.1 — 1907, 2-а ред. 1909;
    • № 2 ор.14 — 1912;
    • № 3 ор.28 — 1907, 2-а редакція 1917;
    • № 4 ор.29 bis — 1934;
    • № 5 ор.38 — 1923, 2-а ред. ор.135, 1952;
    • № 6 ор.82 — 1939-40;
    • № 7 ор.83 — 1939-42;
    • № 8 ор.84 — 1939-44;
    • № 9 ор.103 — 1947)
  • Сарказми,
  • Швидкоплинності (1915—1917),
  • Казки старої бабусі,
  • Етюди (ор.2 та ор.52)
  • Сюїти з балетів «Попелюшка», «Ромео і Джульєтта»
  • п'єси; романси, пісні;
  • музика до спектаклів драматичного театру та кінофільмів.

Музичні приклади ред.

Примітки ред.

  1. Прокофьев Сергей Сергеевич // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. Archivio Storico Ricordi — 1808.
  3. Bell A. Encyclopædia BritannicaEncyclopædia Britannica, Inc., 1768.
  4. Нестьев, 1978.
  5. Блока на книгах и фотографиях[недоступне посилання]
  6. Безвухий, Півтон (пʼятниця, 12 червня 2020 р.). Музична скриня: Щоденник Сергія Прокоф’єва під час епідемії "Іспанки". Музична скриня. Процитовано 13 червня 2020.
  7. Цит. за кн. І.Нєстьєв. Сергей Прокофьев. — 1962. — с. 367
  8. Світлана Єременко. Прокоф’єв і Україна Роздуми, навіяні ювілеєм нашого геніального земляка.

Посилання ред.

Література ред.