Селидове
Сели́дове — місто обласного значення в Україні, Донецька область. Розташоване на річці Солоній; 24366 меш. (2011).
| Селидове | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна
| ||||||||
| Регіон | Донецька область | ||||||||
| Район | Селидівська міська рада | ||||||||
| Код КОАТУУ | 1413800000 | ||||||||
| Засноване | 1770 | ||||||||
| Статус міста | з 1956 року | ||||||||
| Населення | ▼ 23 301 (01.01.2017)[1] | ||||||||
| - повне | ▼ 23 301 (01.01.2017)[1] | ||||||||
| Площа | 10.8 км² | ||||||||
| Густота населення | 2157,7 осіб/км² | ||||||||
| Поштові індекси | 85400-85480 | ||||||||
| Телефонний код | +380-6237 | ||||||||
| Координати | 48°09′00″ пн. ш. 37°18′14″ сх. д. / 48.15000° пн. ш. 37.30389° сх. д.Координати: 48°09′00″ пн. ш. 37°18′14″ сх. д. / 48.15000° пн. ш. 37.30389° сх. д. | ||||||||
| Висота над рівнем моря | 157 м | ||||||||
| Водойма | р. Солона | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Селидівка | ||||||||
| До станції | 5 км | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - фізична | 39,1 км | ||||||||
| - залізницею | 91 км | ||||||||
| - автошляхами | 46,1 км | ||||||||
| До Києва | |||||||||
| - фізична | 552 км | ||||||||
| - залізницею | 815 км | ||||||||
| - автошляхами | 644 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Адреса | 85400, м. Селидове, вул. К. Маркса[джерело?], 8; тел. 7-24-17 | ||||||||
| Вебсторінка | Селидівська міськрада | ||||||||
| Міський голова | Ремізов Віктор Володимирович | ||||||||
| |||||||||
ПромисловістьРедагувати
Вуглезбагачувальна фабрика, зав.: залізобетонних виробів, асфальто-бетонний, хлібо-булочний. Кам'яновугільні шахти, консервний, молочний, цегельний заводи закриті.
Див. також: Закриті шахти Селидового
Історичні відомостіРедагувати
Місто засноване 1770–1773. За легендою у козаків, які переселялись із Запоріжжя на Кубань при переправі через річку Солона зламався віз. Оскільки швидко знайти деревину в степу було проблематично, а вже була пізня осінь вони вирішили зазимувати в цьому місці, а потім залишилися надовше. Отамана (чи можливо найбагатшого з них) звали Селид (можливо це було прізвисько, тому що ім'я не зовсім українське). На честь нього і отримало назву поселення. Швидше за все ці козаки були так званими «гречкосіями», тобто осілою частиною запорожців.
Слобідку Селидівку утворила Бахмутська провінційна канцелярія в 1782 р. на місці козацьких займищ біля джерел річки Солоної, що впадає до Вовчої. Можливо, її заснував козак Селид, як про те говорить легенда. Старі люди повідають ще й іншу історію, що буцімто колись урядовому землемірові за його працю піднесли сало, але йому така плата не сподобалась, він не прийняв її. Тоді і назвав село Салодавка (сало-давати). Цією легендою пояснюється назва поселення (до 1956 р.) — Селидівка.
За даними на 1859 рік у казенному селі Селидівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії мешкало 3618 осіб (1798 чоловічої статі та 1820 — жіночої), налічувалось 498 дворових господарства, існувала православна церква й станова квартира, відбувались 3 ярмарки на рік й базари[2].
Станом на 1886 рік у колишньому державному селі Селидівка, центрі Селидівської волості, мешкало 3640 осіб, налічувалось 637 дворових господарств, існували православна церква, школа й 9 лавок, відбувались 3 ярмарки на рік[3].
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 5873 осіб (2991 чоловічої статі та 2882 — жіночої), з яких 5666 — православної віри[4].
У 1908 році в селі Селидівка разом із селом Ново-Селидівка мешкало 7823 особи (3915 чоловічої статі та 3908 — жіночої), налічувалось 1657 дворових господарств[5].
У 1991 р. мешканці м. Селидового на Всеукраїнському референдумі дали «За» незалежність України 83,90 % голосів.
НаселенняРедагувати
За даними перепису 2001 року населення Селидового становило 26875 осіб, із них 31,46 % зазначили рідною мову українську, 66,82 %— російську, 0,29 %— вірменську, 0,09 %— білоруську, 0,03 %— циганську та молдовську, 0,01 %— польську, німецьку та грецьку, а також угорську мови[6]
Національний склад населення за переписом 2001 року[7]
| чисельність | частка, % | |
| українці | 37 248 | 59,3 |
| росіяни | 23 033 | 36,7 |
| білоруси | 682 | 1,1 |
| татари | 294 | 0,5 |
| греки | 238 | 0,4 |
| німці | 131 | 0,2 |
Пам'ятки, пам'ятникиРедагувати
У місті Селидове Донецької області на обліку перебуває 19 пам'яток історії та 1 пам'ятка монументального мистецтва. Загалом з них 3 пам'ятники В. І. Леніну і 4 братські могили радянським воїнам.
У Селидові в 1965 р., коли першим секретарем КПУ був Петро Шелест, планувалося побудувати стелу, присвячену запорозьким козакам. Замість неї в 1977 р. за ініціативою першого секретаря селидівського КПУ Юрія Якимовича Бургаса й голови виконкому міської ради депутатів трудящих Анатолія Дмитровича Кладка, які не злякалися цькувань вищої влади, поставлено пам'ятник донецького скульптора Павла Гевеке «Козак на дозорі»: На високий кам'яний стовп правою рукою, що стискає руків'я шаблюки, оперся вусатий дозорець. У лівій руці, піднятій угору, щоб прикритися від проміння сонця, затиснута люлька. Козак дивиться в бік Криму.
У 1987 р. там же на березі Солоної установлено другий пам'ятник П. Гевеке: На підвищенні в формі козацької могили відображено скульптурні фігури трьох козаків. У середині, спертий на весло козак слухає побратима, який грає на бандурі. Його слухає також і третій козак, який, напівлежачи, оперся на руків'я шаблі.
Це — третій пам'ятник запорозькій звитязі. Перший установлено на середземноморському острові Мальті в одному з палаців правителя: Престол, на якому сидить князь, підпирають негр і козак з оселедцем. Другий пам'ятник установлено 1897 р. на Таманському півострові над Кубанню. Він присвячений поселенню запорозьких козаків на Кубані.
На початку вересня 2015 року у Селидовому демонтували пам'ятник Леніну[8]
МузеїРедагувати
- ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ БОЙОВОЇ І ТРУДОВОЇ СЛАВИ ПРИ СЕЛИДІВСЬКОМУ ПРОФЕСІЙНОМУ ЛІЦЕЇ. Заснований — 1988 рік, наказ по ПТУ № 181 від 20.10.1988 р.
Керівник музею — Суверньова Любов Миколаївна.
В музеї зібрані експонати про буремні дні Великої Вітчизняної війни про тих, хто визволяв Донецький край, хто прославляв і прославляє наше місто своїми трудовими руками. У травні 2008 року музей зареєстрований у Донецькому центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді. Музей є центром патріотичного виховання учнів на прикладах подвигів старших поколінь в ліцеї. Тут проводяться уроки мужності, зустрічі з ветеранами війни, АТО, афганцями, свята визволення рідного міста та Донбасу, Дню Перемоги, Революції Гідності. Пошукова група «Пошук» на чолі з викладачем Немикіною Н. В. поповнила музей ліцею спогадами ветеранів війни Алексєєва В. А., Дрюк І. М., Краля А. С. Учні підтримують ветеранів Випускники ліцею, які загинули в Афганістані, поздоровляють їх з святами, надають їм допомогу в упорядкуванні садив і городів. В музеї проводяться виставки квіткових композицій до дня визволення Донбасу, дня вчителя і ПТО, виставки декоративно-прикладного мистецтва.
В музеї проводяться екскурсії першокурсників, учнів шкіл у дні відкритих дверей.
В музеї проводиться військово-патріотична робота. Була виставка предметів козацького побуту і козацької зброї, яку проводив Федоров М. В. юртовий Селидівського юрту Донецьких козаків. Проводяться бесіди юнаків с представниками військкомату «Служба в лавах збройних сил України», зустрічі з випускниками воїнами.
При музеї відкрита кімната Українського побуту «Світлиця», де проводяться виставки писанок, пасхальних писанок, весняних квітів, малюнків, козацькі і фольклорні свята. В «Світлиці» зберігається «Скринька мудрості» ліцею де записані правила поведінки наших вихованців, які базуються на традиціях народознавства.
Про заходи, які проводяться в музеї ліцею неодноразово писалось в місцевій газеті «Наша Зоря».
Відомі людиРедагувати
- Бровко Іван Карпович (1908—1989) — радянський військовий льотчик, учасник громадянської війни в Іспанії та Другої світової війни, генерал-лейтенант авіації.
- Загребельська Агія Аббасівна (* 1982) — український правник.
- Рева Віктор Якович — український композитор.
- Романко Юрій Васильович — заслужений майстер спорту України з кікбоксингу.
- Шутов Ілля Якимович 15 жовтня 1957. Статус — Борець за незалежність України у ХХ сторіччі http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/314-19, громадський діяч, науковець, юрист, журналіст — активний учасник національно-визвольної боротьби за незалежність і демократичний устрій України.
Див. такожРедагувати
ЛітератураРедагувати
- Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.
- Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
- Петро Лаврів. Моя земля — земля моїх батьків. Донецьк, Український культурологічний центр, Донецьк: Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, РВП «Лебідь». 1995. 64 с.
- Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с.
- Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
- Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
- Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
ПриміткиРедагувати
- ↑ Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
- ↑ Екатеринославская губернія съ Таганрогскимъ градоначальствомъ. Списокъ населенныхъ местъ по сведениям 1859 года. Изданъ Центральнымъ Статистическимъ Комитетомъ Министерства Внутреннихъ Делъ. Обработанъ редакторомъ И Вильсономъ. 1859. — IV + 452 с., (стор. 1004) (рос. дореф.)
- ↑ Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
- ↑ рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-63)
- ↑ рос. дореф. Списокъ населенныхъ мѣстъ Бахмутскаго уѣзда Екатеринославской губерніи съ приложеніемъ карты. Изданіе Екатеринославской Губерной Земской Управы. Екатеринославъ. Типографія Губернскаго земства. 1911, (код 19-1,2)
- ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Донецька область
- ↑ Національний склад та рідна мова населення Донецької області. Розподіл постійного населення за найбільш численними національностями та рідною мовою по міськрадах та районах.
- ↑ Пам'ятник Леніну демонтували в Селидовому на Донеччині
ПосиланняРедагувати
- Селідове // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
- Інфо портал Донеччини
- Селидівська міська рада (оф. сайт}
- Козацькі поселення/Селидове[недоступне посилання з травень 2019]
- Міста UA/Селидове
- УРК/З історії Селидова
Додаткові джерелаРедагувати
- Селидове — Інформаційно-пізнавальний портал | Донецька область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.)
|
Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |