Селидове
Сели́дове — місто обласного значення в Україні, Донецька область. Розташоване на річці Солоній; налічує 24366 мешканців (2011).
| Селидове | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
.jpg)
| |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна
| ||||||||
| Регіон | Донецька область | ||||||||
| Район | Покровський район | ||||||||
| Громада | Селидівська міська громада | ||||||||
| Засноване | 1770 | ||||||||
| Статус міста | з 1956 року | ||||||||
| Населення | ▼ 21 916 (01.01.2021)[1] | ||||||||
| - повне | ▼ 21 916 (01.01.2021)[1] | ||||||||
| Площа | 10.8 км² | ||||||||
| Густота населення | 2029 осіб/км² | ||||||||
| Поштові індекси | 85400-85480 | ||||||||
| Телефонний код | +380-6237 | ||||||||
| Координати | 48°09′00″ пн. ш. 37°18′14″ сх. д. / 48.15000° пн. ш. 37.30389° сх. д.Координати: 48°09′00″ пн. ш. 37°18′14″ сх. д. / 48.15000° пн. ш. 37.30389° сх. д. | ||||||||
| Висота над рівнем моря | 157 м | ||||||||
| Водойма | р. Солона | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Селидівка | ||||||||
| До станції | 5 км | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - фізична | 39,1 км | ||||||||
| - залізницею | 91 км | ||||||||
| - автошляхами | 46,1 км | ||||||||
| До Києва | |||||||||
| - фізична | 552 км | ||||||||
| - залізницею | 815 км | ||||||||
| - автошляхами | 644 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Адреса | 85400, м. Селидове, вул. К. Маркса[джерело?], 8; тел. 7-24-17 | ||||||||
| Вебсторінка | Селидівська міська рада | ||||||||
| Міський голова | Суков Руслан Михайлович | ||||||||
| |||||||||
ПромисловістьРедагувати
Центральна збагачувальна фабрика «Селидівська», заводи: залізобетонних виробів, асфальто-бетонний, хлібобулочний. Кам'яновугільні шахти, консервний, молочний, цегельний заводи закриті.
Див. також: Закриті шахти Селидового
ІсторіяРедагувати
Місто засноване 1770 — 1773. За легендою у козаків, які переселялись із Запоріжжя на Кубань при переправі через річку Солона зламався віз. Оскільки швидко знайти деревину в степу було проблематично, а вже була пізня осінь вони вирішили зазимувати в цьому місці, а потім залишилися надовше. Отамана (чи можливо найбагатшого з них) звали Селид (можливо це було прізвисько, тому що ім'я не зовсім українське). На честь нього й отримало назву поселення. Швидше за все ці козаки були так званими «гречкосіями», тобто осілою частиною запорожців.
Слобідку Селидівку утворила Бахмутська провінційна канцелярія в 1782 р. на місці козацьких займищ біля джерел річки Солоної, що впадає до Вовчої. Можливо, її заснував козак Селид, як про те говорить легенда. Старі люди повідають ще й іншу історію, що буцімто колись урядовому землемірові за його працю піднесли сало, але йому така плата не сподобалась, він не прийняв її. Тоді й назвав село Салодавка (сало-давати). Цією легендою пояснюється назва поселення (до 1956 р.) — Селидівка.
За даними на 1859 рік у казенному селі Селидівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії мешкало 3618 осіб (1798 чоловічої статі та 1820 — жіночої), налічувалось 498 дворових господарства, існувала православна церква й станова квартира, відбувались 3 ярмарки на рік й базари[2].
Станом на 1886 рік у колишньому державному селі Селидівка, центрі Селидівської волості, мешкало 3640 осіб, налічувалось 637 дворових господарств, існували православна церква, школа й 9 лавок, відбувались 3 ярмарки на рік[3].
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 5873 осіб (2991 чоловічої статі та 2882 — жіночої), з яких 5666 — православної віри[4].
У 1908 році в селі Селидівка разом із селом Новоселидівка мешкало 7823 особи (3915 чоловічої статі та 3908 — жіночої), налічувалось 1657 дворових господарств[5].
У 1991 р. мешканці м. Селидового на Всеукраїнському референдумі дали «За» незалежність України 83,90 % голосів.
НаселенняРедагувати
За даними перепису 2001 року населення Селидового становило 26875 осіб, із них 31,46 % зазначили рідною мову українську, 66,82 % — російську, 0,29 % — вірменську, 0,09 % — білоруську, 0,03 % — циганську та молдовську, 0,01 % — польську, німецьку та грецьку, а також угорську мови[6]
Національний склад населення за переписом 2001 року[7]
| чисельність | частка, % | |
| українці | 37 248 | 59,3 |
| росіяни | 23 033 | 36,7 |
| білоруси | 682 | 1,1 |
| татари | 294 | 0,5 |
| греки | 238 | 0,4 |
| німці | 131 | 0,2 |
Динаміка зміни населення Селидового за роками[8]:
Пам'ятки, пам'ятникиРедагувати
У місті Селидове Донецької області на обліку перебуває 19 пам'яток історії та 1 пам'ятка монументального мистецтва. Загалом з них 3 пам'ятники В. І. Леніну і 4 братські могили радянським воїнам.
У Селидовому в 1965 р., коли першим секретарем КПУ був Петро Шелест, планувалося побудувати стелу, присвячену запорозьким козакам. Замість неї в 1977 р. за ініціативою першого секретаря Селидівського КПУ Юрія Якимовича Бургаса й голови виконкому міської ради депутатів трудящих Анатолія Дмитровича Кладка, які не злякалися цькувань вищої влади, поставлено пам'ятник донецького скульптора Павла Гевеке «Козак на дозорі»: На високий кам'яний стовп правою рукою, що стискає руків'я шаблюки, оперся вусатий дозорець. У лівій руці, піднятій угору, щоб прикритися від проміння сонця, затиснута люлька. Козак дивиться в бік Криму.
У 1987 р. там же на березі Солоної установлено другий пам'ятник П. Гевеке: На підвищенні в формі козацької могили зображено скульптурні фігури трьох козаків. У середині, спертий на весло козак слухає побратима, який грає на бандурі. Його слухає також і третій козак, який, напівлежачи, оперся на руків'я шаблі.
Це — третій пам'ятник запорозькій звитязі. Перший установлено на середземноморському острові Мальті в одному з палаців правителя: Престол, на якому сидить князь, підпирають негр і козак з оселедцем. Другий пам'ятник установлено 1897 р. на Таманському півострові над Кубанню. Він присвячений поселенню запорозьких козаків на Кубані.
На початку вересня 2015 року у Селидовому демонтували пам'ятник Леніну[9]
ГалереяРедагувати
«Козак на дозорі». 2018 р.
«Козак на дозорі», напис. 2018 р.
Пам'ятна дошка воїну-афганцю, прапорщику Є. Д. Бондарю на Селидівському професійному ліцеї
Могила воїна-афганця, прапорщика Є.Д.Бондаря, Селидове, цвинтар. 2020 р.
Пам'ятник О. Л. Колесникову, льотчику-земляку, вул. Центральна, парк
Братська могила радянських воїнів та військовополонених, вул.Михайлівська, цвинтар. 2020 р.
Пам’ятник воїнам-визволителям та воїнам-землякам
Могила невідомого радянського офіцера
Пам'ятник Володимиру Маяковському, 2020 р.
Братська могила борців за Радянську владу, 2020 р.
МузеїРедагувати
- ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ БОЙОВОЇ І ТРУДОВОЇ СЛАВИ ПРИ СЕЛИДІВСЬКОМУ ПРОФЕСІЙНОМУ ЛІЦЕЇ. Заснований — 1988 рік, наказ по ПТУ № 181 від 20.10.1988 р.
Керівник музею — Суверньова Любов Миколаївна.
В музеї зібрані експонати про буремні дні Великої Вітчизняної війни про тих, хто визволяв Донецький край, хто прославляв і прославляє наше місто своїми трудовими руками. У травні 2008 року музей зареєстрований у Донецькому центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді. Музей є центром патріотичного виховання учнів на прикладах подвигів старших поколінь в ліцеї. Тут проводяться уроки мужності, зустрічі з ветеранами війни, АТО, афганцями, свята визволення рідного міста та Донбасу, Дню Перемоги, Революції Гідності. Пошукова група «Пошук» на чолі з викладачем Немикіною Н. В. поповнила музей ліцею спогадами ветеранів війни Алексєєва В. А., Дрюк І. М., Краля А. С. Учні підтримують ветеранів Випускники ліцею, які загинули в Афганістані, поздоровляють їх зі святами, надають їм допомогу в упорядкуванні садив і городів.У музеї проводяться виставки квіткових композицій до дня визволення Донбасу, дня вчителя і ПТО, виставки декоративно-прикладного мистецтва.
В музеї проводяться екскурсії першокурсників, учнів шкіл у дні відкритих дверей.
В музеї проводиться військово-патріотична робота. Була виставка предметів козацького побуту і козацької зброї, яку проводив Федоров М. В. юртовий Селидівського юрту Донецьких козаків. Проводяться бесіди юнаків с представниками військкомату «Служба в лавах збройних сил України», зустрічі з випускниками воїнами.
При музеї відкрита кімната Українського побуту «Світлиця», де проводяться виставки писанок, пасхальних писанок, весняних квітів, малюнків, козацькі й фольклорні свята. В «Світлиці» зберігається «Скринька мудрості» ліцею де записані правила поведінки наших вихованців, які базуються на традиціях народознавства.
Про заходи, які проводяться в музеї ліцею неодноразово писалось в місцевій газеті «Наша Зоря».
Відомі людиРедагувати
- Бровко Іван Карпович (1908—1989) — радянський військовий льотчик, учасник громадянської війни в Іспанії та Другої світової війни, генерал-лейтенант авіації.
- Дяченко Валентина Олексіївна (нар. 1931) — українська скульпторка.
- Солдатенко Валерій Федорович (нар. 1946) — український історик, голова Українського інституту національної пам'яті (2010—2014), доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України (з 2006 року).
- Рева Віктор Якович (нар. 1954) — український композитор.
- Шутов Ілля Якимович (нар. 1957) — активний учасник національно-визвольної боротьби за незалежність і демократичний устрій України. Статус — Борець за незалежність України у XX сторіччі, громадський діяч, науковець, юрист, журналіст.
- Прутнік Едуард Анатолійович (нар. 1973) — колишній народний депутат України.
- Мор Едуард Володимирович (нар. 1977) — колишній український, російський футболіст, що грав на позиції захисника.
- Романко Юрій Васильович (нар. 1977) — заслужений майстер спорту України з кікбоксингу.
- Яловчак Тетяна Миколаївна (нар. 1979) — українська альпіністка, волонтер.
- Загребельська Агія Аббасівна (нар. 1982) — українська юристка, колишня державна уповноважена Антимонопольного комітету України[10].
Див. такожРедагувати
ЛітератураРедагувати
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
- Петро Лаврів. Моя земля — земля моїх батьків. Донецьк, Український культурологічний центр, Донецьк: Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, РВП «Лебідь». 1995. 64 с. [Архівовано 20 грудня 2016 у Wayback Machine.]
- Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) [Архівовано 20 грудня 2016 у Wayback Machine.] / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с.
- Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152 с. ISBN 5-8326-0011-8
- Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
- Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
ПриміткиРедагувати
- ↑ Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2021 року (PDF)
- ↑ Екатеринославская губернія съ Таганрогскимъ градоначальствомъ. Списокъ населенныхъ местъ по сведениям 1859 года. Изданъ Центральнымъ Статистическимъ Комитетомъ Министерства Внутреннихъ Делъ. Обработанъ редакторомъ И Вильсономъ. 1859. — IV + 452 с., (стор. 1004) (рос. дореф.)
- ↑ Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
- ↑ рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-63)
- ↑ рос. дореф. Списокъ населенныхъ мѣстъ Бахмутскаго уѣзда Екатеринославской губерніи съ приложеніемъ карты. Изданіе Екатеринославской Губерной Земской Управы. Екатеринославъ. Типографія Губернскаго земства. 1911, (код 19-1,2)
- ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Донецька область. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 23 грудня 2021.
- ↑ Національний склад та рідна мова населення Донецької області. Розподіл постійного населення за найбільш численними національностями та рідною мовою по міськрадах та районах. Архів оригіналу за 27 листопада 2012. Процитовано 27 листопада 2012.
- ↑ Наведено за даними державної служби статистики України.
- ↑ Пам'ятник Леніну демонтували в Селидовому на Донеччині. Архів оригіналу за 19 жовтня 2015. Процитовано 3 вересня 2015.
- ↑ Указ Президента України від 5 липня 2019 року № 486/2019 «Про звільнення А.Загребельської з посади державного уповноваженого Антимонопольного комітету України»
ПосиланняРедагувати
- Сайт Селидівської міської ради [Архівовано 9 січня 2022 у Wayback Machine.]
- Інфо портал Донеччини [Архівовано 17 серпня 2015 у Wayback Machine.]
- Міста.UA/Селидове [Архівовано 28 березня 2019 у Wayback Machine.]
- УРК/З історії Селидового [Архівовано 14 квітня 2015 у Wayback Machine.]
Додаткові джерелаРедагувати
- Селидове — Інформаційно-пізнавальний портал | Донецька область у складі УРСР [Архівовано 15 серпня 2015 у Wayback Machine.] (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.)
|
Це незавершена стаття з географії Донецької області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |