Відкрити головне меню

Свекру́ха[1], діал. свекрухна, свекрухня[2] — термін свояцтва, мати чоловіка, жінка стосовно до дружини сина, дружина свекра.

Українське «свекруха» походить від прасл. *svekry, яке вважають спорідненим з дав.-інд. c̨vac̨rū́s, лат. socrūs, дав.-в.-нім. swigur, грец. ἑκυρά. Спільним джерелом вважається пра-і.е. *sweḱrúH (*svekrū́s), утворене від кореня *sve («свій»)[3][4]. У праслов'янській і давньоруській мовах слово *svekry, свекры належало до давнього типу відмінювання на основу *-ū і змінювалося за відмінками аналогічно словам цьркы, любы, хорѫгы та деяким іншим, зокрема й іншому терміну свояцтва ѩтры («невістка», «ятрівка»). У непрямих відмінках і множині ці слова мали суфікс-нарощення *-ъv-, надалі під впливом цих форм змінилася і форма називного (укр. церква, любов, хоругва, рос. церковь, любовь, хоругвь). Для слова «свекруха» деякі слов'янські мови зберегли давню форму знахідного відмінка у сенсі називного (біл. свякроў, рос. свекровь), для української форми очевидний вплив слів із закінченнями -ха (ковалиха, шевчиха, купчиха). Поширене тлумачення[5] цього індоєвропейського терміна свояцтва як похідного від сучасного кров, як і від рос. кров («притулок», «домівка») є типовими прикладами народної етимології.

Див. такожРедагувати

ПосиланняРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Свекруха // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Свекрухна // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  3. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 5 : Р — Т / укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2006. — 704 с. — ISBN 966-00-0785-X.
  4. Этимологический словарь русского языка. — М.: Прогресс М. Р. Фасмер 1964—1973 Свекровь
  5. Сноха, свекровь, тесть и другие: что означают все эти слова. (рос.)