Відкрити головне меню

Самутін Петро Зотович

український військовик
(Перенаправлено з Самутін Петро)

Петро́ Зо́тович Саму́тін (Саму́тин) (1 серпня 1896[2] — 14 вересня 1982) — український військовий діяч, сотник, пізніше генерал-хоружний Армії УНР, дипломований майор польської армії, організатор УВВ.

Петро Зотович Самутін
Samutin Petro.jpg
Петро Самутін в однострої польської армії
Народження 1 серпня 1896(1896-08-01)
с. Ташань, Переяславський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Смерть 14 вересня 1982(1982-09-14) (86 років)
м. Балтимор, США
Поховання Цвинтар святого Андрія
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Польща Польща
Третій Рейх Третій Рейх
Приналежність Російська імператорська армія
Армія УНР
Військо Польське
Вермахт
Звання поручик (Російська імперія)
сотникгенерал-хорунжий[1] (УНР)
майор (Польща)
? (Німеччина)
Війни / битви Перша світова війна
Українсько-радянська війна
Друга світова війна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)

БіографіяРедагувати

Народився в селі Ташані на Полтавщині (нині Переяслав-Хмельницький район Київської області). Навчався у Полтавській агрономічній школі, а згодом у Петровсько-Розумовській гімназії в Москві за стипендією Полтавського земства.

В Російській арміїРедагувати

У 1914 році, на початку Першої світової війни пішов добровольцем до російської армії. Закінчив у 1916 році Другу київську школу старшин, після чого був відправлений на Західний фронт до 24-го туркестанського полку. З 1917 року служив у 15-му Шліссельбурзькому полку 6-го армійського корпусу в ранзі поручника. Воював на російсько-німецькому фронті в Галичині. Під Конюхами на Тернопільщині поранений, лікувався в Києві та Полтаві. Після одужання повернувся до війська. В липні — вересні 1917 брав активну участь в українізації російського 6 армійського корпусу. Делегат 2-го і 3-го Всеукраїнських військових з'їздів, сприяв реалізації рішень цих з'їздів у військах.

На службі УкраїніРедагувати

1918 року за гетьманату закінчив Інструкторську школу старшин, служив у 2-му Волинському та 28-му Стародубському полках.

У добу Директорії УНР служив на посадах помічника командира полку та командира куреня, брав участь у боях із більшовиками та денікінцями.

1920 року разом з УНР відступає до Польщі[3]. Взимку 1920 приєднався до 6-ї стрілецької Січової дивізії генерала Марка Безручка, яка формувалася у Бересті. Був командиром сотні, комендантом штабу дивізії. Брав участь у польсько-радянській війні (1920), зокрема, в наступі на Київ, відзначився в обороні Замостя, в якій 6-а стрілецька Січова дивізія зупинила наступ на Варшаву 1-ї кінної армії під керівництвом Семена Будьонного.

Внаслідок інтернування Армії УНР потрапив до Польщі. Перебував у таборі для інтернованих спочатку в Александруві-Куявському, а потім у Щипйорні.

В серпні 1921 року Петра Самутіна було нелегально вислано на Україну для підготовки антибільшовицького повстання під проводом Юрія Тютюнника, яке ввійшло в історію як Другий зимовий похід. Після двох років підпільної роботи в Україні повернувся до Польщі[3].

Під час перебування в таборі закінчив Каліські курси генерального штабу, отримавши звання старшини. Після курсів перебував у таборі для інтернованих, замість військової діяльності займаючись культурною, зокрема, брав участь у турне Європою хору бандуристів під керівництвом Дмитра Котка.

В Польській арміїРедагувати

Після розформування таборів перейшов на службу до польської армії, де з 1928 — 1939 перебував на контрактовій службі. У 1931 — 1933 навчався у Вищій військовій школі у Варшаві, після закінчення якої отримав звання майора.

Учасник польської кампанії 1939 року в складі польської армії, обіймав посаду помічника начальнику штабу етапів армії Модлін у генерала Пшеджемірського. Взятий у полон біля Грубешіва. Після звільнення з полону став служити в німецькій армії[3]. Воював на Східному фронті з 1941 року.

 
Могила на цвинтарі Саут-Баунд-Брук (США)

В еміграціїРедагувати

Після Другої світової війни проживав у Баварії, а 1954 року емігрував до США, спочатку до Баффало, а з 1965 року — до Балтимора. Діяв в українських громадських і комбатантських організаціях.

Уряд Української Народної Республіки в екзилі присвоїв йому звання генерал-хорунжого. Нагороджений низкою відзнак: Хрестом Симона Петлюри (1936), Воєнним хрестом (25 вересня 1960), Хрестом Відродження в пам'ять 60-ліття армії УНР (14 січня 1978)[4]

Автор низки статей, присвячених історії визвольних змагань та історії збройних сил СРСР.

Помер 14 вересня 1982 року в Балтиморі, штат Меріленд, похований 18 вересня на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

ПриміткиРедагувати

  1. Отримав звання генерал-хорунжого в еміграції
  2. Дату народження подано за Енциклопедією українознавства. Некролог у газеті «Свобода» подає датою народження 1887 рік, при цьому зазначаючи, що Петро Самутін помер у віці 86 років, що відповідає 1895 або 1896 року народження. Інший некролог повідомляє про смерть на 85-му році життя, що відповідає 1897 або 1898 року народження. Згідно з Довідником з історії України рік народження 1889, а Володимир Біляїв подає 1893 рік народження
  3. а б в О. Зінкевич «Генерал П. Самутин — вояк, стратег, дослідник» — Свобода, ч. 142, 29 липня 1983
  4. Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). — Кн. 2. — К : Темпора, 2011. — 424 с..

ДжерелаРедагувати