Вікіпедія

Російсько-візантійський стиль

Немає перевірених версій цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Російсько-візантійський стиль — напрям в архітектурі і декоративно-прикладному мистецтві в рамках історизму, заснований на інтерпретації форм візантійського та московського зодчества. В рамках еклектики міг поєднуватися і з іншими стилями.

Стиль зародився в Російській імперії в першій половині XIX століття. Основоположником даного стилю прийнято вважати Костянтина Тона. Російсько-візантійський стиль, що сформувався на початку 1830-х років як цілісний напрямок, нерозривно пов'язаний з поняттям народності, виражаючи ідеї культурної самодостатності, а також її політичної та конфесійної спадкоємності від Візантії[1]. У вузькому сенсі російсько-візантійським стилем називають саме стиль Костянтина Тона, поширений у другій третині XIX століття, а більш пізні споруди, більш схожі на архітектуру Візантії, називають неовізантійським стилем[2].

Спочатку неовізантійські храми були зосереджені в Санкт-Петербурзі і Криму, а два ізольованих проєкти були запущені в Києві і Тбілісі. У 1880-х роках візантійські зразки стали кращим вибором для зміцнення православ'я на околицях Російської імперії: в Царстві Польському, Литві, Бессарабії, Середній Азії, Північному Кавказі, в Нижньому Поволжі і Області Війська Донського; в 1890-х роках вони поширилися з Уральського регіону в Сибір уздовж споруджуваної Транссибірської магістралі. За підтримки держави російсько-візантійські церкви були також побудовані в Єрусалимі, Харбіні, Софії і на Французькій Рів'єрі[3]. Крім храмів російсько-візантійський стиль використовувався рідко[4]; більшість збережених зразків були побудовані як лікарні і богадільні під час правління Миколи II.

Історія

ред.

Зародження. Проєкти Стасова і Тона

ред.

Останнє десятиліття правління Олександра I було відзначено державною підтримкою класицизму і зокрема ампіру як єдиного архітектурного стилю для релігійного, державного і приватного будівництва. Однак за царювання Миколи I часом ситуація почала змінюватися.

 
Церква Олександра Невського в Потсдамі .
 
Десятинна церква в Києві. Фото 1911 року.

Зародження нового напрямку в архітектурі, пов'язаного із зверненням до архітектурної спадщини Візантії, з'явилися ще в середині 1820-х років у двох творах архітектора-класициста Василя Стасова, що побудував церкву Олександра Невського в російській колонії Олександрівка в Потсдамі і Десятинну церкву в Києві. В ході розробки проєкту церкви в Потсдамі Стасов, який отримав від нового імператора Миколи I вказівку створити російський «національний» храм, звернувся до середньовічної архітектури Москви, яка уособлювала собою національну самобутність російського зодчества. В результаті 1826—1830 роки в Олександрівці було збудовано п'ятиглавий храм у хибно-візантійському стилі. При проєктуванні Десятинної церкви в Києві Василь Стасов звернувся до тих же витоків, бо імператор відхилив проєкти інших архітекторів, які розробили їх у прийомах класицизму. В Десятинній церкві (1828—1842) проявилося таке ж трактування призматичного обсягу з п'ятьма куполами на високих барабанах[4]. Вже в цих двох храмах виявилося характерне для російсько-візантійського стилю поєднання класицистичної монументальності обсягів з деталями, «складеними за мотивами» соборів Московського Кремля і пам'ятників володимиро-суздальської школи[1].

Обидва згаданих проєкти не були характерні для творчості Василя Стасова, ні для всієї руської архітектури тих років. Тим не менш, саме цими проєктами Василь Стасов як би передбачив російсько-візантійський напрям в російській архітектурі, що поширився в середині XIX століття. Дані проєкти мали значний вплив на архітектора Костянтина Тона, який розробив у 1830-х роках цілий ряд проєктів православних храмів, що спиралися на допетрівську архітектуру, але ще зберігали вплив архітектури неокласицизму. У 1838 році Костянтин Тон видає книгу з проєктами своїх церков в новому стилі, з яких найбільш значним був проєкт храму Христа Спасителя в Москві (1837—1883). Сам архітектор, обґрунтовуючи свої проєкти, писав, що «Візантійський стиль, зріднився з давніх часів з елементами нашої народності, утворив нашу церковну архітектуру». У 1841 році був прийнятий закон, який вказував, що «можуть з користю бути прийняті в міркуванні креслення, складені на будову православних церков професором Тоном». У 1844 році знову був виданий альбом креслень побудованих Костянтином Тоном церков і проєктів храмів в російсько-візантійському стилі, рекомендованих в якості зразкових для повсюдного використання та наслідування[4].

Інтерес до сходу і зокрема до культурної спадщини Візантії був пов'язаний значною мірою з тим, що Микола I поділяв прагнення своїх попередників до Босфору і Дарданел і вступив у суперечку з Францією за контроль над святинями Святої Землі, що спровокувала Кримську війну. Східна політика держави викликала суспільний інтерес та спонсорувала наукові дослідження з візантійської історії та культури. Крім цього, освоєння Російською імперією Криму і Кавказу створило нові масштабні будівельні проєкти, які необхідно було інтегрувати в місцеве середовище. Імператорська Академія мистецтв, під безпосереднім керівництвом Миколи I, підтримувала розвиток сходознавства і зокрема візантиністику, Втім сам Микола I не любив візантійську архітектуру; Іван Штром, один з архітекторів собору Святого Володимира в Києві, згадував, як Микола I сказав: «Терпіти не можу цього стилю, але, не в приклад іншим дозволяю»[5]. Царське схвалення стало можливим завдяки академічним дослідженням архітектури Київської Русі в 1830-х — 1840-х роках, які вперше спробували реконструювати первісний вигляд київських соборів і встановили їх як відсутню ланку між Візантією і архітектурою Великого Новгорода.

Розвиток власне неовізантійського стилю

ред.
 
Церква Димитрій Солунського на Грецькій площі в Санкт-Петербурзі. Архітектор — Роман Кузьмін

З часом уявлення про «візантійський стиль» в російській архітектурі зазнали змін. У першій половині XIX століття з поняттям «візантійський» або «російсько-візантійський» стиль пов'язували застосування в архітектурі форм допетрівського російського зодчества, так як згідно уявлень свого часу, цей стиль розвивав традиції візантійської архітектури, привнесені «на російський ґрунт» в кінці X століття. Усвідомлення відмінностей між «візантійською» і «російською» стилістиками в храмовому зодчестві стало відчуватися тільки в середині XIX століття в професійному архітектурному середовищі, тісно пов'язаному з вивченням давньоруської і візантійської архітектурної спадщини. Тоді почали активно вивчатися пам'ятники середньовічної архітектури Греції, Сирії, Палестини, Малої Азії, Константинополя. Як писав В. В. Стасов: «Про візантійську архітектуру мали у нас в тоновський час (1830-х — 1840-х роках) лише самі смутні уявлення і почали впізнавати її набагато пізніше за численними малюнками російських архітекторів, що відправилися в кінці 1840-х років у Грецію і на Схід»[6].

 
Володимирський собор в Києві. Архітектор — Олександр Беретті

Князь Григорій Гагарін, який служив у Константинополі та на Кавказі дипломатом, став найбільш впливовим прихильником візантійського стилю — завдяки опублікованим ним дослідженням народної кавказької і грецької спадщини, а також завдяки дружбі з імператрицею Марією Олександрівною і великою княгинею Марією Миколаївною (сестрою Олександра II і президентом Імператорської Академії мистецтв). Ще в 1856 році імператриця Марія Олександрівна висловила бажання побачити нові храми, виконані у візантійському стилі[7].

Собор Святого Володимира в Києві став першим власне неовізантійським проєктом, затвердженим Миколою І (1852). Кримська війна, брак коштів (будівництво фінансувалося за рахунок приватних пожертвувань) і серйозні інженерні помилки затримали завершення будівництва до 1880-х років. Вже після смерті Миколи I були створені перші неовізантійські інтер'єри в Церкві Преподобного Сергія Радонезького в Сергієвій Приморській пустелі за проєктом Олексія Горностаєва (1859) і в домовому храмі в Маріїнському палаці за проєктом Григорія Гагаріна (1860)[8].

Перша з цих церков була побудована в 1861—1866 роках на Грецькій площі Санкт-Петербурга. Архітектор Роман Кузьмін (1811—1867) вільно дотримувався канону Собору Святої Софії — сплощений головний купол вписався в циліндричну аркаду, що спирається на кубічну головну споруду. Кузьмін, однак, додав нову особливість — замість двох апсид, характерних для візантійських прототипів, він використав чотири. Це хрестоподібне планування було вдосконалене в 1865 році Давидом Гріммом, який розширив уплощену структуру Кузьміна по вертикалі. Хоча проєкт Грімма залишався на папері понад 30 років, його основний склад став практично універсальним у російській будівельній практиці[9].

 
Володимирський собор в Херсонесі Таврійському . Архітектор — Давид Грімм

Інший напрямок було покладено в основу проєкту Давида Грімма церкви Святого Володимира в Херсонесі Таврійському (1858—1879). Церква, збудована на руїнах давньогрецького собору, спонсорувалася Олександром II. Грімм, також історик кавказької спадщини, був обраний Марією Олександрівною, швидше за все за порадою Гагаріна та Марії Миколаївни[10]. Грімм обмежив використання криволінійних поверхонь тільки головним куполом; апсиди та їх покрівля були багатокутними — відповідно до грузинських і вірменських прототипів. Це «лінійне» різноманіття візантійської архітектури залишалося рідкістю в XIX столітті, але різко зросло в популярності за царювання Миколи II[11].

 
Собор Олександра Невського в Тифлісі. Архітектори — Давид Грімм і Роберт Гёдіке

Незважаючи на підтримку царської сім'ї, за царювання Олександра II церков в такому стилі було створено небагато: економіка, постраждала в результаті невдалої Кримської війни і проведеними реформами, була занадто слабка для того, щоб дозволити собі масове зведення монументальних російсько-візантійських храмів. Розпочаті проєкти відкладалися на багато років. Наприклад, проєкт Володимирського собору в Севастополі, розроблений Олексієм Авдєєвим, був затверджений в 1862 році, але фактично роботи почалися тільки в 1873 році. Фундаменти, побудовані до війни, вже були на місці, але будівництво повільно тягнулося до 1888 року[12]. Собор Олександра Невського в Тбілісі, спроєктований Давидом Гріммом в 1865 році, був започаткований у 1871 році і незабаром покинутий; будівництво відновилося в 1889 році і було завершено в 1897 році. Грімм помер через рік[9].

Царювання Олександра III

ред.
 
Нереалізований проєкт храму Спаса на Крові в Санкт-Петербурзі . Архітектор — Віктор Шретер

Церковне будівництво і господарство в цілому відновилися за царювання Олександра III (1881—1894). За тринадцять з половиною років майно православної церкви в Російській імперії збільшилася більш ніж на 5 тисяч споруд, до 47 419 храмів і каплиць, у тому числі 695 великих соборів. Більшість нових храмів, проте, відносилися до псевдоруського (або неоруського) стилю, який став офіційним стилем Олександра III. Про зміну державних переваг сигналізували у 1881—1882 роках два архітектурних конкурси на проєкт храму Спаса-на-Крові в Санкт-Петербурзі. В обох конкурсах домінували неовізантійські проєкти, але Олександр III відхилив їх всі і в кінцевому підсумку віддав перевагу проєкту Альфреда Парланда, встановивши стилістичні уподобання наступного десятиліття. Широко розрекламовані риси «Спаса на Крові» — центральний шатровий дах, надлишкові орнаменти в червоній цегляній кладці і чітке відсилання до Московських і Ярославських пам'ятників XVII століття, копіювалися в невеликих церковних будівлях[13].

Майже всі 5000 церков, приписуваних Олександру III, фінансувалися за рахунок суспільних пожертвувань. 100 % державного фінансування було зарезервовано для декількох палацових церков, безпосередньо обслуговуючих імператорську родину. «Військові» церкви, збудовані на військових та військово-морських базах, співфінансувались державою, офіцерським складом, а також за допомогою народної підписки серед цивільного населення. Наприклад, Петропавлівська церква 13-го лейб-гренадерського полку в Манглісі (Грузія), розрахована на 900 молільників, обійшлася в 32 360 рублів, з яких тільки 10 000 були надані державною скарбницею[14][15].

 
Казанський собор в Оренбурзі. Архітектор — Олександр Ященко

Перевага «російського стилю» не означала відмову від візантійської архітектури. Олександр III демонстрував явне неприйняття бароко і неокласицизму XVIII століття, які він зневажав як символи петровського абсолютизму; русько-візантійська архітектура була прийнятним «середнім шляхом»[16]. Візантійські зодчі попереднього царювання сформували численну школу з вірними клієнтами, в тому числі вищим духовенством. Як не парадоксально, Візантійська школа була зосереджена в Інституті цивільних інженерів. Неформальним лідером напрямку в ті роки вважався Микола Султанів[17]. Учень Султанова, Василь Косяків, став відомим своїми проєктами церков у неовізантійському стилі, побудованими в Санкт-Петербурзі (1888—1898) і Астрахані (розроблений в 1888 році, побудований в 1895—1904), але був настільки ж успішним і в неоруському стилі (Нікольський морський собор в Лібаві, 1900—1903). Дві школи співіснували в нормальній робочій атмосфері, принаймні в Санкт-Петербурзі

Неовізантійська архітектура царювання Олександра III панувала в трьох географічних нішах. Цей стиль підходить для православного духовенства і військових губернаторів у Польщі та Литві (собори у Каунасі, Білостоці, Лодзі, Вільнюсі); у південних регіонах (Харків, Новочеркаськ, Ростов-на-Дону, Самара, Саратов і численних козацьких поселеннях); і на Уралі — від Пермі до Оренбурга[18]; в 1891 році розширили список сибірські міста вздовж споруджуваної Транссибірської магістралі.

 
Михайло-Архангельський собор в Ковно. Архітектор — Костянтин Лимаренко

Західні та південні провінції займалися великими візантійськими проєктами, розробленими випускниками Інституту інженерів-будівельників. В провінційній архітектурі часто домінував один місцевий архітектор (Олександр Бернардацці в Бессарабії, Олександр Ященко на півдні Росії, Олександр Турчевич в Пермі), що пояснює наявність регіональні «кластерів» зовні схожих церков. Архітектори зазвичай дотримувалися стандарту, встановленого Кузьміним і Гріммом, або класичного пятикупольного планування, за деякими помітними винятками. Благовіщенський собор у Харкові (1888—1901) був розрахований на 4000 молільників і дорівнював по висоті дзвіниці Івана Великого в Московському Кремлі[19]. Собор Святого Михайла Архангела в Ковенській фортеці (1891—1895, 2000 молільників), всупереч візантійського канону, був прикрашений корінфськими колонами, що стало зародженням «романсько-візантійського» стилю.

Байдужість Олександра до візантійської архітектури фактично підвищила його привабливість для приватних клієнтів: стиль більше не був атрибутом виключно храмової архітетури. Елементи візантійського мистецтва (ряди арок, двоколірна смугаста кладка) були загальною прикрасою цегляного стилю фабрик і багатоквартирних будинків. Вони легко змішувалися з неороманськими або неомавританськими елементами, як у Тбіліській опері за проєктом Віктора Шретера. Візантійсько-руська еклектика стала кращим рішенням для московських міських і приватних богаділень. Початок тенденції поклала спроєктована Олександром Обером церква Миколи Чудотворця при Рукавишніковському притулку (1879), кульмінацією стала богадільня Бойових братів у Сокільниках (Олександр Обер, 1890-е), що збереглася до наших днів. Московське духовенство, навпаки, не замовило жодного візантійського храму між 1876 (Церква Казанської ікони Божої Матері у Калузьких воріт) і 1898 (Богоявленський собор в Дорогомилове)[20].

Царювання Миколи II

ред.
 
Собор Олександра Невського в Новосибірську. Автора проєкту не встановлено

Особисті смаки останнього імператора були мозаїчні: він пропагував російське мистецтво XVII століття в дизайні інтер'єру і костюмі, але демонстрував байдужість до псевдоросійської архітектури. Микола II або його наближені, не демонстрували постійної переваги якомусь одному стилю; його останнє приватне замовлення, Нижня дача в Петергофі[21], мала візантійський дизайн, але при цьому була побудована після ряду будівель у неокласичному стилі. Будівництво фінансоване державою значною мірою було децентралізовано і керувалося окремими державними діячами зі своїми власними запитами. У короткий період, що передував катастрофічній російсько-японській війні, візантійський стиль, мабуть, став офіційним вибором держави, принаймні, імператорського флоту, який спонсорував гучні будівельні проєкти на своїх столичних і зарубіжних базах[22].

Архітектура останніх двадцяти років Російської імперії була відзначена стрімким розвитком модерну і неокласицизму. Ці стилі домінували на приватному будівельному ринку, але не змогли зайняти тверду нішу в офіційних проєктах православної церкви. Однак ідеї модерну повільно але вірно проникали в традиційну неовізантійську архітектуру. Його вплив простежувався в оздобленні російсько-візантійських церков (наприклад Морського собору в Кронштадті). Представники архітектурних шкіл модерну (Федір Шехтель, Сергій Соловйов) і неокласицизму (Володимир Адамович) створювали свої варіанти візантійського стилю — або високодекоративні (Церква Спаса Нерукотворного в Іваново-Вознесенську за проєктом Шехтеля), або, навпаки, «обтічні» (Храм ікони Божої Матері «Знамення» в Кунцеве за проєктом Соловйова). З часом «північний» різновид модерну (Ілля Бондаренко) став стилем старообрядців, які з виданням маніфесту «про зміцнення основ віротерпимості» в 1905 році отримали можливість активно займатися храмобудівництвом. Використання російсько-візантійського стилю у невеликих проєктах розвивалося паралельно з чотирма дуже великими, консервативно стилізованими неовізантійськими соборами: Морським собором в Кронштадті, Олександро-Невським собором в Царицині, собор Андрея Первозванного в Поті (сучасна Грузія) і Олександро-Невським собором у Софії (Болгарія). Три з них (Кронштадт, Поті, Софія) були даниною поваги до собору святої Софії; їх автори, мабуть, відкинули «золоте правило» однокупольных конструкцій, що встановилося у попередні десятиліття[23]. Точні причини цієї зміни стилю невідомі, у разі Кронштадтського собору простежується пряме втручання адмірала Макарова[24].

Андріївський собор у Поті, спроєктований Олександром Зеленко і Робертом Марфельдом, був незвичайний тим, що став першим великим церковним проєктом, побудованим із залізобетону. Він був структурно завершений в один будівельний сезон (1906—1907); весь проєкт зайняв менше двох років (листопад 1905 — липень 1907), абсолютний рекорд для того часу[25]. Кронштадтський собор, в якому також використовувався бетон, був завершений за чотири будівельних сезони (1903—1907) через затримки, викликані революцією 1905 року. Інші проєкти були реалізовані не повністю. Так, Богоявленський собор в Дорогомилове (1898—1910), покликаний стати другим за величиною в місті, страждав від нестачі грошей і в результаті був реалізований в неповному, урізаному вигляді[26].

У російській еміграції

ред.

Російська гілка неовізантійської традиції була перервана жовтневим переворотом, але знайшла своє продовження в Югославії. В Югославії до того часу вже давно існував і чи не домінував особливий сербсько-візантійський стиль[en], в якому, після звільнення від турків, були побудовані численні церковні та світські будівлі. Оскільки звільнення від турків відбулося при великій участі Росії, російські емігрантів зустріли у Сербії надзвичайно прихильно. Російські архітектори-емігранти, зводячи будівлі для потреб російської громади (в першу чергу, церкви) нерідко дотримувалися російсько-візантійського стилю. Масштабне церковне будівництво стало можливим завдяки особистій підтримці короля Олександра Карагеоргійовича, який спонсорував візантійські церковні проєкти архітекторів-емігрантів в Белграді, Лазаревац, попалив і інших містах.

 
Благовіщенський храм в Харбіні . Архітектор — Борис Тустановський

Однак російські емігранти аж ніяк не обмежувалися створенням споруд виключно для потреб своєї громади. Російська еміграція в Югославії, оцінювана в 40–70 тисяч осіб, була сприйнята урядом як швидка заміна фахівців, загиблих у Першій світовій війні. Тільки архітектору Василю Андросову приписують 50 неовізантійських церков, побудованих у міжвоєнний період. Російські художники створили інтер'єри Введенського монастиря та історичної Ружицької церкви.

Російська діаспора в китайському Харбіні створила у міжвоєнний час два храми в російсько-візантійському стилі. Великий Благовіщенський собор, спроєктований і побудований Борисом Тустановським у 1930—1941 роках, був зруйнований під час «культурної революції». Менша, що нині збереглася Покровська церква, спроєктована в 1905 році Юрієм Ждановим, була побудована в один сезон в 1922 році. З 1984 року цей храм є єдиним православним храмом у всьому Харбіні.

Відмінні риси стилю

ред.

Зовнішній вигляд

ред.
 
Володимирський собор в Севастополі . Архітектори — Костянтин Тон, Олексій Авдєєв .

Русько-візантійську архітектуру легко можна відрізнити від сучасних їй стилів історизму завдяки жорсткому набору декоративних інструментів. Хоча в будинках цього стилю могли бути присутніми окремі кавказькі, неокласичні і неороманські елементи, всі церковні будівлі в російсько-візантійському стилі слідували деяким загальним правилам, що стосуються конструкції куполів і аркад, запозиченим з середньовічного Константинополя:

  • Напівсферичні куполи. Візантійські церкви завжди завершувалися простими півсферичними куполами. Іноді, як у Знам'янській церкві у Вільнюсі, вони мали невелику криволінійну гостру вершину біля основи хреста, в іншому разі хрест встановлювався прямо на сплощеної вершині купола. Цибулинні купола і шатрові дахи традиційної російської архітектури не використовувалися, вони залишалися винятковими рисами псевдоросійської архітектури, підтримуваної Олександром III, і були значно важчі і дорожчі візантійських куполів того ж діаметру[27].
  • Змішування склепінь і куполів. Найбільш помітною особливістю візантійських церков є відсутність формального карниза між куполом і його опорою. Замість цього, підтримуюча купол аркада переходить відразу в дах бані; покрівля жестяна, що плавно обтікає арки. Склепіння робилися так, щоб максимально пропускати сонячне світло через широкі вікна. Кілька храмів цього стилю (Володимирський собор у Севастополі, 1862—1888, Церква Вознесіння Господнього в Лівадії, 1872—1876) також мали дерев'яні віконні віконниці з круглими вирізами, що використовувалися в середньовічній Візантії. У XX столітті цей візерунок був відтворений в камені (Храм ікони Божої Матері «Знамення» в Кунцеве, 1911), фактично зменшуючи сонячне освітлення.
  • Спрямованість увись храмів, побудованих в російсько-візантійському стилі, що є запозиченням з російської архітектури, відрізняє їх від «приземкуватих» неовізантійських храмів, які будувалися в Греції.
  • Незаштукатурена кладка. Ампірний канон часів Олександра I вимагав, що зовнішня кам'яна кладка обов'язково була повністю покрита штукатуркою. Архітектори нового покоління, проєктуючи неовізантійські і псевдоруські храми, радикально відійшли від цього правила, оголивши зовнішню цегляну кладку. Хоча відкрита цегляна кладка домінувала, вона не була універсальною; зовнішня ліпнина залишалася у використанні, особливо в перше десятиліття правління Олександра II.
  • Чергування двох кольорів в цегельній кладці. Російські зодчі запозичили візантійську традицію прикрашати плоскі поверхні стін горизонтальними смугастими візерунками. Зазвичай широкі смуги темно-червоної цегляної кладки чергувалися з вузькими смугами жовто-сірої цегли. Зворотній варіант (темно-червоні смуги на сірому тлі) був рідкісним і зазвичай асоціювався з грузинськими церквами, побудованими за Миколи II. Значення кольорового малюнка зростало з розмірами будівлі: він використовувався майже у всіх великих соборах, але часто не вживався в маленьких парафіяльних храмах (хоча в парафіяльній православній церкві у Вільнюсі і підмосковному, тепер московському, Кунцево такий малюнок є).

Церковні плани і пропорції

ред.

Згідно з дослідженнями Никодима Кондакова 1870-х років, в архітектурі Візантійської імперії використовувалися три різних церковних плани:

У випадку з великими храмами в неовізантійському стилі, збудованими у Росії, зазвичай використовувався однокупольний або п'ятибанний план. Однокупольний план був стандартизований Давидом Гріммом і Василем Косяковим і використовувався по всій імперії з мінімальними змінами. П'ятикупольна архітектура відрізняється великою різноманітністю, оскільки архітектори експериментували з пропорціями і розташуванням бічних куполів.

Невеликі храми майже завжди слідували однокупольному плану. В деяких випадках (як у церкві Святого Георгія в Ардоне, 1885—1901) дуже маленькі бічні куполи були механічно додані до основного однокупольного плану. Церкви у формі базиліки з'явилися тільки в останнє десятиліття існування Російської імперії; всі вони були невеликими парафіяльними церквами, такими як храм-каплиця Архангела Михаїла при Кутузівській хаті в Москві.

Проблема розміщення дзвіниці

ред.
 
Благовіщенський собор у Харкові. Архітектор — Михайло Ловців.

Неокласичний канон диктував, що дзвіниця повинна бути істотно вище головного купола. Тонка висока дзвіниця ампірного храму доповнювала ґрунтовні форми основної будівлі. Ще в 1830-х роках Костянтин Тон і його послідовники зіткнулися з проблемою дзвіниці": масштабні вертикальні форми російсько-візантійських соборів Тона не поєднувалися з традиційними дзвіницями. Рішенням Тона було повністю відмовитися від будівництва дзвіниці, встановивши дзвони на невеликій окремо збудованій дзвіниці (Храм Христа Спасителя) або інтегрувавши дзвіницю в основну споруду (Вознесенський собор в Єльці). Та ж проблема зберігалася і в неовізантійських конструкціях, принаймні, в традиційних високих конструкціях, натхнених Тифліським Олександро-Невським собором Грімма. Сам Грімм помістив дзвони в окрему, відносно невисоку вежу, розташовану далеко за собором. Проте духовенство явно віддавало перевагу інтегрованим дзвінницям, окремі дзвіниці залишалися рідкістю.

Ернест Жибер, автор храму Христа Спасителя в Самарі (1867—1894), навпаки, створив масивну високу дзвіницю над головним порталом. Жибер навмисно розмістив дзвіницю незвично близько до головного куполу, так, щоб з більшості кутів огляду вони зливалися в єдину вертикальну форму. Це планування було схвалено священнослужителями, але зазнало різкої критики з боку сучасних йому архітекторів, таких як Антоній Томишко (архітектор в'язниці «Хрести» і церкви Олександра Невського в ній). Подібна форма була відтворена в Спасо-Преображенському соборі в Ташкенті (1867—1887), Олександро-Невському соборі в Лодзі (1881—1884), Спасо-Преображенському соборі Валаамського монастиря (1887—1896), Благовіщенському соборі в Харкові (1888—1901), Хрестовоздвиженський монастир у Саратові (1899) та інших містах і монастирях. Більшість візантійських будівель, однак, слідували по середньому шляху: дзвіниця також була встановлена над порталом, але вона була відносно низькою (нарівні з бічними куполами або апсидами або навіть нижче), і розташовувалася в стороні від головного купола: Христорождественський собор у Ризі (1876—1884) або Вознесенський собор у Новочеркаську (1891—1904).

Сучасність

ред.
 
Олександро-Невський собор у Кам'янці-Подільському. Був зруйнований у 1930-ті роки, але відновлений у 1995—2000 роках
 
Храм Живоначальної Трійці в Оріхові-Борисові в Москві (2004), найбільша і одна з перших за часом споруда у «другому візантійському стилі».

Візантійська архітектура, як і храми у псевдоруському стилі, активно руйнувалися в радянський час. Більшість церков, що залишились, були закриті, перетворені на склади, передані різним організаціям для розміщення в них або найчастіше залишені руйнуватися без належного обслуговування. Тим не менше, більшість російсько-візантійських церков вціліло, і після розпаду Радянського Союзу вони були відреставровані, а ряд зруйнованих відбудовані заново.

У пострадянському храмовому будівництві архітектори нерідко зверталися до традиції візантійського зодчества. У більшості проєктів архітектори орієнтувалися на будівлі «візантійського стилю» другої половини XIX — початку XX століття. Тому той напрямок у храмовому будівництві кінця XX — початку XXI століття, в основі якого лежить звернення зодчих до композиційних прийомів і архітектурних форм, існував у середньовічному візантійському зодчестві, Наталія Лайтарь позначає як «другий візантійський стиль». До таким храмів відносяться церква Живоначальної Трійці в Оріхові-Борисові в Москві (В. В. Колосніцин, Е. В. Інгема, Е. Б. Дроздов та ін., 1998—2004), храм Стрітення Господнього (А. Р. Васильєв, Г. К. Челбогашев, 2000—2006) і церква Різдва Христового (А. М. Лебедєв, початок будівництва — 2002), зведені в Петербурзі, храм Георгія Победоносця в Самарі, побудований за проєктом Ю. І. Харитонова 1999—2002 рр[2].

Відновлення історичних церков поки має неоднозначний успіх. Є як мінімум один приклад візантійського храму («міська» церква Казанської ікони в Іркутську), «відреставрованого» під російське відродження з додаванням шатрових дахів.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Печёнкин И. Е. Русско-византийский стиль [Архівовано 6 травня 2020 у Wayback Machine.] // Большая российская энциклопедия. Том 29. Москва, 2015, стр. 76
  2. ↑ а б Н. В. Лайтарь Проблема стиля в современной храмовой архитектуре России [Архівовано 23 квітня 2021 у Wayback Machine.] // Известия Российского Государственного Педагогического Университета им. А. И. Герцена. № 36 (77). - СПб., 2008. С. 120-126.
  3. ↑ Савельев, 2005, стр. 269
  4. ↑ а б в В. И. Пилявский, А. А. Тиц, Ю. С. Ушаков Русско-византийский стиль [Архівовано 25 вересня 2018 у Wayback Machine.] // История Русской архитектуры. Ленинград, Стройиздат, 1984. — 512 с.: ил.
  5. ↑ Савельев, 2005 стр. 28
  6. ↑ Строгалев М. С. Памятники русской «византийской» архитектуры в Москве (конец XIX — начало XX века) [Архівовано 26 березня 2020 у Wayback Machine.] // «Вестник славянских культур», 2009
  7. ↑ Савельев, 2005, стр. 31
  8. ↑ Савельев, 2008. стр. 39
  9. ↑ а б Савельев, 2005. стр. 44
  10. ↑ Савельев, 2005 стр. 36
  11. ↑ Савельев, 2005. стр. 37
  12. ↑ Савельев, 2005, стр. 40
  13. ↑ Wortman, p. 245—246
  14. ↑ Реджимент.ру. 13-й лейб-гренадерский Эриванский Царя Михаила Феодоровича полк. Архів оригіналу за 4 березня 2021. Процитовано 23 листопада 2019.
  15. ↑ Соборы.ру. Манглиси. Церковь Петра и Павла при 13-ом Лейб- гренадерском Эриванском Его Величества полку. Архів оригіналу за 7 жовтня 2018. Процитовано 23 листопада 2019.
  16. ↑ Савельев, 2008 стр. 85
  17. ↑ Савельев, 2008 стр. 87-98
  18. ↑ Савельев, 2008 стр. 118
  19. ↑ Савельев, 2005 стр. 111
  20. ↑ Савельев, 2008. стр. 183
  21. ↑ Савельев, стр. 240
  22. ↑ Савельев, 2008. стр. 215
  23. ↑ Савельев, 2005 стр. 173
  24. ↑ Савельев, 2005, стр. 175
  25. ↑ Савельев, 2005 стр. 180
  26. ↑ Савельев, 2005. стр. 181
  27. ↑ Савельев, 2008, стр. 171—172

Література

ред.
  • Савельєв Ю. Р. Візантійський стиль в архітектурі Росії. — СПБ., 2005. ISBN 5-87417-207-6
  • Савельєв Ю. Н. Мистецтво історизму та державного замовлення. — М., 2008. ISBN 978-5-903060-60-3
  • Художній збірник російських архітекторів і інженерів, 1890—1893, electronic reissue by Ukrainian Public History Library (Moscow), 2002—2004
  • Нащокіна М. Ст. Архітектори московського модерну. — М.: Жираф, 2005. ISBN 5-89832-043-1
  • Richard S. Wortman. Scenarios of Power. Princeton University Press, 2000. ISBN 978-0-691-02947-4
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Російсько-візантійський_стиль