Відкрити головне меню

Рок-політик (італ. Rockpolitik) — телепередача у чотирьох серіях, створена італійським співаком та кіноактором Адріано Челентано, транслювалася щотижнево з 20 жовтня по 11 листопада 2005 року, на телеканалі Rai Uno. У сюжеті передачі обговорювалися музичні та соціальні питання.

«Rockpolitik»
«Рок-політика».jpg
Жанр музикальна
соціальна
варьєте
Камери багатокамерна зйомка
Кількість сезонів 1
Ідея програми Адріано Челентано
Виробництво телерадіокомпанія RAI
Місце зйомок Мілан
Ведучі Адріано Челентано
Країна Італія Італія
Мова італійська мова
англійська мова
Телеканал Rai 1
Перша трансляція 20 жовтня 2005
Остання трансляція 11 листопада 2005

Зміст

Опис та фактиРедагувати

Телешоу транслювалося щотижня в четвер увечері з 20 жовтня по 11 листопада 2005 року на телеканалі Rai 1. Тематика передачі торкалася музики, політики і соціальних питань. Програма стала найпопулярнішою в Італії протягом сезону 2005—2006 років. Всього вийшло 4 двогодинних серій, з середнім рейтингом перегляду у 46-47 % від загальної аудиторії (близько 10-12 мільйонів глядачів).[1] Програма відкривалася під акомпанемент гітариста Майкла Томпсона, що символізувало ідеологічну концепцію передачі — своєрідний поділ світу на «рок і попсу» (іт. «rock e lento»). Глядачі у студії розміщувалися на ярусних трибунах на зразок амфітеатру, оточених великими декораціями дизайнера Гаетано Кастеллі, які зображували місто в американському стилі, з великим мостом, силуетами хмарочосів і Чайна-таун. Ще більшу видовищність надавали шоу два великих світлодіодних екрани Barco ILite 8 розміром 6,55×3,35 м. Один з екранів розташовувався уздовж сцени зі студійним оркестром, а другий використовувався як корма для сцени, на якій виступали артисти-гості шоу.

Ведучим передачі був Адріано Челентано, а його співведучою стала акторка-фотомодель Луїза Ранієрі, а також були запрошен комік Тео Теоколі, гумористи Антоніо Корнаккіоне і Мауріціо Кроцца, які висміювали протягом усього шоу як правих, так і лівих політиків, приділяючи особливу увагу Сільвіо Берлусконі.[2] За участь у проекті Челентано отримав гонорар у 1,4 мільйони євро (по 350 тисяч за серію).[3] Протягом передачі Челентано вів тривалі монологи і виконав 28 пісень зі свого репертуару різних років. Починаючи з першої серії Адріано звинуватив прем'єр-міністра в придушені свободи слова і як факт привів дослідження Freedom House у якому Італія посіла 77 місце за свободою преси. Щоб викрити цензуру, введену урядом, до студії запросили лівого депутата Європарламенту і колишнього журналіста Мікеле Санторо, вигнаного з телеканалу Rai 1 в 2001 році (Берлусконі звинуватив його у «використанні телебачення в злочинних цілях»).[4] Такі обставини викликали великий резонанс у суспільстві, послідувала реакція голови уряду Італії:

«Щоб на телебаченні дув вітер свободи, не обов'язково, щоб там був присутній Челентано» — Сільвіо Берлусконі [5]

Проте опозиційні лідери підтримали такий формат передачі:

«Челентано в цій програмі говорив абсолютно вільно», — заявив Романо Проді, лідер лівоцентристської опозиції. — «І мене вражає, що люди зляться лише від цього факту. Було б краще, якби та ж сама свобода була забезпечена на телебаченні щодня» [6]

Кульмінацією шоу стала друга серія, що привернула увагу рекордних 12 мільйонів глядачів, протягом якої Челентано разом з актором-коміком Роберто Беніньї написав сатирично-іронічний лист до прем'єр-міністра з вимогою його відставки, назвавши «корупцьоні» (ідеєю цієї сцени став сюжет з комедії «Тото, Пеппіно і розпусниця» 1956 року за участю коміка Тото), що викликало особливу образу прем'єр-міністра:[7]

«Програма Челентано — лише останній епізод тієї атаки, яку ЗМІ ведуть з 2001 року на уряд і його голову» — Сільвіо Берлусконі [4]

Сюжет наступних серій був аналогічний, з критикою уряду Італії та його голови. На думку оглядачів, саме цим пояснювалися фантастичні показники глядацької присутності. Попри успіх телешоу, 11 листопада вийшла остання серія скандального «Rockpolitik», але, не зважаючи на це, передача отримала премію «Ideona» як найкраще «Live Event Show».

20 листопада 2006 року вийшла однойменна книга, присвячена цій передачі. 2 грудня того ж року, Челентано взяв участь у програмі «Che tempo che fa» на каналі Rai 3, що зібрала аудиторію в 6,2 мільйона глядачів, де обговорив з журналістом Фабіо Фаціо невдачу з закритим телешоу і виконав три пісні.

Гості передачіРедагувати

ПісніРедагувати

  1. C'e' sempre un motivo
  2. Ready teddy
  3. Be bop a lula
  4. Azzurro
  5. L'arcobaleno
  6. Ancora vivo
  7. 24 mila baci
  8. L'indiano
  9. Shake rattle an'roll
  10. L'emozione non ha voce
  11. La coppia piu bella del mondo (разом з Роберто Беніньї)
  12. Il ragazzo della via Gluck (разом з Еросом Рамаццотті)
  13. Mari mari
  14. Shake rattle an'roll
  15. Jailhouse rock
  16. Stai lontana da me (разом з Тео Теоколі)
  17. Калинка-малинка (разом з Тео Теоколі)
  18. Una carezza in un pugno
  19. Ciao ti diro
  20. Storia d'amore
  21. Rock around the clock
  22. Il mondo in mi 7a
  23. Ciao ragazzi (разом з Тео Теоколі)

Рейтинг переглядівРедагувати

Серія Дата Тривалість Відсоток переглядів Кількість глядачів
Перша 20 жовтня 2005 02:43:06 46,40 % 10.504.000
Друга 27 жовтня 2005 02:25:09 49,41 % 12.540.000
Третя 4 листопада 2005 02:29:00 43,04 % 10.201.000
Четверта 11 листопада 2005 02:56:49 47,19 % 11.649.000

ДжерелаРедагувати

  1. Челентано провоцирует Берлускони. e-news.com.ua (Ерік Йожеф). 2005. Процитовано 22 жовтня 2014.  (рос.)
  2. Челентано борется за свободу. dw.de (Рігерт Берндт). 2005. Процитовано 22 жовтня 2014.  (рос.)
  3. Rockpolitik. show-master.ru (Майкл Кларк). 2005. Процитовано 29 березня 2015.  (рос.)
  4. а б Челентано сделал из Берлускони клоуна в прямом эфире. newsru.com. 2005. Процитовано 22 жовтня 2014.  (рос.)
  5. Премьера телешоу Адриано Челентано вызвала гнев Берлускони. polit.ru. 2005. Процитовано 22 жовтня 2014.  (рос.)
  6. Челентано раздразнил премьер-министра Италии. utro.ru (Олексій Гусєв). 2005. Процитовано 22 жовтня 2014.  (рос.)
  7. Письмо Челентано против Берлускони: Интерес только в России. massmediumblog.com. 2005. Процитовано 22 жовтня 2014.  (рос.)

ПосиланняРедагувати