Робітни́цтво — робітники, пролетаріат (робітничий клас) — одне з основних понять марксизму та радянського компартійного суспільствознавства; суспільний клас вільнонайманих, переважно індустріальних, але також і сільськогосподарських та інших безпосередніх виробників матеріальної продукції, зайнятих найманою, переважно фізичною працею, які не мають власних знарядь виробництва; цим робітники відрізняються від кустарів, ремісників, селянства, інженерно-технічного та адміністративного персоналу, службовців тощо. Робітництво нелегко піддається точному статистичному визначенню і часто зливається з суміжними класами. Здебільшого під ним розуміється промисловий пролетаріат. У радянській статистиці до робітництва зачисляються промислові транспортні робітництва, а також робітництва радгоспів тощо. З появою нових професій (наприклад, шофери, оператори автоматичних машин тощо) та із зростанням технічної освіти якісний і кількісний оклад робітництва помітно змінюється; питома вага робітництва фізичної праці завдяки механізації, має тенденцію до постійного зниження.

До 1861 рокуРедагувати

Робоча сила в промисловості існувала в Україні віддавна. Наймані робітники, які походили з різних суспільних прошарків були звичайним явищем на домануфактурних і мануфактурних закладах, а, зокрема, на будах, руднях, гутах, салітрарнях, папірнях тощо, починаючи з XVI століття здебільшого це були вільні робітники. Але, крім них, були ще підданські (а згодом, кріпацькі) робітники в панських чи церковних (монастирських) маєтках. В умовах докапіталістичного господарства, зокрема за часів кріпацтва, робітництво в Україні ще не становило окремого суспільного класу. У XVIII і в першій половині XIX століть більшість закладів фабрично-заводської промисловості належала поміщикам (так звані «вотчинні фабрики»), які використовували підданську (згодом кріпацьку) працю. Казенні й «посесійні» фабрики (спочатку мануфактури), на яких, крім вільних робітників, працювали приписні селяни, були в Україні порівняно рідкісним явищем. Більшість робітників була так чи інакше пов'язана з сільським господарством. Виняток становили тільки робітники, яких поміщики або уряд переводили з Росії й Білорусі для праці на промислових закладах України. Відірвані (здебільшого назавжди) від сільського господарства й рідного ґрунту, вони перетворювалися на постійних і спадкових промислових робітників. Вільнонаймані робітники за докапіталістичних часів були головними (хоч і не завжди) на купецьких, колоністських і взагалі недворянських підприємствах, яких тоді було ще небагато.

Щойно в першій половині XIX століття у зв'язку з подальшим розвитком промисловості, збільшенням розмірів фабрик, з частковою або повною механізацією виробництва поміщицькі власники фабрик починають, крім праці кріпаків, використовувати найману працю (себто оплачувати фабричну працю своїх кріпаків). Розвиток цукрової промисловості й поява великих, здебільшого механізованих цукроварень, зокрема рафінарень, вимагали поширення джерел робочої сили, шляхом «оренди» кріпаків у сусідніх чи дальших дідичів або ж коштом збільшення вільнонайманих робітників. Ріст промисловості, щораз більша нерентабельність кріпацької праці і збільшення вільнонайманого робітництва підривали основи кріпацької системи і прискорювали розвиток капіталістичних відносин не лише в царині промисловості, але й у цілому господарстві країни й врешті-решт привели до скасування кріпацтва в 1861 році й перемоги капіталістичної системи. Якщо число вільнонайманих робітників в Україні у 1828 р. становило приблизно 25%, то в 1861 р. воно піднеслося до 75%, а невдовзі після реформи 1861 р. індустріальне робітництво стає винятково вільнонайманим і поступово творить окремий суспільний клас.

1861—1917 рокиРедагувати

Капіталізм в Україні як у промисловості, так і в поміщицькому сільському господарстві, розвивався значно швидше, ніж у Росії, і з більш глибокими циклічними кризами й хвилями масового безробіття, що вплинуло й на специфіку формування та зростання робітництва в Україні. Після скасування панщини, через малоземелля, аграрне перенаселення й тяжкі викупні платежі, зростало зубожіння значної частини селян, і вони стали головним джерелом творення класу робітників. Разом з цим кількість робітництва почала активно зростати та становила в Україні в 1860 — 86 000 осіб. Подаємо кількість промислових робітників і їх розподіл за 9 українськими губерніями (пересічно на рік у тис. і в дужках у %):

Кількість промислових робітників у 1881–1900 роках
Роки 1861 — 70 1871 — 80 1881 — 90 1891 — 1900 1900
Правобережжя 66,9 (46,9%) 66,1 (50,7%) 77,1 (45,2%) 92,1 (35,7%) 104,3 (32,0%)
Лівобережжя 57,0 (40,0%) 40,5 (31,1%) 42,9 (25,2) 56,3 (21,8%) 71,3 (21,8%)
Степ 18,7 (13,1%) 23,7 (18,2%) 50,4 (29,6%) 110,7 (42,5%) 151,8 (46,2%)
Вся Україна 142,6 (100,0%) 130,4 (100,0%) 170,4 (100,0%) 259,1 (100,0%) 327,4 (100,0%)
Кількість промислових робітників у 1901–1916 роках
Рік кількість (тис.)
1901 360,2
1902 354,7
1903 370,7
1904 372,4
1905 371,0
1906 418,0
1907 431,3
1908 449,5
1909 441,7
1910 481,0
1911 513,4
1912 549,4
1913 631,6
1914 631,4
1915 635,3
1916 812,5

Ці дані стосуються лише промислових закладів, які мають не менше 16 робітників і механічний двигун або, не менше 30 робітників без двигуна. За переписом 1897 р. всіх промислових робітників в Україні було 425 413 осіб, що становило 7,4% всього самодіяльного населення; частка всього робітництва становила 1 478 109 осіб (у тому числі 199 491 поденників і чорноробів, 430 693 — слуг, 424 569 працівників у сільському господарстві і 425 413 промислових робітників). Протягом 1880 — 1900-их pp. відбулися глибокі зрушення в структурі української промисловості й центр її ваги остаточно перемістився на Південь, де виникла нова важка промисловість. Ще у 1875 р. 91% усіх фабрично-заводських робітників України працювали в легкій та харчовій промисловості і лише 9% у важкій промисловості; відсотки на 1895 р. — 64% і 36%, на 1912 р. — 39% і 61%. У дійсності частина робітників була більшою, бо переписи не охоплювали всіх сезонних працівників. Взагалі статистичні дані про них не є докладними.

Утворення робочих кадрів в Україні, зокрема в її степовій частині, було складним завданням. Основним контингентом для них було селянство; їх не могло дати міське населення, оскільки воно було нечисленним, а більші промислові підприємства постали за межами міських осередків; степ, у якому була зосереджена промисловість України був мало заселений, і саме сільське господарство степу вимагало великої кількості робітників. А селяни з аграрно перенаселеного лісостепу нерадо відривалися від землі, щоб перейти до нової соціальної групи, воліли йти у найми до поміщиків півдня (зарплатня не була нижчою, ніж у промисловості) або до цукроварень в лісостеповій частині, а з кінця XIX століття переселювалися масово на вільні землі Сибіру, Далекого Сходу і Туркестану, де не міняли свого традиційного зайняття.

Одночасно українська промисловість відчувала себе головною в степу до початку XX століття через брак робітників, зокрема кваліфікованих. Ці кадри давало російське селянство (переважно з центральної Росії), яке було психологічно прив'язане до землі значно менше, ніж українське, а стимулом до його мандрівок на південь була зарплатня в промисловості й сільському господарстві України на 40-50% вища, ніж у Росії. За деякими обрахунками, поміж шахтарів Донбасу вихідці з центральної Росії становили у 1871 р. — 82,5%, 1884 р. — 59,9%, 1900 р. — 55,7%. Подібна ситуація була і в залізоробній і будівельній промисловості та на транспорті, натомість у цукроварній промисловості переважали українці. У 1890-их pоках у великих містах України відкрито понад 50 бірж праці, на яких робітники, що шукали роботу, мусили реєструватися. За переписом 1897 року 44% робітників країни (в степу 65%) складалося з немісцевого населення (у Російськії імперії — 36,3%, у Царстві Польща — 30%), частково з інших українських губерній, більше з неукраїнського.

Українське робітництво лише частково вважало промислову працю за постійне зайняття. Плинність працівників була не тільки у тих галузях промисловості, які мають сезонний характер (наприклад, цукроварство), але і в ін. До 1890-их pоків на Донбасі й в Придніпров'ї в металургії, за винятком робітників-чужинців, майже не було постійних місцевих кадрів, що приходили на зиму без родин, а на літо поверталися до своїх осель (тому копальні мусили зменшувати свою продукцію), решта шахтарів жила переважно в довколишніх селах та займалася одночасно сільським господарством. 1913 плинність робітників у металургії України сягала 60%, на вугільних копальнях — 80 — 85%. Питому вагу цих змінних кадрів серед них ілюструють дані перепису 1897 р., за якими лише 48,6% було одружених, а з них аж 55% жило поза родиною.

Вищезгадані статистичні матеріали дозволяють на деяку демографічну характеристику робітників України. За переписом 1897, жінки становили 9,3%, а серед дорослого населення — 7,1% (1901 — 11,1%, 1912 — 18,3%), діти (до 12 pоків) і підлітки (до 16 pоків) — 13,3%. За 1901 — 13 ч. пролетаріату зросла: чоловіків на 30%, жінок на 81%; дорослих на 20%, підлітків на 83%. Найбільше жінок і підлітків працювало у харчовій та легкій промисловостіях найменше у важкій і кам'яновугільній (серед шахтарів Донбасу жінки становили 1,4%, підлітки 7,4%). 1902 70% робітників України жило в селах, лише 30% (74 000) у містах, у тому числі 49 800 у 8 містах: Одесі, Єлисаветграді, Катеринославі, Києві, Черкасах, Харкові, Кременчуці, Миколаєві.

Поділ робітників за окремими галузями праці 1912 був такий (у тис.): на 495,3 у гірництві працювало 240,8 (46,6%) і 137,6 (27,6%), в металургії і машинобудівній прословості 49,5 (10,0%), у видобутку й обробці каміння, землі та глини — 33.8 (6,8%), у інших галузях — 33,6 (6,8%). З двох основних галузей праці — харчова була переважно сезоновою, вугільна давала зайняття здебільша некваліфікованим.

За обчисленнями М. Порша на підставі перепису 1897, українці становили серед промислових робітників меншість — 137,7 тис. або 32,4%; вони працювали (у тисячах й у %) у виробництві одягу (20,8 — 35,2%), обробці металів (19,4 — 32,8%), будівництві (17,9 — 37, 8%), на залізницях (13,0 — 41,5%), у харчовій промисловості (14,0 — 31,4%), на обробці дерева (10,7 — 35,9%), у руднях (9,7 — 33,8%). Серед усього робітників відсоток українців був більший.

На початку XX століття в розвитку робітництва України відбулися значні зміни. Хоч зарплатня в промисловості підвищилася і перевищувала зарплатню у сільському господарстві, міґрація російських селян в Україну помітно зменшилася, бо тоді прискорився розвиток промисловості й у центральній Росії і середня зарплатня тут була вже на 12% вища, ніж в Україні. Тому більшість нових робітників в Україні походила з українського селянства. Про збільшення робітничої класи завдяки українським селянам свідчать такі приклади: на Полтавщині 1900 зареєстровано 56 189 селян, які відходили на заробітки, 1910 вже 82 675. Земельний перепис на Харківщині зареєстрував у безпосівних сільських господарствах (у 10 пов.). таке число осіб у робочому віці, які працювали в промисловості (у тис.): у цілковитому відриві від хліборобства — 392,5, у частковому — 128,3 і 116,6, що від хліборобства не відривалися. Разом з збільшенням частини робітників у 1897 і 1910 подвоїлося населення вже типово промислових міст, як Юзівка, Кривий Ріг, Кам'янське, Маріупіль, Синеяьникове, Дебальцеве, розрослися робітничі передмістя Харкова, Катеринослава, Києва, Одеси, Миколаєва.

Робоче законодавство в Російській імперії в своєму розвитку сильно запізнилося і було лише повільною реакцією уряду на виступи пролетаріату. Це законодавство орієнтувалося на потреби російського робітництва у старих промислових районах Москви і Петербурґу і не брало до уваги специфічних потреб українських робітників. Але й ці закони часто не дотримувалися адміністрацією, яка ставилася до пролетаріату вороже. Найважливіші закони, що стосувалися робітників: від 1 червня 1882, 3 червня 1890 І 2 червня 1897, що регулювали робочий день та працю жінок і підлітків; закон від 3 червня 1886 устійнював загальні норми умов праці, 1889 заведено на фабриках інспекторів праці, 1906 дозволено творення профспілок; закони від 3.червня 1903 і 22 червня 1912 були спробами встановлення організації соціального забезпечення.

Час праці робітників зазнав скорочень з 12 годинного дня у XIX століття до 10 годинного під час революції 1905—06 років; він був менший для жінок, ще менший (8 годин) для підлітків. 1913 29,5% працювало до 10 годин на день, 27,9% — 9, 15,5% понад 11, 10,0% — 10 — 11, 7,1% — 8. У найпоширеніших в Україні галузях робочий день тривав: у харчовій промисловості для 48,6% працівників понад 11 годин, 18,8% — 10, 12,9% — 8, 11,4% — 10 — 11, 5,4% — 9 — 10; у кам'яновугільній промисловості на підземних роботах 58,8% працювали 10 годин денно, 15,8% понад 11, 11,9% — 8, 11,7% — 10 — 11. Чимало працівників працювало додатково (обов'язково або добровільно).

Пересічна річна заробітна платня робітників України була у 1913 — 216 карбованців (1910 вона сягала — за золотим паритетом — 22% середній платні робітника у Західної Європі); вона була найліпшою у металообробній промисловості (347), найгіршою (139) у харчовій; для промислових підприємств з-поза території степу й великих міст близько 200; зарплатня в гірництві піднеслася з 267 карбованців у 1904 до 357 у 1905. Заробітки вищих категорій працівників були вдвічі, або навіть і втричі більші, ніж некваліфікованих. Більша частина зарплатні робітників йшла на харчування. Денний заробіток у сількому господарстві степу становив у 1891—1900 на весні 0,5, влітку 0,9 карбованців, тобто був майже такий, як і в промисловості. Економічне становище погіршувала нерегулярна виплата платні, часто бонами, або харчами, та різні штрафи.

Житлові умови робітників були незадовільні, найкращі у містах, жалюгідні на Донбасі, де більшість жила в казармах або землянках, у Києві 1913 лише 28,0% самітних працвників мало кімнату, 39% — куток, а 6% — ліжко.

Медична допомога, для робітників була у початковій стадії розвитку; санітарні умови і безпека праці — погані, і тому бувало багато нещасних випадків. Під наглядом фабричнозаводської інспекції 1912 введено вперше забезпечення від хвороб, каліцтва і смерті було охоплено тільки частину всіх працівників. Відшкодування за втрату працездатності можна було одержати лише через суд.

Освіта робітників в Україні була низькою. За міськими переписами у 1866—74 письменність серед них — чоловіків сягала 33—50%; жінок — 27—40%; серед «пром. населення» у 1897 — 50,8%, у 1914 вона збільшилася приблизно до 70%. Лише незначний відсоток працівників мав нижчу професіональну освіту. На початку XX століття в Україні було понад 100 фабрично-заводських шкіл для дітей робітників. Соціально-економічна, політична та національна свідомість робітників в Україні розвивалася поволі. Тривалий зв'язок з селом і слаба урбанізація, велика мобільність та непостійність праці, важкі побутові умови, низький рівень освіти й культури та сваволя працедавців — все це призвело до того, що у пролатаріат як клас не було в гарних умовах як в Україні, так і в усій Російскій імперії. До революції 1905 існував лише суроґат робітничих товариств — товариства взаємної допомоги (насамперед серед друкарів і прикажчиків), але вони, як і різні зародки професійних організацій, мали мінімальний вплив на робітників. Профспілки розвинулися масово під час революції 1905—1907, поки що нелеґально, пізніше на підставі закону від 4 червня 1906. Проте, нормальному їхньому розвитку перешкодила реакція. Нечисленні постійні кадрові робітники були зацікавлені у збереженні праці та в поліпшенні її умов, а тому й у законному залагодженні соціально-економічних конфліктів, але пролетаріат був нестабільним, плинним та неорганізованим. Тому робітничний рух в Україні, почнаючи з 1870-их pp., набував вибухових форм стихійного, гострого соціального конфлікту і протесту, нерідко у формі кривавих бунтів. Страйки, спершу чисто місцеві й спонтанні, набирали з часом, не зважаючи на терор поліції, дедалі більш масового масштабу. У липні-серпні 1903 вони охопили майже всю Україну, коли одночасно у 15 містах страйкувало близько 150 000 робітників. Цей страйк, як й інші, був придушений військом, але вже 1905 вибухла революція, внаслідок якої були дещо розширені права працівників і на деякий час покращали умови життя і праці.

Першими в Україні і в Рос. імперії політичними організаціями були «Південноросійський союзу робітників», створений в Одесі 1875 Є. Заславським і Ф. Кравченком, і «Південно-руській робочий союз» у Києві (1878) на чолі з Г. Попковим і В. Владиченком. Обидві організації були під впливом революційного народництва й марксизму та мали підпільні утворення в кілька сот осіб. Пізніше постало багато іншних політичних гуртків і організацій, а потім і політичних партій: Бунд, РСДРЛ, Українська Соціально-Демократична Спілка, УСДРП. На відміну від Росії серед робітників України існувало значно більше різноманітних нелеґальних і леґальних ідеологічних груп, друкованих органів різних соціалістичних напрямів, ширилася європейська соціалістична література; тут були більше поширені ідеї анархізму, синдикалізму, утопійного соціалізму, «кооперативного суспільства» та інших течій.

Український робітничий рух почав ширитися на початку XX століття у зв'язку з розвитком діяльності українських соціал-демократів. У 1902 на Донбасі поширювано перші летючки українською мовою, завезені з Галичини. Після 1905 постали більші групи організованого українського пролетаріату в Катеринославі, Києві й Полтаві. Значно краще, ніж українське та російське робітництво в Україні, були організовані єврейські працівники.

За роки перед першою світовою війною у зв'язку з дальшим зростанням промисловості і збільшенням постійних кадрів робітників поступав процес оформлення пролетаріату як класу, але його спинили воєнні події.

Розвиток воєнної індустрії спричинив збільшення кількості робітників (з 631,6 тис. у 1914 до 812,5 у 1916, у тому числі у кам'яновугільній промисловості — з 89,1 до 237,8, в інших ділянках гірництва з 139,0 до 389,1), причому постійні кадри зменшувалися коштом зростання випадкового і перемінного складу.

Частину всього пролетаріату, за сучасною радянською дефініцією, на 1917 М. Рубач обрахував на З 612 тис., у тому числі промисловиї робітників (у тис.) 893, залізничників — 121, міської ремісничої промисловості — 230, будівельників — 300, сільської кустарної промисловості — 444, сільского господарства — 1 200, домашніх слуг — 365, Р. торгівлі, міського транспорту тощо — 59. Враховуючи родини, пролетаріат України становив 13,1% всього населення (в Росії — 11,0%).

19171971Редагувати

У революції 1917 — 20 в Україні участь робітників спершу виявилася у великих політичних демонстраціях і страйках та у спонтанній організації профспілок. Перший Всеукраїнський Робітничий З'їзд, що відбувся 24 — 27 липня 1917 року у Києві, висловив підтримку Українській Центральній Раді і обрав Всеукраїнську Раду Робітників депутатів у числі 100 осіб (70 членів УСДРП і 30 УПСР), які увійшли до складу Центральної Ради. Другий з'їзд (26 — 27 травня 1918 року), що відбувся нелегально в Києві, висловився проти гетьманського уряду, за самостійність УНР. На таку ж позицію стали й три Всеукраїнські з'їзди залізничників. Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянський депутатів у Києві в грудні 1917, хоча й ініційований більшовиками, підтримав Українську Центральну Раду, після чого більшовики скликали у Харкові свій з'їзд, на якому проголосили «владу рад» (совітів) в УНР. Чимало робітників було членами Трудового Конгресу. Українська Центральна Рада III Універсалом проголосила свободу страйків, установила 8-годинний робочий день, визнала за робітниками право контролю над промисловістю. Буйно розвинулися профспілки, ставлення яких до більшовиків було також неґативне (див. стор. 2 380 — 81), провідні діячі українського робочого руху входили до складу українських урядів. У процесі революції невелика політично свідома частина промислових робітників поділилася за національної ознакою: українці, що були свідомі своєї національности, підгримували переважно УНР і партії УСДРП, УПСР, лише почасти — російських більшовиків і меншовиків; росіяни і менше свідомі українці спершу в більшості підтримували РСДРП, пізніше більшовиків, почасти інші соціалістичні партії й іноді українські; євреї підримували свої та російські партії, а іноді й українські. У процесі громадянської війни і чужих інтервенцій промисловість в Україні була зруйнована. Частина робітників намагалася забезпечити собі працю шляхом захоплення підприємств та встановлення над ними робочого контролю (див. Націоналізація). Проте, це допомогло мало, і за 1918 — 22 в Україні чимало робітників декласувалося, їхня кількість у цензовій промисловості зменшилася аж на 70% (у тис.): 1914 — 631,4, 1917 — 812,5, 1921—316,5, 1922 — 280,5, 1923 — 277,4. Щойно з 1924 їх ч. почало зростати: 1924 — 349,0, 1925 — 385,2, 1926 — 541,1, 1927 — 617,9, 1928 — 653,9.

Закріпившися при владі, більшовики, щоб побороти кризу, намагалися серед робітників ввести воєнну дисципліну (див. Трудармія), але ці заходи викликали опір серед них. З переходом до НЕПу у 1921 році вперше запроваджено страхування від безробіття. Допомогу на безробіття в УРСР одержували у 1924 — 25 68 644 робітників, у 1927 — 28 — 116 829, але число зареєстрованих безробітних на біржах праці становило 211950 осіб у жовтні 1928. Плинність нефахових робітників в Україні ще довго була не меншою, ніж до революції, але у Донбасі фахових працівників бракувало. Далі був ще чималий зв'язок робітництва з селом — серед шахтарів близько 50%. Серед нових працівників — металургів у 1926 — 29 23,5% ще мали землю, а 8,5% також хату і двір на селі; влітку вони поверталися на польові роботи на село. Проте, в кінці 1920-х pp. в Україні вже зформувалася спадкова класа робітників, хоч вона ще становила лише близько третини всього їхнього числа.

Захопивши владу, РКП(б) розпочала політизацію робітників, тобто піднесення його «класової свідомости» шляхом агітації й пропаганди та їнього виділення на «провідну класу» всього суспільства, надаючи йому певних соціальних привілеїв, як переважне право на вищу освіту, на партійні й урядові посади тощо. Відтоді і до другої світової війни належати до класи робітників чи походити з неї було вигідно. Під час першої п'ятирічки і колективізації сільського господарства набула поширення практика т. зв. висуванства, коли партія вибирала з-поміж робітників таких, яких вона посилала вчитися до вищих шкіл, очолювати будівництва й нові підприємства та різні органи влади (зокрема сільські), створювати колгоспи, МТС тощо. Так, у 1933 серед секретарів сільських райпарткомів 58% були робітники; серед голів райвиконкомів — 50%. Поміж випускників вузів у 1933 — 37 44,4% були робітники або їхні діти. Поміж директорів промислових підприємств у 1936 50 — 60% становили колишній пролетаріат. Але керівна роль робітників в радянській державі й партії була і є фікцією, бо вся влада фактично належить партійним апаратчикам різного соціального походження.

У добу індустріалізації кількість робітників в УРСР зростала дуже швидко, мабуть, у середині приблизно 8% на рік. Про це свідчать опубліковані частки робітників великої промисловості (у тисячах): 1 жовтня 1925 — 570,6; 1 жовтня 1927 — 653,8; 1 жовтня 1929 — 732,8; 1 липня 1933 — 1015,5; 1 веренся 1939 — 1 326,9. Крім цих робітників, у 1927 — 28 працювало у дрібній та ремісничій промисловості (74% її було приватною) 86 900 осіб, у будівництві — 100 200, на транспорті — 247 400. У великій промисловості тоді підлітки становили 5,1%, жінки — 14,2% всіх робітників (офіційно безробіття було ліквідоване у жовтні 1930). У кінці 1937 в усій промисловості УРСР нараховувано 1 822 000 працівиків, у 1940 (у нових кордонах — 2 206 000, в усьому нардному господарстві — 4 578 000).

В умовах колективізації й голоду був стихійний наплив населення (особливо молоді й чоловіків) з села до промислових міст аж до часу, коли введено поліційну «приписку» у містах. Пізніше й донині міґрація з села до міста здійснюється у значній мірі за контрактами у плановому порядку (див. організований набір робітників). За планом на 1941, наприклад, в СРСР організованому вивозові за межі області і республік підлягало 764 200 осіб (без родин), у тому числі з України до іншиз республік — 83200, або 11%, з областей РРФСР — 76%. Крім вихідців з села, важливим джерелом зростання робітників стали жінки з міст, які після 1930 мусіли йти наа працю чи вчитися, бо заробітку самого чоловіка на утримання родини не вистачало. Уже 1936 жінки становили в усій промисловості України — 30% усіх робітників.

Наплив селян, а також почасти й тодішня національна політика партії призвели до того, що у 1930-их pp. переважали українські робітники в промисловості. За переписом 1926 національний склад усіх робітників в УРСР (у дужках всього населення) був такий: українці — 41,6% (80,0), росіяни — 40,65% (9,2), євреї — 10,05% (5,4), інші — 7,8% (5,4); за даними Укр. Ради профспілок (також на 1926), дещо інші значення: 51,7%, 30,5%, 12,1%, 5,7%; на 1931: 59,2%, 25,2%, 10,1% і 5,5%. З усіх членів профспілок говорили українською мовою 32,3%, при чому цей відсоток зріс серед металургів з 19,1% у 1925 до 45,9% у 1931, шахтарів з 19,4% до 65,0%. Поширенню української мови серед робітників сприяли також ліквідація неписьменності робітників і політика «українізації» шкільництва, культурно-освітніх установ, пропаганди тощо. Але не припинявся також і наплив фахових робітників з РРФСР. Робітники-українці здобували фаховий вишкіл безпосередньо при праці на заводах і фабриках або на короткотривалих курсах. Найвищого фаху робітників приїжджали з-за кордону разом з імпортованими машинами і навчали місцевих робітників

Німецько-радянська війна 1941—45 рр. завдала Україні важких втрат. У 1941 на сході СРСР було евакуйовано з України близько 1 млн робітників, приблизно 1,5 млн мобілізовано до війська; решта за німецької окупації розбрелася з зруйнованої промисловості на села. Серед молоді, яку вивезли німці до Німеччини (див. Остарбайтери) також було чимало робітників. Після війни не менше половини всіх цих робітників на Україну не повернулися. Кількість робітників у промисловості України зменшилася з 1 974 000 у 1940 до 950 000 у 1945, себто на 62%; у 1950 в промисловості було 1 788 500 робітників і в 1953 — 2 080 600. На відбудову народного господарства України було скеровано багато робітників з Росії та інших республік: (наприклад, азербайджанці відбудовували нафтову промисловість Галичини). Частково ці робітників пізніше повернулися на свою батьківщину, але інші, як також і чимало демобілізованих вояків, осіли в Україні. Однак, головним джерелом поповнення робітників за весь повоєнний період були спершу жінки й селяни, пізніше молодь. Серед робітників і службовців у всьому народному господарстві УРСР жінки становили 50% у 1945, 43% у 1950 і 50% у 1971; серед робітників промисловості — 36% у 1947, 38% у 1950 і 45% у 1971. З 1953 різко обмежено доступ середньошкільників до вищої освіти на денних відділах (до 20 — 25% випускників) і тим скеровано молодь на виробництво, а з 1956 дозволено брати до промисловості 15-літніх (як учнів). Середньорічна частина робітників України у всьому народному господарстві за офіційною статистикою було таке:

Рік Робітники (у тисячах)
1940 4578
1945 3077
1950 4971
1955 6403
1960 7904
1965 9746
1970 11602
1971 11968
  • Обраховано на підставі загальної частини робітників і службовців.

Після воєнних втрат зростання частина робітників в Україні було повільним (в середньому 293 300 на рік між 1950 — 60), пізніше було збільшене міґраційною політикою (369 800 між 1960 — 70) з села до міста та з-поза меж України, за останні роки знову сповільнилося. Після грошової реформи 1947, кількакратним зниженням цін на споживчі товари, а у 1960-их pp. значним підвищенням зарплатні, помітно поліпшено життєвий рівень робітників у місті порівняно з селом і тим збільшено заохочення сільської молоді міґрувати до міст; бажання набути освіту й фах також діяло у цьому напрямі. 1968 з-поміж тих, що кінчали середню школу у с. України, 44% пішли далі вчитися до міста, 20% стали відразу робітниками, решта залишилася на селі.

У 1960-их pp. уряд СРСР посилив безпосередні т. зв. планові форми переміщення робітників, у тому числі й через систему їхнього організованого набору; за контрактами скеровано робітників з України до Росії й Середньої Азії, а з Росії на Україну, посилилася й спонтанна міграція (її географічні напрями приблизно ті самі). Так, новобудови в Сибіру наймають робітників в Україні, даючи їм подвійну платню, а селян з Центру контрактують на Донбас і до великих українських міст, особливо на сезонні роботи на будівництві, до харчової промисловості, у радгоспи (у них у 1970 було 160 000 сезонних робітників). Усі ці міґраційні процеси партія здійснює для вимішування населення з метою посилення; денаціоналізації республік та їх русифікації.

Баланс міжреспубліканського руху людності за 1959 — 70 був додатнім; на кожних 100 вибулих з України — прибуло 120; протягом цього періоду переселилося на Україну бл. 370 000 робітників з родинами, серед них багато росіян. Це явище неґативне й з соціально-економічного погляду, бо наявне й без того в Україні приховане безробіття внаслідок наплину росіян ще побільшується. Незатруднених працездатних в УРСР на 1970 було 2 200 000 (8%); за переписом 1959, серед чоловіків віком 20 — 29 pp. — 8,9%, 30 — 39 pp. — 5,1%, 40 — 49 pp. — 7,2%; Відповідно жінок — 23,9%, 27,9% і 33,4%. Це переважно мешканці невеликих міст і селищ, а також селяни, особливо на Правобережжі та в Західній Україні, хоча й на Донбасі у родинах робітників 30% працездатних не працювало поза домом (1969). Крім того, чимало робітників, зайнятих у промисловості УРСР, с фактично зайвими (за деякими обчисленнями 1969 — 10 — 15%). За цих умов тривалий наплив росіян на Україну гальмує затруднення місцевого населення і знижує його життєвий рівень. З погляду політики це є одним з виявів нац. дискримінації українців.

Плинність робітників у межах України у 1970 становила 31 — 32%. Більше половини цих робітників кидали працю з власного бажання, при чому понад половину їх становить молодь. За причину 23% подали незадовільні житлові умови та 34% недостатню платню. Найбільша плинність є серед шахтарів та гірників, у харчовій промисловості (59%) і навіть у машинобудуванні (28%); на Донбасі і Дніпропетровщині, а також у Києві, Одесі, Львові, Харкові. У бюрах для працевлаштування у 1969 було зареєстровано понад 850 000 осіб, які шукали праці. Жадної допомоги на безробіття ніхто не одержує, бо офіційно безробіття не існує. Особливо в критичній ситуації опинилася за останній час міська молодь, серед якої безробіття часто сягає 20%. Разом робітники, що не мали праці, та сезонові становили у 1967 — 69 понад 2 млн. Усіх робітників (включно з радгоспними) в УРСР у 1959 нараховувалося (з родинами) 17 123 106, у тому числі 28,3% на селі. Їхнє розміщення таке:

Екон. райони у % до всіх робітників УРСР у % до всього населення району
Півенний-Захід 53,5 55,3
Донецько-Придніпровський 33,9 28,6
Південний 12,6 42,6

Найбільше робітників було у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській та Харківській областях. З-поміж промислових робітників близько 20% доїжджало на працю з-поза міста.

Середньорічна кількість робітників за галузями народного господарства така (у тис. і в дужках — у %):

Галузь 1940 1960 1971
Промисловість 2206 (48,2) 3541 (45,0) 5206 (43,5)
Транспорт з зв'язок 545 (11,9) 923 (11,6) 1393 (11,6)
Будівництво 296 (6,5) 929 (11,7) 1384 (11,6)
Сільське господарство 459 (10,0) 868 (10,9) 1089 (9,1)
Обслуга 1 072 (23,4) 1 643 (20,8) 2 898 (24,2)
Разом 4578 (100,0) 7904 (100,0) 11968 (100,0)

Питома вага робітників промисловості і сільського-господарства за останні два десятиліття почала дещо зменшуватися, а обслуги зростати — явище, що спостерігається в усіх економічно розвинутих країнах. Тепер зникає цілий ряд старих професій робітників (наприклад, ковалі, залізничники-стрілочники і кочегари, гірники-забійники й кріпильники тощо), натомість з'являються нові професії (оператори машин-автоматів, кібернетичних машин тощо), а швидко розростаються деякі вже наявні (техніки, креслярі, пілоти, медичні й наукові техніки тощо).

В умовах сучасного науково-технічного проґресу постійне підвищення освіти й кваліфікації робітників стає конечним. На ділі в УРСР (як у всьому СРСР) рівень загальої освіти робітників помітно піднявся (робітники з освітою нижче 7 — 8 клас становили в 1939 близько 75%, 1959 — 40%, 1970 — 20%), проте стан професійно-технічної та спеціальної середньої освіти в цілому ще незадовільний. Піднесення загальної освіти серед робітників, а також те, що понад 40% їх становить молодь (середній вік робітників тепер 35 pp.), надасть сучасному робітників характеристичних соціально-культурних рис. Типовий робітник нині багато читає, навчається на різних вечірніх курсах, хоче піднести свій життєвий рівень.

Незадовільне забезпечення відпочинку та культурних потреб, а також невдоволення матеріальним достатком і працею спричинює деморалізацію частини робітників. Крім частого залишення праці й шукання кращої, масовим явищем є крадіжки на роботі, порушення дисципліни, хуліганство, пиятика. Порушників трудової дисципліни (не звільнених, а лише штрафованих) у промисловості України було 1969 — 9,1% всіх робітників, а звільнених — 59 200. Упродовж 1961 — 71 на одного робітника в промисловості понад передбачені законом відпустки було втрачено 15 — 16 робочих днів на рік, у тому числі 83% — через хворобу, 14% — з дозволу адміністрації й 3% — прогули. До витверезників за цей період потрапляло в середньому близько 1 млн осіб на рік, значна частина стає хронічними алкоголіками.

Безнастанну й одноманітну партійну пропаганду, спрямовану на підвищення продуктивності праці, організацію соцзмагання тощо, робітник сприймає пасивно, обмежується формальним схваленням партійних постанов, за яким криється політична байдужість. Серед молодих робітників «громадські обов'язки» партії й комсомолу виконували 54—59%, та й то більша частина, коли йшлося про «народний контроль» торгівлі (проти спекуляції, розкрадання), садження дерев у парках тощо. Деяке зацікавлення викликають виробничі наради та профспілкові збори, коли обговорюються питання матеріального забезпечення й організації праці. Партія не має популярності поміж робітників, але в окремих випадках їй вдається настроювати певну їх частину, наприклад, проти селян (за високі ціни на базарі), опозиційної інтелігенції («антисовєтчиків», «націоналістів», «сіоністів»), закордонних «ворогів», що «хочуть війни» тощо. Робітників воліли б мати голос у рішеннях адміністрації, але це на практиці дуже обмежене. За останні роки подекуди виникали страйки, але влада або швидко й нещадно задушує їх, або, боячися поширення й розголосу страйку, йде на поступки, щоб потім їх уневажнити, а ініціаторів страйку покарати.

Офіційна статистика складу робітників не публікується. За деякими обчисленнями, робітників в УРСР 1959 становили 34,0% всіх українців (1939 — 29,3%), тобто робітників української національності було 10 934 000 (63,8% заг. числа). За нашими приблизними обчисленнями — 53 — 59% всіх промислових і транспортних робітників в Україні вважали своєю рідною мовою українську як у 1959, так і у 1970, а володіло українською мовою 1970 не менше 63% всіх робітників

При зростанні питомої ваги українців серед робітників УРСР (що є наслідком міґрації з села і природного приросту міського населення) вживання української мови в місті зменшується, натомість зростає вживання російської мови, що спричинене русифікацією професійно-технічних шкіл, преси тощо і напливом міґрантів з Росії та вживання російської мови серед національних меншостей. Російська мова і російський елемент є також панівними в адміністрації великих підприємств та в господарських установах.

Русифікація українських робітників не означає, що вони перетворюються на національно свідомих росіян, вони скорше стають «місцевими», «радянськолюдьми», як правило, не високої культури. Так само й російські робітники, що народилися в Україні, не тотожні в культурному й психологічному відношенні до справжніх національнх росіян; багато з них володіє українською мовою, їхні соціально-економічні інтереси цілком збігаються з місцевими.

На збереження української національної свідомості серед робітників в Україні впливає те, що за повоєнний час на Центральні та Східні землі наплило чимало молодих робітників українців із Західної України, а також соціально-економічна конкуренція, дискримінація з боку російських шовіністів, проросійська національна політика партії, суперечливість офіційної пропаганди, як і тимчасові міґрації українських робітників до Росії, Сибіру, Казахстану тощо, де вони почувають себе в національно чужому оточенні.

Наукових соціологічних студій про українських робітників немає, або їх наслідки (за останній час в УРСР) мало публікуються з уваги на їх політичне значення. Більш опрацьована історія робтіників, але ця література має описовий і пропагандивний, а не аналітичний характер.

Магеріяльне, соціально-політичне і правне становище робітників у радянських умовах незрівняно гірше, ніж у розвинених країнах Заходу. Вони позбавлені права страйків і взагалі права в будь-якій формі відстоювати свої інтереси перед працедавцем, яким є держава. Щоправда, робітники зобов'язані бути членами профспілок, але останні стоять на сторожі інтересів держави і партії, а не трудящих. Про житлові умови робітників до 1956 (див. Житлова проблема). За наступні pоки навколо великих міст розрослися робітничі поселення «супутники», а також розгорнено індивідуальне житлове будівництво на приватній базі. Наслідком цього є деяке покращення житлових умов. За офіціною статистикою пересічна житлова площа міського мешкання (вона вища від пересічної для робітників) на 1963 становила 11,4 млн м² (1917 — 7,1, 1956 — 4,9); за цими ж даними, у 1961 — 65 введено в дію в м. 67,5 м² житлової площі, у 1966 — 70 — 70 млн м². Але умови проживання й далі були незадовільними і далеко гірші від побутових умов робітників розвинених капіталістичних країнах; і далі ще є типовим явищем однокімнатне помешкання на робітничу родину із спільною для кількох родин кухнею.

ПрацяРедагувати

Західна Україна до 1939Редагувати

На українських землях в Австро-Угорщині капіталізм й індустріалізація розвивалися спізнено й повільно, не зважаючи на раннє скасування панщини і побудову залізниць. Щойно на початку XX століття промисловість на Західній Україні, особливо на Галичині, почала зростати (у великій мірі завдяки припливу чужинецького капіталу до нафтової промисловості), однак вона відставала від Центральних і Східних земель. Загалом Західна Україна була бідною, аграрно перенаселеною країною з слабою промисловістю (головні: нафтова, харчова, деревообробна) з невеликими заводами (див. ЕУ 1, стор. 1 037 і 1 084 та ЕУ 2, стор. 348 — 49). Тому чисельність робітників була незначною і зростала повільно. Зміни в чисельність всіх найманих робітників у Східній Галичині в промисловості, будівництві, транспорті й торгівлі (без поденних, сезонних та сілського-господарських робітників) такі (у тис.): 1869 — 66,1, 1871 — 71,3, 1902 — 75,0 (на Закарпатті близько 70, на Буковині близько 60); чисельність всіх постійних робітників у народному господарстві (без сільського господарства) на 1900 — 113 тис. Частина робітників у Східній Галичині, які працювали в обробній промисловості на заводах, що мали 20 і більше робітників (у тис.): 1890 — 15, 1902 — 26, 1910 — 36, 1914 — понад 40. Найбільші скупчення промислових і будівельних робітників на 1910 такі: в Галичині — Львів (18 тис. робітників), Борислав, Дрогобич, далі — Стрий, Станиіславів, Перемишль, Сянік; на Буковині — Чернівці; на Закарпатті — Ужгород, Мукачів, Берегово та ін.

Крім постійних робітників, багато було поденних і сезонних, які не поривали зв'язків з селом (наприклад, у нафтовій промисловості працювало 4 000 постійних і 10000 сезонних робітників; відповідна чисельність для Львова — 2 500 і 5 000). Безземельні й малоземельні селяни працювали поденними робітниками на панських фільварках, більше на сезонних — рільничих і лісових роботах; бл. 75000 (пересічні річні за 1907 — 12) виїздило на сезонові (зазвичай сільсько-господарські) роботи до Німеччини (до Пруссії), також до Чехії, Данії, Румунії. Великий відсоток сільського населення на Західній Україні не знаходив праці на місці й еміґрував назавжди за океан (за 1890 — 1913 pp. 700000 — 800000 українців; див. Еміграція). Разом з цим до міста і промисловості — часто до Львова й Борислава — припливали чужинці, не лише кваліфіковані фахівці (переважно німці), але й польські робітники із Західної Галичини; цьому сприяла політика польської адміністрації. Це й було однією з причин, що українці серед робітників становили меншість: у 1900 поміж усіх постійних робітників — 13% (за іншими даними лише 14,7%); поляки — 56%, євреї — 24,5%. На Закарпатті українці серед робітників становили блмзько 20%. Частина українців-робітників у Галичині, зайнятих постійно в промисловості й торгівлі, можна рахувати на близько 20 000 у 1900 і на 30 — 40 000 у 1913. Найбільший відсоток українці становили серед робітників у Східній Галичині в залізничних майстернях (бл. 40%), у будівничій, гірничій, добувній промисловості (по 24%); майже 100% серед сезонних лісових робітників. На Закарпатті в лісовій, лісообробній і соляній промисловості, на Буковині в лісовій і харчочвій.

Серед робітників у Східній Галичині 1900 жінки становили 9% (у 1860-70-их pp. — 20%), діти й молодь до 20 pоків — 30% (робітників у віці до 30 pp. аж 62%). На підставі закону від 8 березня 1885 робочий день тривав 11 годин, насправді ще 1897 — переважно 12 годин і тільки після страйку 1905 здебільше — 11 годин; він був різний для різних професій. Зарплатня робітників була незадовільна і не вистачала навіть на дуже скромний прожиток. Вона була вдвічі нижча, ніж в Австрії й в Чехії, а в українській Галичині нижча, ніж у поляків. За урядовими даними, пересічну денну платню промислових робітників в усій Галичині (1901) обраховують на 1,66 корон (у нафтовій — 2,20, у деревообробній — 1,62, на ґуральнях 1,26 і т. д.); значно нижчою була зарплатня сільських робітників, зокрема сезонних; великі різниці були між платнею кваліфікованих і некваліфікованих робітників. Цю мізерну платню зменшували нерегулярні виплати (подекуди бонами до фабричної крамниці), штрафи, часте безробіття. На початку XX століття зарплатня робітників у промсті Західної України піднеслася завдяки страйкам профспілок, і була у 2,3 раза вища, ніж на Східній Україні; проте ціни проживання на Західній Україні були вищі. Порівняльна структура місячного бюджету витрат в сердньому родини робітників у Львові й Харкові була така (1 карб. = 2,53 корон) у 1910:

У Львові У Харкові
Разом витрат 110 корон 18,1 карбованців
Харчування 45,4% 56,9%
Помешкання 31,8% 14,2%
Інші потреби 22,8% 28,9%

Житлові умови робітників на Західній Україні були такі ж важкі, як і на Східних і Центральних землях, найгірші в Бориславському районі, але й у Львові на початку XX століття 19% жило у підвалах, 48% не мало ліжок. Багато робітників, зокрема сезонних, не мало постійного приміщення, соціального забезпечення й охорони праці, навіть на Центральних і Східних землях, але далеко не задовільні.

За покращення важкої долі робітників дбали професійні спілки (див. стор. 2 381), які почали виникати з 1869 та проводили страйки (зокрема у 1895, 1899 і 1905 — 06 pp. та великий аграрний страйк українських сільсько-господарських робітників у 1902), організовані, на відміну від україсньких земель у Російській імперії, профспілками і політичними партіями.

Робітничий рух на Західній Україні розвинувся щойно у 1890-их pp., хоч уже 1817 у Львові виникла перша у всій Україні організація робітників-друкарів (її членами були переважно поляки). Перша робітнича газета «Праця» (виходила польською мовою) була заснована 1878 українцем Й. Данилюком при співпраці з І. Франком й М. Павликом. Нечисленні українські робітничі та соціалістичні діячі співпрацювали з Соціал-Демократичною Партією Австрії, складовою частиною якої була формально Галицька Партія Соціал-Демократів (з 1897 — Соціал-Демократична Партія Галичини), що постала 1892 у Львові. У 1899 ця партія поділилася на польську і українську (див. Українська Соціал-Демократична Партія — УСДП) соц-дем партії, 1905 постала й окрема єврейська соц-дем партія. Українські робітники, переважно залізничники, належали до УСДП, менше — до Української Радикальної Партії; на Буковині до УСДП.

У 1918 — 20 політично свідомі українські і польські робітники стали на боці своїх новопосталих держав. Українські робітники, особливо залізничники, активно боролися за ЗУНР-УНР; їхні представники входили до складу Української Національної Ради та урядів обох українських держав.

Українські землі, що в 1920 — 39 входили до складу Польщі, Чехословаччини і Румунії, були далі економічно недорозвиненими, аграрне перенаселеними країнами, слабо індустріалізованими (див. стор. 309, 349, 725). Для українського населення в Галичині й на Волині економічні відносини навіть погіршилися, бо, крім зменшення еміграції за океан, тут припливали польскі колоністи, українців майже не брали на працю в промисловості, а індустріалізація, яку провадила Польща на своїх корінних землях («Польща А»), не заторкнула українських земель («Польща Б»). Дві госп. кризи 1921 — 23 і 1929 — 33 pp. вдарили Зах. Україну й Закарпаття значно сильніше, ніж центр Польщі і Чехословаччину. Тому чисельність промислових робітників в Галичині й на Волині (без транспортних і будівельних робітників, ремісників, обслуги і безробітних) мінялися за приблизними підрахунками на підставі офіційної статистики так (у тис.): 1913 — 210, 1925 — 147, 1928 — 221, 1931 — 123, 1932 — 123, 1934 — 141, 1936 — 163, 1938 — 201, 1939 — 219. Одночасно росла кількість безробітних; за офіційними даними (особи, які одержували допомогу) в Галичині й на Волині — з 11200 осіб у 1923 до 33000 у 1937, фактично набагато більше. На Закарпатті під час кризи було офіційно 22 000 безробітних, на Буковині приблизно 25 — 30 000.

За переписом 1931, у Галичині й на Волині було таке число робітників (у тис.): промисловість — 393,7, сільске господарство — 341,4. Разом робітниками в сілському господарстві, ремісниками і тими, що не були затруднені, а також з робітників Закарпаття й Буковини все робітників Зах. України (в кордонах 1945) у 1930 — 31 становило близько 1 260 000 (15% всього населення).

Робоча класа Західної України поповнювалася дітьми робітників і ремісниками та у незначній мірі селянами, що працювали переважно на українських підприємствах, але їх частина була незначною. Плинність поміж промислових робітників була велика: 1936 в Галичині 45%, на Волині 68%. Найбільше кадрових робітників працювало в залізничних майстернях, нафтовій і деревообробній промисловості; великий відсоток робітників ще не порвав остаточно з сільскьим господарством. Зокрема серед українських робітників було відносно мало постійних і спадкових.

Як до 1914, так і в 1920 — 30-их pоках національний склад робітників на Західній Україні був строкатий, хоч відсоток українських робітників збільшився. За переписом 1931 (без робітників у сільському господарстві) у трьох галузях (разом з польською частиною Львівського і Волинського воєводствах) склад був таким (за українців вважаємо греко-католиків і православних, за поляків римо-католиків, за євреїв осіб Мойсеєвої віри):

У тисячах У %
Українці 134,3 34,1
Поляки 192,0 48,8
Євреї 59,9 15,2
Інші 7,5 1,9
Разом 393,7 100,0

Серед робітників сільского господарства припадало у тисячах: на українців 204,6 (61,8%) поляків 116,5 (35,2%), євреїв 4,1 (1,2%), ін. 6,2 (1,8%). Українці переважали також у лісрвій промисловості, більший відсоток становили у будівельній, нафтовій, на цегельнях.

Час праці робітників (крім сільського господарства) — 48 — 56 годин на тиждень, з 1936 — 48 годин; відпустка — 8 — 15 днів на рік. Трудові суперечки між робітників і працедавцями мали вирішувати суди праці, декрет 1933 ввів колективні договори праці. У Польщі була свобода страйків (обмежена в 1938).

Профспілковий рух у Польщі буйно розвивався у 1920-их pp., але: після 1929 його значення було обмежене. Українці в ньому ролі не відігравали.

Більшість робітників Західної України жила досить злиденно. У 1928, що був найкращим pоком, тижневий дохід родини робітників становив 45 золотих. Під час кризи 1929 — 33 — реальна зарплатня промислових робітників на Західній Україні впала на 45% і навіть у 1939 становила лише 90% рівня 1913; реальна зарплатня в «Польщі Б» була завжди на 15 — 20% нижча, ніж у «Польщі А». У сільському господарстві робітники заробляли ½ того, що в промисловості. Однак, за нашими приблизними підрахунками, життєвий рівень робітників у Львові в 1939 був на 20% вищий, ніж робітників у Києві. На підставі офіційних даних, структура видатків місячного бюджету родини робітників виглядала приблизно так:

Львів 1938 Київ 1939
Разом витрат 291 золотих 377 карбованців
Харчування 58,0% 55,3%
Помешкання 12,2% 7,9%
Одяг і взуття 16,9% 14,7%
Прямі податки тощо 5,2% 19,2%
Інші потреби 7,7% 2,9%

Весь час існувала скрутна нестача житла та соціального забезпечення робітників. У випадку поважної хвороби каси хворих (вони виникли ще у 1880-их pp.) давали безкоштовну лікарську допомогу впродовж 26 тижнів і 40—60% зарплатні; їхні кошти на ⅔ утримували робітники, на ⅓ — працедавці. Існував державний інспекторат праці, що наглядав за правами робітників, безпекою праці тощо, але не дуже пильно.

Політично активними серед українських робітників були УСДП і УСРЛ, невеликі були впливи «Сельробу», КПЗУ і ОУН. На Закарпатті робітників було лід впливом соціально-демократичних і комуністичних партій (більшість з них становили євреї й угорці); на Буковині — УСДП, а після її ліквідації — комуністичних чужинецьких нелегальних організацій.

ЛітератураРедагувати

  • Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.
  • Русов С. Донецкие углекопы. ж. Вестник Європы. ч. VI. П. 1888;
  • Гехтер М. До історії робочої класи в Україні російській студії з поля суспільних наук і статистики, ч. І. Л. 1909;
  • Порш М. Робітництво України: нарис по статистиці праці. ЗНТК. X–XII. К. 1912 — 13;
  • Левинський В. Нариси розвитку роб. руху в Галичині. К. 1914;
  • Равич-Черкаський М. Роб. організації в Україні, ж. Червоний Шлях, ч. 8. X. 1923;
  • Балабанов М. К истории рабочего движения на Украине. X. 1925;
  • Пажитнов К. Очерки по истории рабочего класса на Украине. X. 1927;
  • Слабченко М. До методології історії робочої класи. ж. Червоний Шлях, ч. 5. X. 1927;
  • Садовський В. Праця в УСС робітників Праці Укр. Наук. Інституту. т. VII. В. 1932;
  • УНГО УСРробітників Праця в УСР робітників Статистичний зб. К. 1937;
  • GUS R. P. Statystyka przemyslowa za 1937 І. В. 1938;
  • GUS R. P. Statystyka pracy. 1931; z. І. В 1938;
  • Нестеренко А. Очерки истории промышленности и положения пролстариата Украины. М. 1954;
  • Гуржій І. Зародження робочої класи України. К. 1958;
  • Яцкевич Е. Становище роб. класи Галичини в період капіталізму. К. 1958;
  • Кравець М. Нариси роб. руху в Західній Україні в 1921–1939 pp. K. 1950;
  • Фіґоль Д. До історії побуту робітників Львова в кін. XIX — на початку XX ст. Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, ч. IV. К. 1959;
  • Становище робітників Львова Документи та матеріали Л. 1961; Развитие рабочего класса в национальных республиках СССробітників Сборник статей. М. 1962;
  • Лось Ф. Робоча класа України в 1907–1913 pp. K. 1962;
  • Слуцкий А. Рабочий клас Украины в борьбе за создание фундамента социалистической экономики. К. 1963;
  • Потолов С. Рабочие Донбасса в XIX веке. П. 1963;
  • Лугова О. Сільсько-господарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. К. 1965;
  • Гошко Ю. Громадський побут робітників Зах. України (1920–1939). К. 1967;
  • АН УРС робітників Інститут історії. Історія робітничої класи УРС робітників 2 тт. К. 1967;
  • ЦСУ СРС робітників Труд в СССробітників Статистический сборник. М. 1968;
  • Епштейн А. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-технічної бази соціалізму (1928–1932). X. 1968;
  • Макаєв В. Робітнича класа Галичини в останній третині XIX ст. Л. 1988;
  • Кирьянов Ю. Рабочие Юга России. М. 1971;
  • Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен, 1971;
  • Landau Z., Tomaszewski J. Robotnicy przoniyslowi w Polsce: materialne warunki bytu 1918–1939. В. 1971;
  • Lewytzkyj B. Politische Opposition in der Sowjetunion 1960–1972. Мюнхен 1972;
  • Кізченко В. Культурно-освітній рівень робітничої класи України напередодні революції 1905–1907 pp. К. 1972;
  • Гордієнко Л. Про ліквідацію безробіття в УРСР (1921–1930). Укр 1ст. Журнал, ч. 9. к. 1973.

Див. такожРедагувати

ПосиланняРедагувати