Відкрити головне меню

Рибчинський Євген Петрович

Євге́н Петро́вич Рибчи́нський (справжнє ім'я — Євген Петрович Тобілевич[1]) — співак (тенор, високий баритон) і драматичний актор на характерних ролях у театрі Миколи Садовського в Києві (1909—1916) і у Театрі ім. Т. Шевченка: Дяк («Різдвяна ніч» М. Лисенка), Лісовик («Зачароване коло» Л. Ридля), Генерал, Гайдамака («Суєта», «Сава Чалий», І. Карпенка-Карого), Авраам («Прислужники» М. Кропивницького).

Рибчинський Євген Петрович
рос. Евгений Петрович Тобилевич
Ім'я при народженні Тобілевич Євген Петрович
Народився невідомо
Російська імперія
Помер невідомо
Громадянство Flag of Ukraine.svg Україна
Діяльність характерний актор і співак (тенор, баритон)
Роки діяльності з 1909 в Театрі ім. Садовського
Батьки Тобілевич Петро Карпович (1849-1908)
Провідні ролі 1-й виконавець партії Меркурія ("Енеїда" М. Лисенка, 1910)

З родини ТобілевичівРедагувати

Євген Рибчинський — один з п'яти дітей Тобілевича Петра Карповича (1849—1908)[2], який працював секретарем Єлисаветградського поліційного управління, служив у містах Новомиргород та Єлисаветград. В останні роки життя Петро Карпович дослужився до надвірного радника. Змолоду батьки Євгена брали участь у родинних аматорських виставах, але це захоплення не стало професією.[3] Крім Євгена вони мали синів Павла, Сергія, Петра та доньку Ксенію.[4]

Євген продовжив театральну традицію родини Тобілевичів, став співаком і драматичним актором, переїхавши до Києва вже після смерті батька. Він попросив свого дядька Миколу Садовського взяти його до своєї трупи. «Той, завжди дуже прихильний до молоді, а тим більше до дітей своїх братів і єдиної сестри Марії Карпівни Садовської, охоче взяв його до себе, не дивлячись на те, що Женя Рибчинський мав одну величезну ваду, якої ні за які блага в світі не захотів би мати ні один актор. Річ у тім, що Женя, як усі його називали і вдома, і в театрі, дуже заїкався. Бувало, як почне говорити, то аж занудишся, поки його дослухаєш.» — згадувала Софія Тобілевич.[1]

Але під час його виступів на сцені «ніхто не міг би і в думці припустити, що він заїкається в житті, під час звичайної розмови… Разом з чималими акторськими здібностями, Євген Рибчинський дістав у спадщину доволі імпозантну постать і всю зовнішність своїх близьких родичів — Тобілевичів. Голос у нього був теж хороший… І в співах, і в суто розмовних ролях у нього завжди була виразна, чітка дикція. До кожної ролі, якою б маленькою вона не була, Ґеньо Рибчинський ставився надзвичайно сумлінно і раніш ніж виконати на сцені довго й старанно обмірковував її. Може, тому в кожній ролі він показував дуже яскравий малюнок і всією своєю зовнішністю й інтонаціями мужнього голосу. Чуючи звідусіль похвали своєму голосу, він не шкодував грошей на його вдосконалення і брав лекції співів».[1]

Євген Рибчинський був серед тих акторів театру, які у січні 1919 на чолі з Миколою Садовським переїхали до Кам'янця-Подільського, де трупа працювала до 1920 в Українському державному театрі УНР (м. Кам'янець-Подільський).[5] Згодом працював у Першому театрі Української Радянської Республіки ім. Т. Г. Шевченка.

РоліРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Софія Тобілевич. У театрі Садовського
  2. Музей Панаса Саксаганського: персоналії
  3. Чорній С. Карпенко-Карий і театр / Степан Чорній. — Мюнхен — Нью-Йорк: Український Вільний Університет, 1978. — С. 20.
  4. Наталія Грабар. До реконструкції родоводу Тобілевичів. — с. 31
  5. Василь Степанович Василько. Микола Садовський та його театр. — К.: Мистецтво, 1962. — С. 116.
  6. Архімович Л. Микола Віталійович Лисенко: Життя і творчість / Л. Архімович, М. Гордійчук. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Мистецтво, 1963. — с. 344

ЛітератураРедагувати